— Якби він ударив її свічником, усе було б залите кров'ю..."
А зараз тільки з вуха і правої ніздрі Жакліни текли дві тоненькі бурі цівки, але кров почала вже холонути і вкрилася блискучою шкурочкою.
Удари копита впали саме там, де було найгустіше волосся, і розтрощили череп, не пошкодивши шкіряного покриву.
Лісовик узяв на руки тіло Жакліни, відчинив балконні двері й вийшов із своєю ношею в лоджію, яка висіла над землею на висоті двадцяти футів.
Неквапливо обміркувавши кожен свій рух, він поклав Жакліну ницьма на різьблену кам'яну балюстраду, яка давно вже була в аварійному стані. Відтак, одступивши крок назад, він щосили вдарив по балюстраді ногою, і каміння разом з трупом полетіло в темряву ночі.
Повернувшись до кімнати, він зачинив за собою двері, підняв оленяче копито...
"Ти ба, я таки непогано придумав! Ніхто ні до чого не присікається!" — подумав Лісовик, і, глянувши на балконні двері, відчинив їх знову.
— Ходімо, пане граф, тепер не можна гаяти часу, — сказав він тихо й настійливо, беручи Габріеля під руку.
Вони зайшли до Габріелевої кімнати — вона була поруч. Засвітили другу свічку. Габріель покірно йшов за Лісовиком і так само покірно дозволив йому роздягти себе.
Лише на мить він, здавалось, вийшов із заціпеніння.
— Вона ж не змогла мені відповісти, — сказав він. — Треба було про це подумати. Я так нічого й не довідався.
Обличчя його набрало зеленкуватого відтінку, і Лісовик злегка поплескав його по щоках, щоб запобігти блюванню. Відтак порозкидав на ліжку й на підлозі — саме так, на його думку, мала поводитися з речами багата і п'яна людина — шубу, костюм, сорочку, білий жилет, лаковані черевики.
Він метнувся до шафи, до комода, натягнув на Габріеля штани для їзди верхи, теплий светр із високим коміром і запхнув його ноги в непромокальні чоботи.
— Жовтий плащ месьє у вестибюлі?
Габріель знизав плечима.
— Ходімо, не можна гаяти ні хвилини, — сказав Лісовик.
Вони вийшли в коридор. Темрява почала вже рідшати. Лісовик дуже боявся, щоб не відчинилися якісь двері. "Якщо нас хтось побачить, мене вважатимуть співучасником, це без сумніву. Що я зможу сказати? Навіщо я це зробив?.."
Навряд чи хто-небудь міг почути гуркіт каміння і удар об землю тіла. Кімната маркіза була в протилежнім кінці будинку. Флоран з дружиною жили в напівпідвалі, під покоями свого пана, щоб у разі потреби миттю з'явитись на його поклик. Інші слуги жили або в мансардах під дахом, або в надвірних будівлях, і, якщо вони навіть прокинулись, то все розкриється не одразу.
В цій частині будинку жила тільки пані де ла Моннері. Але вона зовсім глуха... І все ж таки, коли вони пішли вниз сходами, Лісовик крізь дерев'яну обшивку стін, завішаних килимами, почув голос:
— Що сталось? Увійдіть!
У вестибюлі Лісовик надяг на Габріеля жовтий плащ, тицьнув йому в руки рукавички й кепку, виштовхнув надвір, зачинив за ним двері й відв'язав тремтячу Сигарету.
"Ще добре, що вона не почала вити", — подумав Лісовик.
Дорогою він повісив оленячу ногу в машині на її звичне місце, спочатку старанно витерши її об своє пальто. Потім повів Габріеля поза будинок, щоб не йти через двір і вибратись у парк бічною алеєю.
Фасад величезного будинку почав вимальовуватись у сіруватих сутінках, але побачити щось на землі ще було неможливо.
"А що, коли я наробив якихось дурниць, ось як, наприклад, не зразу додумався відчинити балконні двері, — занепокоївся Лісовик. — По-перше, на паркеті залишилися наші сліди — пана графа й мої. А потім — невідомо ж, як саме впала пані графиня... Але тепер уже пізно відступати. І навіщо я все це зробив?"
Сигарета тим часом почала вже тягти по сліду.
VII
Пальці на ногах заклякли від холоду, бо Лісовик взув Де-Воосу чоботи прямо на тонкі шовкові шкарпетки, і це повернуло його до дійсності.
Розвиднялось. Він був у лісі і йшов чомусь дуже швидко, але, незважаючи на це, тремтів. Лісовик, якого тягла за собою вівчарка, ішов за кілька кроків попереду й стиха примовляв:
— Так, так, моя собачко! Ось ми й натрапили на слід! Ну, ну, вперед...
Сигарета йшла, опустивши морду майже до самої землі. Потім біля якого-небудь кущика задирала голову догори, зупинялась, намагаючись винюшити в холодному повітрі щось зрозуміле тільки їй, і бігла далі.
Зненацька Сигарета рванулася вперед, мало не висмикнувши повідець з руки доїжджачого, вибігла на невисокий схил і з гавкотом хотіла кинутись у підлісок.
— Ти в мене молодець, не помилилася, — зауважив Лісовик, притримуючи собаку. — Так воно і є. Цей олень не виходить за огорожу. Шкода, що не доведеться його вполювати: вже такий гарний, видно з сліду, —. додав він, кинувши на Габріеля лютий погляд. Трохи помовчавши, похитав головою і сказав уже зовсім тихо: — Як подумаю, що більше ніколи не побачу пані графиню на коні...
Габріелеві раптом щось здушило груди, і він зігнувся в три погибелі, наче його занудило. Але він тільки голосно ригнув, і в холодному повітрі запахло шампанським.
— Що, месьє потроху приходить до тями? Месьє знає, що казати? — спитав Лісовик.
Габріель випростався, вдихнув повітря, озирнувся навколо, потім перевів погляд на Лісовика.
— Так... так... здається, знаю, — мовив він.
— Чудово, в такому разі нехай месьє буде ласкавий вислухати мене, —вів далі доїжджачий, дивлячись своїми сірими колючими очима просто в вічі Габріелеві. — Месьє повернувся з Парижа, по-моєму, в три чверті на шосту. Месьє весело провів час, він розважався в якійсь компанії, але це мене не обходить. Месьє в'їхав на подвір'я, коли я вирушив до лісу з Сигаретою. Пан граф сказав мені: "Почекайте мене, Лісовиче, я хочу піти з вами до лісу". Я відповів: "Пан граф завжди так—він, мабуть, не знає, що таке втома. Я дуже радий: завжди приємно шукати слід разом із хазяїном". Цить, Сигарето! Сиди!
Вони стояли один навпроти одного: високий Габріель — злегка схиливши голову в кепці, і низенький Лісовик — тримаючи на повідку нетерплячу собаку.
— Коли ваша ласка, месьє, то вам не завадило б витерти вухо. Сьогодні вам не можна показуватись людям на очі в такому вигляді.
Габріель витяг хусточку з кишені плаща, витер губну помаду, глянув на хусточку. "Куди вона поділася, та дівчина?" — подумав він. І раптом побачив відчинені дверцята машини, тіло, що вивалюється на бруківку. Може, він її теж убив? Він нічого не пам'ятає, крім двох близько посаджених очей, як це часом буває уві сні. Так, але хусточка...
— Тоді, — вів далі Лісовик, — месьє звелів мені вилити воду з радіатора, поки він піде й переодягнеться. Месьє не захотів будити пані графиню — певна річ, я цього точно не знаю, але я так гадаю... Отже, месьє не будив пані графині, — повторив Лісовик голосніше й виразніше і, коли Габріель кивнув головою, провадив далі: — Месьє швидко переодягнувся: він буквально за кілька хвилин спустився вниз, і ми пішли поза будинком. Оце і все... Якщо месьє часом попросять пригадати, чи не чув він яких-небудь звуків, ідучи через парк, месьє може подумати й згадати, що сказав мені: "Лісовиче, ти чуєш? Що це за шум?", а я відповів: "Певно в ставок упала суха гілка...." Але месьє скаже про це, тільки якщо його спитають... А потім ми пішли до Обгорілого дуба, — ми ще напередодні умовилися з месьє, що я піду туди, бо, як мені доповіли, в цьому напрямку є олені; ми взяли собаку, подалися до великого лісу й незабаром вистежили оленя...
Лісовик присів, відкинув убік декілька гілочок, що лежали на землі, засунув вказівного пальця у ямку завбільшки з монету на сто су й завглибшки в кілька сантиметрів, яка видніла на холодному ложі з мертвого листя.
— Оленеві цьому буде років чотири — це точно, — сказав він. — А нога яка... Пан граф може сам переконатись... А ось сліди й олениці... Найцікавіше те, що тут проходили й інші тварини... Ось цей великий слід у формі трикутника — месьє мусить добре його бачити — ратиця, з двома зазублинами ззаду. — І Лісовик заходився розчищати листя. — Це кабан, метр двадцять — метр тридцять. Вони теж пройшли сьогодні вночі — слід зовсім свіжий. Але бачите: Сигарета не звертає навіть уваги на цей слід. Недарма ж вона дочка Валансея...
Інстинкт мисливця і звичка сумлінно виконувати свій обов'язок взяли гору над усім іншим, і доїжджачий не вмовкав, пересипаючи свою розповідь термінами, які існують уже стільки століть і так увійшли в ужиток, що ніхто не пам'ятає, де вони беруть свій початок: іти по сліду, зайти спереду, заплутати, вигнати звіра, погнати назад...
— Сьогодні можна гнати звіра скільки завгодно — риску ніякого. Мені хотілося б глянути на цього оленя,..
І він попрямував у хащу, обережно ідучи слідом за собакою; Габріель рушив за ними. Голе галуззя раз по раз стьобало його по обличчю.
— Цс-с! — обернувся Лісовик до Габріеля, який надто гучно човгав задубілими ногами по листю.
Зненацька Лісовик нахилився, притягнув до себе Сигарету, повторюючи: "Лежати, друже, лежати!" і шепнув:
— Пан граф бачить їх? Он там...
І він показав пальцем на оленя та трьох самиць — їх видно було крізь зарості неподалік, і вони здавалися зовсім рудими в ранковій імлі, на тлі тоненьких білих берез. Тварини нахиляли голови й знову піднімали їх, тримаючи в зубах листок або травинку, неквапливо жували, потім ступали кілька кроків своїми тонкими ногами, підштовхуючи рухливою, ніжною мордочкою молочну хмаринку свого дихання. Одна із самиць була набагато менша за двох інших.
Габріель стиснув голову руками.
— Слухайте, Лісовиче, що ж усе-таки сталося? Що я накоїв? — вигукнув він.
Самиці здригнулися, в їхніх прекрасних довгастих очах короткозорих принцес з'явився жах; олень повернув роги й тріпотливі ніздрі в бік людей, і стадо побігло геть благородним підтюпцем: самиці поруч, підштовхуючи одна одну, а самець позаду.
— Месьє не повинен про це думати. Месьє повинен про це забути, ніби нічого й не було, — сказав Лісовик, — і пам'ятати тільки те, що я йому казав... Тепер можна й повернутись. Пора цілком підходяща...
Габріелеві здавалося, наче думка його працює одночасно в різних планах, на різних глибинах.
"Ніби нічого й не було"... Десь у глибині Габріелевої пам'яті ворушилися розрізнені спогади про цю жахливу ніч, схожі на страшний сон або марення п'яної людини. Ось зараз його трусонуть за плече, крикнуть: "Прокинься ж бо!" і він побачить, що нічого не змінилось, і знову ревнуватиме Жакліну до Франсуа й мучитиме її.
Але там були також сліди помади на хусточці — доказ існування дівчини, якісь дрібні факти, що перетворюють спогад у реальність, у щось зроблене, непоправне.