Він дуже добре знав будинок, вулицю, навіть сусідні вулиці... Він вивчив не лише навколишню обстановку, а й звички тієї дитини... Він знав, коли вона виходить, куди ходить гуляти... Але якщо він бачив усе це на власні очі, якщо він знав усі ці подробиці, то і його, певне, хтось мусив бачити.
Раптом інспектор ніби забув, де він, обличчя його прибрало вже відомого нам напівсердитого, напівнасупленого виразу. Лейтенант втупив у нього стурбований погляд. Так минуло кілька хвилин, потім інспектор вже заспокоєно проказав:
— Це чудова думка... Не треба про неї забувати... Але вона правильна тільки в тому випадку, якщо дитину дійсно викрадено. Саме в це я й не вірю... Не можу знайти жодної причини для викрадення дитини... Подумайте: навіщо це робити?.. Дитина не потрібна нікому, крім своїх батька й матері...
— Є й божевільні люди! — обережно зауважив лейтенант.
— Є, — похмуро кивнув інспектор.
— Є маніяки... і всякі інші... А хто з нормальних людей може збагнути мотиви божевільного?
— Ні, помовчіть! — гостро заперечив інспектор. — Нам ще рано будувати гіпотези... Спершу треба ще раз перевірити всі факти ..
Інспектор пройшовся по кімнаті й неуважно подивився у вікно. Вечоріло, тротуари ще пашіли теплом, внизу, на вулиці, гралися діти, весело гомоніли, бігали. Інспектор мимохіть задивився на їхні щасливі, збуджені обличчя, на їхні чисті очі, безтурботні рухи. Найстрашніше, — раптом подумав він, — коли страждають невинні діти, коли їм з вини дорослих випадав якесь жорстоке й тяжке випробування. Чи не сталося так і в даному випадку?.. Можливо... Хто зна, в які руки потрапила дитина, що вона в цю мить бачить і як себе почуває? Вперше за весь день інспектор чітко зрозумів і відчув, наскільки серйозна справа, яку йому довірили і яку він повинен успішно довести до кінця.
— Треба поговорити з Піронковими, — тихо проказав інспектор. — Мабуть, вони вже вдома...
— В таку пору — завжди! — рішуче кивнув лейтенант.
Інспектор замовк, лейтенант тривожно подивився на нього.
— Дозволите піти з вами? — запитав він.
Інспектор нарешті відійшов од вікна, його тонке, розумне обличчя було стурбоване.
— Звичайно, — просто відповів він. — Закінчимо справу разом...
Родина Піронкових того вечора справді була вдома. Минулі дні видалися такими сумними й страшними, що мебляр узяв на роботі відпустку. Він боявся покинути дружину саму, його лякали її червоні від плачу очі: в них подекуди спалахував якийсь дикий, тваринний жах. Він намагався бути спокійним, щоб вдихати впевненість у свою дружину, але і його серце розривалося від туги й страху перед невідомістю. Вони ні про що інше не думали, ні про що інше не розмовляли; їжа не лізла в горло. Цілими днями дивилися на двері, наче вони могли кожної миті прочинитися й на порозі з'явиться всміхнений і підтягнений начальник міліції з їхнім маленьким сином.
Цього вечора в гості до мебляра прийшов його брат з дружиною і Зарком. Бай Гонко намагався якось розважити свою рідню, розповідав своїм приємним, трохи хрипким голосом захоплюючі історії про війну. Та, незважаючи на його пожвавлення, ніхто його не слухав — навіть Зарко, який жах як любив героїчні розповіді про минулу війну. Він теж у цю мить думав про свого маленького двоюрідного братика, що загубився, про веселого, безтурботного хлопчака, який мов крізь землю провалився.
Саме в розпал найцікавішої розповіді хтось енергійно постукав у двері. Маляр і його дружила підскочили, наче вжалені, й удвох вибігли з кімнати. Але все ж таки мебляр випередив дружину і встиг першим відчинити старі, поїдені шашілем двері. На порозі й справді стояв підтягнений міліцейський начальник. Та замість дитини — як їм хотілося бачити — поруч із ним стояв чоловік у цивільному, з серйозним, навіть трохи заклопотаним обличчям.
Читачі, напевно, здогадуються, що це були інспектор Табаков і дільничний міліціонер. Побачивши сповнені надії і очікування лиця батьків, інспектор відчув, як у нього стислося серце. Чим він міг їх порадувати? Звичайно ж, нічим. Справді, яка шкода, що йому так пізно доручили цю справу. Лейтенант відрекомендував його, інспектор сердечно привітався з усіма в кімнаті.
— На жаль, ми ще не маємо ніяких новин, — проказав він з гіркотою в голосі. — Але їх не може не бути... Від вас вимагається тільки терпіння і... спокій.
Дружина мебляра раптом схлипнула.
— Як це — спокій? Чи може людина бути спокійною?..
Інспектор винувато замовк. Усе зрозуміло — він висловився по-дурному, не сердечно, не так, як належить добрій людині.
— Я хотів сказати, що ми впевнені... — інспектор загнувся. — Ми впевнені, що доведемо справу до щасливого кінця...
— Дай боже! — вигукнула зі свого місця тітка Надка.
— Скільки днів уже минуло! — тремтячим голосом озвалася жінка мебляра
— І ще мине, — сказав інспектор. — Але ми неодмінно до чогось прийдемо... Ми не можемо не прийти...
Настала коротка незручна пауза.
— Це, напевно, сусіди? — запитав інспектор.
— Ні, це мій брат, — проказав, зітхаючи, мебляр.
Інспектор уважно подивився на них.
— Ще краще, — відповів він. — От і поговоримо разом...
Обличчя всіх присутніх у кімнаті немов промовляли: "Про що говорити? Яка користь від розмов? Нам потрібні не розмови, а справи, конкретні справи". Тільки обличчя у хлопчака здалося йому сповненим надії й трепетного довір'я.
— Отже, розкажіть мені, — почав інспектор, — трохи більше про хлопчика... До чого він був схильний, які мав смаки?.. Чи щось цікавило його найдужче, найсильніше хвилювало, чому він віддавав перевагу?
— Та воно ж дитя! — згаслим голосом відповіла мати. — Дитині все цікаво...
— Ні, не зовсім так, товаришко, — терпляче проказав інспектор. — У дітей такі ж інтереси, як і в дорослих... Наприклад, дехто дуже полюбляє ходити в кіно... Комусь же до душі цирк... Є діти, які просто не можуть жити без цирку... Чи не пригадуєте ви: можливо, син просив вас про щось — хотів, щоб ви його кудись повели...
— Ні, такого не було! — зразу ж відповіла мати.
— Та не поспішайте... подумайте... Можливо, пригадаєте щось зовсім дріб'язкове, це не має значення... Хоч і дріб'язкове — все одно кажіть, не соромтесь...
— Він хотів, щоб його повели до ведмедів, — несподівано озвався мебляр.
— В зоологічний сад? — зиркнув на нього інспектор.
— Так, туди... до ведмедів...
— Коли це було?..
— Хтозна... Днів десять тому...
— Він дуже наполягав... Просився?
— Ні, не дуже, — промимрив мебляр. — Якось, пам'ятаю, він в обід сказав: "Татко, ходімо до ведмедів..."
— Коли ви його водили туди востаннє?
— Торік...
— І часто він наполягав, щоб ви його повели до ведмедів?.. Чи так... вряди-годи...
— Не пам'ятаю, щоб він іще раз згадував про це, — відповів, зітхаючи, мебляр.
— А-а-а, казав, казав! — озвалася мати. — Інколи він мене просив...
— І дуже просив?
— Ні, не дуже... Здається, він потім забув... Місяцями не згадував...
— А більше він вас ні про що не просив?.. Ну, скажімо, про цирк?
— Він не бачив цирку, як же міг про нього просити, — похмуро відповів батько. — Ми його, той, не дуже водили... Скажімо, до ведмедів... Один-два рази в кіно... От...
— А на футбол?
— Бачите, туди я його водив частіше... Та хтозна— чому, це йому не дуже подобалось, він навіть не любив, той, ходити зі мною...
Інспектор замислився.
— Отже, в нього не було ніяких особливих схильностей? — запитав він з останньою надією.
— Він дуже любив розбирати механізми, — непевним голосом озвався батько. — Це була його слабість...
— Розбирати?.. Що саме розбирати?..
— Все, що потрапить під руку... Якийсь будильник... Електричні прилади...
— М-так! — проказав без особливого захоплення інспектор. — Ким він мріяв стати, коли виросте?
— Інженером, — відповів батько не дуже впевнено.
— Ні, візником! — раптом подав голос Зарко. — Візником або шофером... Він мені казав: "Брате Зарко, найкраще бути візником — катаєшся собі цілий день..."
Інспектор вп'яв у нього свої сірі очі:
— А чи не бачив ти, щоб він крутився біля легкових автомобілів чи біля грузовиків?.. Він не залазив у них, не просився, щоб його покатали?
Хлопчик замислився:
— Ні, не бачив, — тихо відповів він.
— І ніхто не бачив?
— Ніхто! — сумно проказав мебляр.
Інспектор зітхнув.
— Коли ви його посилали щось купувати, він надовго затримувався чи відразу ж повертався?..
— Затримувався, — гірко промовила мати. — Інколи надовго затримувався.
— Так... А чи не знаєте ви, де саме?.. На якому місці він найчастіше зупинявся, де найбільше гаявся?
Всі замовкли — цього ніхто не знав. Інспектор знову замислився.
— Не всі діти мають однакову вдачу, — сказав він. — Декотрі слухняні — що їм скажеш, те й зроблять... Інші впертіші, примхливіші... Такого іноді накоять, що дивуєшся, як вони до цього додумались...
— Е, ні — він був слухняний! — скорботно відповіла мати. — Дуже слухняний... Залишиш його на цілий день у хаті — він і кроку не ступить...
— Часто залишали його самою?
— Іноді... коли ходила в лазню... В інших випадках водила з собою...
— Він пустував?
— А які діти, товаришу, не пустують, — відповіла з гіркотою мати. — Хіба дитина може інакше...
— Коли він шкодив, ви його били?
Мати засоромилась.
— Аякже, — зітхнула вона. — Хіба обійдешся без того? Інспектор втупив у неї погляд.
— І в матерів різні вдачі! — сказав він. — Одна просто дасть ляпаса, а інша відлупцює.. Прошу вас, будьте щирою зі мною, кажіть мені правду...
Мати похитала головою.
— Пі, я його не дуже била... Так, легенько лясну...
— А в той день, коли він зник?.. Може, ви його побили або чимось образили...
— Нічим! — сказала мати. — Він був веселий, грався з кицькою...
— Коли гуляв надворі, з ким він товаришував?.. Чи були в нього друзі, з якими він найчастіше гуляв, про кого згадував?..
Мати замислилась.
— Хіба що з Фанковим Пешком, — непевно проказала вона. — Вони ровесники, з ним він найбільше приятелював...
— Так, — кивнув інспектор. — А тепер я запитаю вас про щось дуже важливе — подумайте, перш ніж відповісти... Чи бачили ви, щоб він останнім часом розмовляв з якоюсь дорослою людиною... Чи, може, розповідав вам щось про якусь дорослу людину...
Інспектор відхилився на бильце СТІЛЬЦЯ, не зводячи очей з присутніх. Здавалося, всі посилено і сумлінно думають, старанно напружують свою пам'ять.
— Я про це не знаю! — перший озвався батько.
Решта теж нічого не знала.
— Може, ви забули, — м'яко промовив інспектор.