На подушці розсипалися чорні кучері. Вона була майже однолітка з Тісту.
– Здрастуйте, – відказала дівчинка ввічливо, але не повернула голови.
Вона пильно дивилася на стелю.
Тісту сів біля ліжка.
– Доктор Модівер сказав мені, що твої ноги не ходять. А відколи ти тут, тобі краще?
– Ні, – відповіла дівчинка, не відриваючи від стелі очей. – Але це байдуже.
– Чому?
– Тому, що мені нікуди йти.
– А в мене є сад, – мовив Тісту, аби тільки щось сказати.
– Який ти щасливий! Якби в мене був сад, може, і я б схотіла одужати – щоб гуляти там.
Тісту вмить згадав про свої чарівні пальці. "Квіти – ось що могло б її втішити…"
Він спитав ще:
– І тобі не нудно?
– Не дуже. Я дивлюся на стелю й лічу щілинки.
"Квіти! Якомога більше квітів! – не покидала Тісту думка. – Троянди, маки, жовтеці, стокротки, нарциси, барвінок!"
– Але ти не почуваєшся нещасливою?
– Щоб знати, щасливий ти чи ні, треба спершу бути щасливим. А я від народження хвора.
Аж тепер Тісту збагнув: сум, що його він відчув у лікарні, ховається саме в цій кімнаті, в душі хворої дівчинки.
І його теж облягла журба.
– Тебе навідують?
– Аякже. Вранці, до сніданку – сестра, яка міряє температуру; потім – доктор Модівер. Він дуже добрий, ласкаво розмовляє зі мною, дає цукерки. Після другого сніданку інша сестра приносить пілюлі, а після обіду заходить ще інша – вона робить дуже болючі уколи. А потім з'являється мосьє в білому і каже, що мені вже ліпше. І так щодня. А я тим часом дивлюся на стелю: вона хоч не каже неправди.
Дівчинка говорила, а Тісту ходив круг її ліжка. "Щоби ця дівчинка одужала, – думав він, – треба збудити в ній бажання бачити завтрашній день. Квітка, яка розпукується на стеблині, пишно квітує, певно, могла б їй допомогти. Адже це справжнє диво – ріст квітки Одного чудового дня показується пуп'янок, тоді він випускає один пелюсточок, схожий на малесеньку жабку, ще через день-два – розкриває всі пелюстки. Чекаючи цього, дівчинка забуде про свою недугу…"
І Тісту торкався пальцями узголів'я, нічного столика, ковдри, підлоги.
– Я певен – ти одужаєш, – промовив він нарешті.
– Ти віриш?
– Так, так, от побачиш! На все добре!
– На все добре, – відказала дівчинка ввічливо. – Який ти щасливий, що в тебе є сад! – знову зітхнула вона.
Доктор Модівер чекав на Тісту за величезним блискучим столом, захаращеним грубезними книгами.
– Ну, хлопче, про що ти довідався сьогодні? – спитав він. – Що ти скажеш про медицину?
– Як на мене – медицина безсила, аби вилікувати людину від печалі І ще одне: щоб видужати, треба мати бажання жити. Хіба немає таких пілюль чи порошків, які вселяли б надію?
Доктор Модівер дуже здивувався з такої мудрості.
– Ти своїм розумом дійшов до найпершої заповіді, яку має знати кожен медик, – мовив він.
– А друга?
– Щоб добре лікувати людей, треба дуже їх любити.
Доктор Модівер пригостив Тісту цукерками й поставив йому в щоденник хорошу оцінку.
Але ще дужче здивувався доктор Модівер наступного дня, зайшовши до хворої дівчинки.
Дівчинка сяяла щасливою усмішкою: вона прокинулась серед моря запашних квітів. Навколо нічного столика росли нарциси; усю ковдру вкривав блакитний бар вінок; густа трава буяла на килимку. Ліжко обрамляли троянди, які щомиті випускали нові пуп'янки й пишні квітки.
Дівчинка вже не дивилася на стелю; вона милувалася на квіти.
Того ж вечора її занімілі ноги почали ворушитись. Вона полюбила життя.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
в якому до назви "Мірепуаль" долучається ще одна назва
Ви, напевне, думаєте, ніби дорослі вже про щось здогадуються, що їм уже сяйнуло "Чудесні квіти завжди виростають в тих місцях, де перш побував Тісту. Ну ж бо простежимо за ним!"
Але ви тому гадаєте так, що знаєте: в Тісту – чарівні пальці. А дорослі (я вже вам казав) мають про все готові поняття, тим-то майже ніколи не припускають, що може виникнути якесь нове явище або поняття, досі не бачене, незбагненне.
Час од часу з'являється людина, яка відкриває дещицю невідомого; але майже завжди цій людині спершу не ймуть віри, сміються просто в очі, а трапляється, й кидають до в'язниці, бо вона, мовляв, порушує порядок; і тільки згодом – здебільшого після смерті – допевняються в її правоті й навіть споруджують пам'ятник. Це тоді, коли людину назвуть генієм.
Цього ж року в Мірепуалі не виявилося жодного генія, щоб пояснити непоясниме. Отже Муніципальна Рада опинилася у великій скруті.
Муніципальна рада – це, власне, господарка міста. Вона пильнує про чистоту тротуарів, визначає місце, де можна гратися дітям, а злидарям – просити милостиню, а ще – де ввечері можна ставити автобуси. І ніякого тобі безладу, а надто безпорядків!
Але безлад уже оселився в Мірепуалі. Годі було передбачити, де з'явиться новий сквер чи сад. Квіти обснували в'язницю, оповили бідняцькі квартали, буяли в лікарні! Якби Муніципальна рада погодилася з таким дивним свавіллям, то місто перестало б бути містом. Тільки того й чекай, що якось уранці собор перебереться до іншої вулиці, автобуси змінять маршрут – схочуть подихати свіжим сільським повітрям або скупатися в річці…
– Ні, ні і ще раз ні! – загукали муніципальні радники, зійшовшися на своє надзвичайне засідання.
Залунали були голоси, щоб повиривати з корінням усі квіти.
Аж тут утрутився батько Тісту. Члени ради дуже його поважали.
– Мосьє! – сказав він. – Я не розумію, чому ви так дратуєтесь. Завжди небезпечно дратуватися з приводу того, чого не годен збагнути. Ніхто з нас не знає причини цього чудодійного квітування. Повиривати квіти? Але ви не знаєте, де вони можуть вирости завтра. А головне – від квітів нам більше користі, аніж збитків. В'язні більше не тікають із в'язниці; бідняки благоденствують; діти в лікарні видужують. То чого ж обурюватися? Приймемо ці квіти як належне й випереджатимемо події, а не плентатимемось у них у хвості.
– Згода, згода і ще раз згода! – так само дружно закричали радники. – Але як до цього взятися?
– Я пропоную передовсім трохи змінити назву міста віднині іменувати його "Мірепуаль-Квітний". Тоді ніхто не дивуватиметься, що в нас ростуть і виростатимуть квіти. І коли назавтра дзвіниця перетвориться на букет бузку, ми вдамо, що нашими грандіозними планами передбачене таке оздоблення.
– Ура, ура, ура! – загукали радники, вітаючи батька одностайними оплесками.
Отже наступного дня муніципальні радники у повному складі, в супроводі хору сиріт, двох священиків, делегації дідуганів, які уособлювали мудрість, доктора Модівера, що представляв науку, судді, який втілював закон, двох учителів коледжу, що представляли літературу, та одного солдата в мундирі, – подалися на вокзал. Там під вітальні вигуки збудженого натовпу встановили нову вивіску:
"Мірепуаль-Квітний".
Вивіска сяяла золотими літерами.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
в якому шукають, чим би розважити Тісту
Мати Тісту турбувалася куди більше, ніж муніципальні радники, але зовсім з іншого приводу. Тісту віднедавна дуже змінився. Вій став серйозний і задуманий. Мовчав цілими годинами.
– Про що ти думаєш, Тісту? – спитала якось мати.
– Мені здається, світ міг би бути багато кращий, ніж він є, – відповів Тісту.
Мати вдала, що розгнівалася.
– Ці думки не для твого віку, Тісту! Іди пограйся з Гімнастом.
– Гімнаст такої самої думки, як і я.
Цього разу мати розсердилася не на жарт.
– Чимдалі гірше! – вигукнула вона. – Отже, ти живеш розумом поні? Оце так!
Вона розповіла про розмову батькові, і той сказав, Що Тісту треба якось розважити.
– Поні, поні, чистокровки… Цього замало… О! Треба повести його в зоопарк.
Але в зоопарку на Тісту чекала прикра несподіванка. Він уявляв собі зоопарк як казкове місце, де тварини з доброї волі дозволяють милуватися собою, щось на взірець тваринного раю, де полоз обвивається навколо ноги жирафи, а кенгуру носить у своїй сумці ведмежа. Він уважав, що ягуари, буйволи, носороги, тапіри, птахи-лірохвости, папуги та мавпи-сапажу бавляться поміж дерев і чудових рослин, таких, які намальовані в дитячих книжках.
Замість цього Тісту побачив у зоопарку клітки, в яких плішиві леви сумовито дрімали перед порожніми мисками; тигри сиділи тут замкнені з тиграми, мавпи – з мавпами.
Тісту хотів був пригостити булочкою пантеру, яка металася за гратами клітки, але наглядач не дозволив.
– Не можна, хлопче, одійди. Це ж хижий звір!
– Звідки їх усіх привезли? – спитав Тісту.
– Здалеку. З Африки, Азії – хіба я знаю звідки!
– А в них спитали згоди, перш везти сюди?–допитувався Тісту.
Наглядач знизав плечима й пішов геть, буркочучи, що з нього сміються.
А Тісту тим часом роздумував. Передовсім йому здалося, що наглядачеві не варто було братися ходити за звірами, коли він їх не любить А потім спало на думку, що ці звірі, певно, принесли на собі, на своїй шерсті, якесь насіння із рідних країв.
І Тісту заходився тицяти великими пальцями перед кожною кліткою. А наглядачі думали, що йому просто до вподоби порпатися в землі…
За кілька день перед лев'ячою кліткою виріс величезний баобаб, перед клітками мавп – ліани, а в басейні з крокодилами – латаття. Ведмідь вилазив на високу сосну, чаплі та рожеві фламінго походжали серед заростів очерету, а барвисті птахи виспівували в кущах гігантського жасмину.
Мірепуальський зоопарк став найкращим у всьому світі, і муніципальні радники хутко повідомили про це туристські агентства.
– Ти, бачу, взявся вже за тропічні рослини! Чудово, хлопче, ти справжній чарівник! – сказав Мусташ, зустрівши Тісту.
– Цс все, що я міг зробити для нещасних звірів, які гибіють далеко від рідних місць, – відповів Тісту.
Що ж до хижаків – вони за тиждень не з'їли жодного наглядача…
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
в якому Тісту ставить нові запитання – про війну
Коли дорослі розмовляють надто гучно, хлопчики, буває, не чують їх.
– Ти мене слухаєш, Тісту?
І Тісту киває головою, мовляв, так, так, аби тільки вдати, що слухає; насправді ж він нічогісінько не чує.
Але тільки-но дорослі починають говорити півголосом, звіряючи один одному таємниці, хлопчики зразу нашорошують вуха, аби почути те, що хочуть од них приховати. Тісту був щодо цього такий самий, як усі.
Вже кілька день в Мірепуалі тільки й знали, що шепотілися.