А в Санта-Марія де Ньєві за лейтенантом Сіпріано дикунки теж вмирали, – і сержант теж ковтнув пива.
– Коли йому пиво вдаряло в голову, він завжди починав говорити про того лейтенанта, – сказала Дикунка. – Дуже любив його.
Бравий Чапіро під'їжджав, здіймаючи за собою хмари пилюки, потім притримував коня і змушував його ставати навколішки перед дівчатами. Разом з Чапіро входило саме життя, сумні розвеселялися, веселі ставали ще веселішими, а яка витривалість – він підіймався нагору, спускався вниз, грав, пив, тоді знову підіймався нагору то з однією, то з двома, і так цілу ніч; удосвіта повертався на поле і, не склепивши очей, починав працювати, залізний був чоловік, – дон Ансельмо попросив ще пива. А колись лейтенант Сіпріано, на моїх очах, зіграв у російську рулетку, – сержант ударив себе в груди і обвів усіх поглядом, очікуючи оплесків. І дон Ансельмо: зрештою, Чапіро був єдиним, кому можна було вірити в борг, єдиний, хто сплатив мені все до останнього сентаво. Гроші існують для того, щоб їх витрачати, казав він, щедро всіх пригощаючи, а на вулицях і площах говорив те саме: це Ансельмо приніс до П'юри цивілізацію. І сержант: однак Сіпріано зробив це не тому, що побився об заклад, а лише з нудьги. Сельва довела його до розпачу.
– Мабуть, він просто хизувався, – мовила Дикунка. – Мабуть, його револьвер взагалі не був заряджений, і зробив він це лише тому, щоб жандарми його поважали ще більше.
І дон Ансельмо: Чапіро був моїм найкращим другом. Коли ми зустрілися в дверях "Королеви", то обнялися, й він сказав мені: яке нещастя, брате, надто пізно я дізнався про це, якби я був тоді в П'юрі, ніколи б його не спалили, я б уже поставив на місце і того священика, і гальїнасерок.
– Про яке нещастя казав вам Чапіро, арфісте? – спитав Семінаріо. – Чому він вам так співчував?
А сержант: лило, немов з відра, і лейтенант промовив: тут людина перестає бути людиною, немає ні жінок, ні кіно, якщо заснеш у лісі, то в тебе дерево з живота виросте; я народився біля моря, нехай ця сельва горить синім вогнем, я більше не витримаю. Він витягнув револьвер і покрутив двічі барабан, а тоді вистрелив собі в лоб. Важкий казав – знаємо ми ці штуки, там немає патронів, але вони були, слово честі, – і сержант знову вдарив себе в груди.
– Нещастя, доне Ансельмо? – спитала Дикунка. – З вами що-небудь сталося?
– Ні, це ми славетну людину згадуємо, дівчино, – відповів дон Ансельмо. – Чапіро Семінаріо, який помер три роки тому.
– Гей, арфісте, бачите, який ви ошуканець! – вигукнув Мавпа. – Нам не хотіли розповісти про Зелений Дім, а зараз от як? Ну то що ж там було з тією пожежею?
– Ви про що, хлопці? – здивувався дон Ансельмо. – Дурниці, вигадки.
– Ви знову, дідуню, починаєте впиратися, – дорікнув йому Хосе. – Хвилину тому ви говорили про Зелений Дім. Куди ж іще приїжджав Чапіро на своєму коні? Що це за дівчата, які виходили поглянути на нього?
– Він приїжджав на свою ферму, – сказав дон Ансельмо. – А поглянути на нього виходили жінки, які збирали бавовну.
Сержант ударив кулаком по столу, сміх урвався, Чунга принесла ще одну тацю з пивом, а сержант: лейтенант Сіпріано спокійно дмухнув у дуло свого револьвера, ми дивилися й не вірили своїм очам. І раптом Семінаріо, розбивши склянку об стіну: лейтенант Сіпріано – син повії, з цим чоло неможливо розмовляти, він усіх перебиває.
– Знову почав лаяти його по матері? – спитала Дикунка, швидко кліпаючи очима.
– Не його, а лейтенанта, – пояснив Молодий.
– Давайте зіграємо в російську рулетку, сеньйоре Семінаріо, – запропонував сержант абсолютно спокійно. – Ви за свого Чапіро, а я за лейтенанта Сіпріано, побачимо тоді, хто з нас справжній чоловік.
IV
– Ви думаєте, що лоцман утік, пане лейтенант? – спитав сержант Роберто Дельгадо.
– Ясна річ, навіть коли б він був не знати яким дурнем, – відповів лейтенант. – Тепер я розумію, чому він прикинувся таким хворим і не поїхав з нами. Видно, накивав п'ятами, як тільки ми відпливли з Санта-Марія де Ньєви.
– Але раніше чи пізніше він попадеться, – промовив сержант Дельгадо. – Навіть не поміняв собі імені, дурень.
– Мене більше цікавить той, інший, – сказав лейтенант. – То велика риба. Як там його звати? Тусія? Фусія?
– Може, цей тип і справді не знає, де він подівся, – висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. – Може, й справді його анаконда проковтнула.
– Добре, спробуємо ще раз, – сказав лейтенант. – Інохоса, приведи-но того типа.
Солдат, що спав, сидячи навпочіпки і спершись об стіну, схопився на ноги, як автомат, і мовчки вийшов. Ледве переступив поріг, як його замочив дощ; він прикрив руками голову і, спотикаючись, почвалав через грязюку. Злива люто сікла селище, між водяних смерчів та поривів шаленого вітру агварунські хижки були схожі на зачаєних звірів. І лейтенант: у сельві, сержанте, я став фаталістом, щодня тільки й чекаю, що мене вжалить отруйна змія чи звалить лихоманка. А зараз це, й клятий дощ, який ніколи не закінчиться, ми нидітимемо тут цілий місяць, як щури у льосі. Е, через те зволікання все йде під три чорти. Коли замовк його гіркий голос, знову розлігся шум зливи у сельві, дріботіння краплин, що падали з дерев та хижок. Галявина була однією попелястою калюжею, десятки струмків текло в напрямку урвища, вітер доносив смердючі випари, які клубочились над лісом. Інохоса йшов, тягнучи за собою на мотузці чоловіка, що спотикався й гарчав. Солдат великими стрибками злетів по сходах хижки, і полонений упав перед лейтенантом долілиць. Руки в нього були зв'язані за спиною, він звівся на ноги, допомагаючи собі ліктями. Офіцер і сержант Дельгадо, сидячи на дошці, покладеній на козли, ще хвилину розмовляли, не дивлячись на нього, потім лейтенант звернувся до солдата: кава й анісівка там ще залишилися? Добре, вертайся до своїх, ми самі його допитаємо. Інохоса вийшов. З в'язня капотіла вода, немов з дерев, довкола ніг утворилася калюжа. Волосся закривало йому вуха й лоб. Під витріщеними недовірливими очима, які горіли, немов дві жарини, темніли кола. Між рештками сорочки виднілися пасма посинілої, подряпаної шкіри, а крізь штани, також подерті, світилися сідниці. Він тремтів і цокотів зубами. А лейтенант: ти не можеш поскаржитися, любий Пантачо, про тебе дбають, як про немовля. Спочатку тебе вилікували, еге ж, потім захистили від агварунів, які хотіли поламати тобі кістки. Може, сьогодні нам більше вдасться порозумітись? Я терплячий, Пантачіто, але цим не можна зловживати. Мотузка охоплювала шию полоненого, немов ошийник. Сержант Роберто Дельгадо нахилився й потягнув її кінець так, що Пантача змушений був підступити ближче до дошки.
– У Сепі тебе добре годуватимуть і ти матимеш де спати, – пообіцяв сержант Дельгадо. – Це не така сама в'язниця, як інші, там немає стін. Можливо, тобі вдасться втекти.
– Хіба ж це не краще, ніж дістати кулю? – спитав лейтенант. – Хіба не краще потрапити до Сепи, аніж би я сказав агварунам: дарую вам Пантачу, помстіться на ньому за злочини всіх тих бандитів? Ти вже бачив, як вони цього хочуть. Тож сьогодні не клей з себе дурня.
У Пантачі й далі був неспокійний, гарячковий погляд, бідолаха тремтів так сильно, що аж зуби цокотіли; він то вигинався, то втягував живіт, то випинав його. Сержант Дельгадо посміхнувся: Пантачо, ти ж не такий дурний, щоб узяти на себе всю провину й самому відповідати за всі злочини та вбивства, правда? І лейтенант, також посміхаючись: найкраще буде, якщо ми швидко з цим покінчимо, Пантачо. Потім дамо тобі тієї травички, яку ти так любиш, сам собі її завариш, ну то як? Інохоса увійшов до хижки, поставив на дошку термос з кавою, пляшку й швидко вийшов. Лейтенант відкоркував пляшку, простягнув її в'язневі, який, мружачись, потягнувся до неї всім тілом. Сержант міцно смикнув за мотузку, – ти, сучий сину, – Пантача впав до ніг сержанта, – спочатку забалакай, а потім пий. Офіцер узяв мотузку і змусив полоненого повернути голову в його бік. Грива волосся гойднулася, очі-жарини знову втупилися в пляшку. І лейтенант: ну й тхне від тебе, такого смороду я в житті не чув, аж нудить мене. Пантача розкрив рот, – дай хоч ковточок, сеньйоре, – потім захрипів, – щоб трохи зігрітися, бо всередині задубіло, один-єдиний ковточок, сеньйоре. А лейтенант: згода, тільки не так швидко, на все свій час, спершу скажи, де сховався той Тусія чи Фусія, де він? Але ж я вже сказав, сеньйоре, – Пантача весь тремтів, – він утік увечері, і ніхто його не бачив, – здавалося, що в полоненого зараз поламаються зуби, – сеньйоре, запитай уамбісів, якумама вночі приповзла, казали вони, і затягла його на дно озера. За всі його злочини, сеньйоре.
Лейтенант дивився на полоненого втомленими очима, наморщивши чоло. Раптом швидко відхилився вбік і вдарив його чоботом по голій сідниці. Захрипівши, Пантача впав на підлогу, але й далі скоса позирав на пляшку. Лейтенант потягнув за мотузку, розкуйовджена голова вдарилась об підлогу, – Пантачо, може, годі клеїти дурня, га? Де він? А Пантача: не знаю, сеньйоре, – потім завив і сам вдарився головою об підлогу, – напевне, вона тихенько вилізла й поповзла схилом, прослизнула в хижку, хвостом заткнула йому рота, сеньйоре, і потягла його, бідолаху; ой сеньйоре, хоч один ковточок. Якумама завжди так, її не почуєш, не побачиш, уамбіси казали – вона повернеться й нас пожере, тому вони також пішли, сеньйоре. Лейтенант копнув його ногою. Пантача замовк і став навколішки, – я сам-один залишився, сеньйоре. Лейтенант ковтнув з термоса, облизав губи. Сержант Роберто Дельгадо бавився пляшкою, а Пантача знову закричав: хочу, щоб мене відправили на Укайялу, сеньйоре, – обличчя в нього скривилося в плаксивій гримасі, – туди, де помер мій приятель Андреас. Я теж хочу там померти.
– Отже, твого хазяїна зжерла якумама, – сказав спокійним голосом лейтенант. – Отже, лейтенант набитий дурень, і Пантача може легко обвести його довкола пальця. Ой Пантачо!
Спраглі, палаючі очі полоненого дивилися на пляшку, а надворі шаленіла злива, вдалечині гримів грім, і блискавки час від часу освітлювали покрівлі, дерева, грязюку, які шмагав дощ.
– Він покинув мене самого, сеньйоре, – вигукнув Пантача з люттю в голосі, але погляд його, так само палаючий, був прикутий до пляшки.