Хоча ще служивши послом, маркіз заводив свої знайомства з мандрівними чужинцями десь у далеких краях, ці його знайомі, і серед них знані співаки, були у всіх на очах, і маркіз міг десь у Парижі чи в Петербурзі ввернути в розмові, який пам'ятний вечір провів він із ними у Мюнхені чи в Софії, тим-то він і звик примилятися до них, показуючи свою радість від знайомства з ними; ба більше, певний, що в столичному житті, стикаючись із цікавими людьми, які тут проїздом, і з місцевими мешканцями, ми набуваємо знань куди глибших, ніж можна почерпнути з книжок історії, географії, народознавства, європейських рухів, — маркіз де Норпуа вигострював на кожній новій особі свій проникливий розум спостерігача, щоб навчитися одразу розпізнавати, з ким має справу. Уряд давно вже не посилав маркіза за кордон, але коли його з кимось знайомили, очі його, ніби байдужі до того, що він "позаштатний", починали плідне обстеження, а він сам усім своїм поводженням намагався показати, що ім'я нового знайомого йому не чуже. Ось чому він озвався до мене ґречно і з імпозантним виглядом бувальця, не перестаючи вивчати мене з гострою цікавістю, для збагачення свого досвіду, ніби я був якимсь екзотичним звичаєм, вартим уваги пам'ятником або зіркою-ґастролером. Він демонстрував водночас і величне доброхіття премудрого Ментора[23], і цікаву допитливість юного Анахарсиса[24].
Він не прохопився ні словом про "Ревю де Де Монд", але заходився розпитувати мене, як я ся маю, що роблю, чим цікавлюсь, і тут я вперше почув, що про мої зацікавлення мовиться так, ніби вони заслуговують на підтримку, тоді як досі я гадав, що з ними треба боротися. Щодо моїх літературних зацікавлень, то проти літератури він нічого не мав; навпаки, про літературу він говорив шанобливо, як про гідну уваги, чарівну особу вищого товариства, про яку в нього збереглися найкращі римські чи дрезденські спогади і з якою він, на превеликий свій жаль, заклопотаний ділами, зустрічається в рідку стежку. Усміхаючись мені грайливою усмішкою, він ніби заздрив мені, що я щасливіший за нього, вільніший і можу віддавати їй своє дозвілля. Проте вирази, якими маркіз де Норпуа користувався, зовсім розминалися з образом літератури, що склався у мене в Комбре, і тут я зрозумів, що мав подвійну рацію, зрікшись її. Досі я усвідомлював лише те, що я безталанний; тепер маркіз геть знеохочував мене до писання. Мені закортіло поділитися з ним своїми мріями; трусячись від хвилювання, я силкувався вилити як-найщиріше все, що зібралося в мене на душі, але чого я ще не висловлював; ось чому виходила якась словесна плутанина. Можливо, через професійну навичку, можливо, завдяки спокою, яким проймається всяка значна людина, коли в неї просять поради, бо вона знає, що нитка розмови залишиться у неї в руках, і дає співрозмовникові повну волю хвилюватися, метатися, ставати гопки; а ще, можливо, ради того, щоб показати гарну поставу своєї голови (як на нього самого, грецьку, попри довжезні баки), маркіз де Норпуа, коли йому щось тлумачили, зберігав на лиці кам'яний вираз, ніби ти в якійсь глиптотеці звертався до античного — і глухого — погруддя. Нараз, подібно до стуку молотка аукціоніста чи пророцтв дельфійського оракула, лунала відповідь посла і вражала тебе тим дужче, що жоден м'яз на його виду не віщував враження, яке ти на нього справляв, і не попереджав про те, що він збирався тобі сказати.
Власне, — раптом озвався гість так, ніби мою долю вже визначено, коли я геть розгубився під його нерухомим поглядом, втупленим у мене, — у сина мого приятеля, mutatis mutandis,[25] те саме, що й у вас. (Він заговорив про наші спільні нахили таким заспокійливим тоном, ніби ми мали нахил не до літератури, а до ревматизму, і йому хотілося запевнити мене, що від цього не вмирають.) Він навіть волів покинути Ке д'Орсе[26], куди батько протоптав йому стежку, і, махнувши рукою на всі злі язики, хай собі говорять, узявся за перо. І не пошкодував. Два роки тому він оприлюднив (хлопець, звісно, куди старший за вас) книгу про почуття Безконеччя, що охоплює людину на західному березі озера Вікторія-Ньянца[27], а цього року — опус не такий значний, але написаний жваво, ба навіть сміленько — про скоростріл у болгарських збройних силах, і ці два твори його прославили. Він уже вибився в люди, він піде далеко, і я знаю, хоча його кандидатуру ще не розглядали, про нього йшла мова, цілком доброзичлива, в Академії моральних наук. Словом, свого зеніту він ще не сягнув, але ціною самовідданих зусиль забезпечив собі гарне становище, і успіх, який не завжди випадає на долю паливод і головотес, усіх цих ловців рибки у каламутній воді, успіх увінчав його труди.
Батько, заполонений мрією, що за кілька років я вийду на академіка, весь аж сяяв від задоволення й був потішений ще дужче, коли маркіз де Норпуа по хвилинному ваганні, ніби зваживши наслідки свого вчинку, подав мені свою візитівку і мовив: "Зверніться до нього від мого імені, він дасть вам цінні поради", спантеличивши цим мене так, ніби ознаймив мені, що взавтра я вступаю юнгою на вітрильник.
Тітка Леонія відписала мені вкупі з пожитками і меблевим мотлохом майже всю свою готівку — чим тобі не посмертна любов до мене (прижиттєвої я якось не помічав). До мого повноліття цим маєтком мав орудувати батько, і він порадився з маркізом де Норпуа, як ліпше ним розпорядитися. Той порекомендував придбати цінні папери під невеликі, зате надійні відсотки, а саме, англійські консоліди і чотирипроцентну російську позичку. "На них можна покластись, як на гору, — проголосив маркіз де Норпуа, — прибутки, щоправда, не дуже високі, зате можна не хвилюватися за свій капітал". Батько у загальних рисах розповів маркізові, які закупки він зробив за решту грошей. Маркіз де Норпуа повіншував його ледве помітною усмішкою: як усі капіталісти, він був загребущий, але з делікатности як і вітав того, хто щось мав, то лише стриманим знаком порозуміння. Сам він купався в багатстві і вважав за краще вдавати, ніби чужі малі прибутки здаються йому значними, а сам у душі тішився й радів, що його прибутки куди вищі. А проте маркіз де Норпуа не забув поздоровити батька з приводу того, що той уміє "з лишком примножувати своє добро", виявляючи "такий непохибний, такий вишуканий, такий витончений смак". Можна було подумати, ніби посол приписує співвідношенню біржових вартостей і навіть самим вартостям якусь естетичну цінність. Коли батько згадав про одну з таких вартостей, ще нову і маловідому, маркіз де Норпуа подібно до людини, обізнаної з книгою, яку, як вам здавалося, читали тільки ви, зронив: "Авжеж, я стежив якийсь час із захватом за її індексом, — це було цікаво", і посміхнувся мрійливою усмішкою абонента, захопленого недавнім читанням роману, який друкувався з числа в число у журналі. "Бувши вами, я передплатив би, як тільки почнеться чергова емісія. Щоб це акції продавалися по такій дешевинці — це спокуса". Боячись переплутати назви давніх паперів з назвами інших, подібних до них, батько для надійности висунув шухляду й показав їх послові. Акції мене зачарували; їх оздоблювали шпилі соборів та алегоричні постаті, мов у старих виданнях романтиків, які я колись проглядав. Усе, що належить до однієї доби, наділене спільними рисами; митці, які ілюструють вірші, написані в той чи той період, виконують замовлення фінансових фірм. І ніщо краще не нагадувало випуски "Собору Паризької Богоматері" і творів Жерара де Нерваля, вивішені на вітрині комбрейського бакалійника, як іменна акція Пароплавства — її прямокутну і квітчасту обводку підтримують річкові божества.
Склад мого мислення будив у батька зневагу, настільки злагоджену ніжністю, що загалом його ставлення до мене можна було назвати сліпою поблажливістю. Тому він без вагання послав мене по маленьку поемку в прозі, яку я написав колись у Комбре, повернувшись із прогулянки. Я складав її в екстазі і думав, що мій екстаз неодмінно захопить і читача. Але маркіза де Норпуа поема, мабуть, не захопила, бо він повернув її мовчки.
Мати, сповнена, як завжди, побожности щодо батькових справ, тихо вступила лиш на те, щоб спитати, чи можна подавати їсти. Учасницею розмови вона бути не могла і боялася перебити її. І справді, щохвилі батько нагадував маркізові про важливий захід, який вони вирішили провести на черговому засіданні комісії, і нагадував він тим особливим тоном, яким говорять між собою при сторонніх — схожі у цьому на двох школярів — двоє колег: цих колег зв'язують на службі спільні спогади, недоступні іншим, і тому вони перепрошують тих, хто чує їхню розмову.
Але цілковита автономія лицьових м'язів, на яку здобувся маркіз де Норпуа, дозволяла йому слухати, вдаючи, ніби він не чує. Зрештою батько збентежився. "Я хотів би запевнити собі думку комісії…" — після довгих преамбул похвалився він маркізові де Норпуа. Тоді з уст аристократа-віртуоза, досі завмерлого, ніби оркестрант у чеканні на свою партію, вилетів так само шпарко, хіба що кинутий різкішим тоном, немовби кінець батькової фрази, тільки вимовлений в іншому тембрі: "…яку ви, звичайно, скликаєте не гаючись, тим більше що членів її ви знаєте в лице, а зібрати їх дуже легко". Сам собою цей висновок не мав нічого незвичайного. Але нерухомість, яку досі зберігав посол, надавала йому кришталевої прозірчастости, характеру тієї майже зухвалої вихватки, з якою мовчазне фортепіяно, коли настає його черга, відповідає віолончелі в концерті Моцарта.
— Ну як, задоволений виставою? — спитав мене батько, коли ми йшли до їдальні: йому хотілося, щоб я покрасувався і щоб маркіз де Норпуа побачив мій захват. — Він оце слухав Берму — ви нашу розмову пам'ятаєте? — звертаючись до дипломата, спитав батько тоном, який натякав на щось недавнє, пов'язане з якоюсь справою, і загадкове, ніби йшлося про засідання комісії.
— Уявляю, як ви умлівали від захвату, тим паче що ви, мабуть, слухали її вперше. Ваш татусь боявся, як би ця витівка на вас не окошилася, адже ви, по-моєму, кволенький, дещо занепалий.