Але ж до такої мови, мови кокоток, удаються і світські жінки. Ще красномовніші приклади дають нам заяви апашів. Проте світ апашів — світ незнаний маркізові де Норпуа і німецькому князеві; дипломати звикли жити так, як і народ, а народи, попри їхню численність, теж егоїстичні й підступні, їх поскромлювано або силою, або вдовольняючи їхні інтереси і тим самим штовхаючи їх навіть на душогубство, душогубство здебільшого символічне, бо звичайне вагання або відмова братися за зброю може означати загладу для народу. Та оскільки про все це не викладається ні в жовтих, ні в будь-яких інших книгах, то люд воліє пацифізм; якщо він і буває войовничим, то інстинктивно, бо починає дихати лихим духом, а не через те, що поривало державних проводирів, застережених панами де Норпуа.
Решту зими князь недугував; він таки видужав, але серцевий щем у ньому скнів і далі. "До лиха! — сказав він собі. — Чого ж я топчуся з Інститутом? Пустити це на самоплив, то я ще помру, перш ніж мене оберуть. А це була б непоправна дурниця".
Він написав для "Ревю де Де Монд" статтю про політику останнього двадцятиліття і кілька разів висловився з похвалою про маркіза де Норпуа. Маркіз візитував князя і подякував йому. Він сказав, що не знає, як йому і віддячитися. Князь сказав собі, як сказав би той, хто черговий раз переплутав кнопку: "Ні, знов не ту натиснув". Тяжко сапаючи, поки проводжав гостя, він думав: "Достолиха! Ці зухи заженуть мене в могилу, а потім уже оберуть. Мерщій до діла!"
Того самого вечора князь спіткав маркіза де Норпуа в Опері.
— Любий амбасадоре! — сказав він. — Вранці ви казали, що не знаєте, як мені віддячитися; це очевидна пересада, ви нічим мені не завдячуєте, але я дозволю собі бути неделікатним і ловлю вас на слові.
Маркіз де Норпуа цінував князеву тактовність не менше, ніж князь цінував тактовність його власну. Він одразу зрозумів, що князь фон Фаффенгайм хоче звернутися до нього не з проханням, а з пропозицією, і з привітною усмішкою наставив вуха.
— Так, ось зараз ви побачите, якою мірою я нескромний. Я маю прив'язання до двох жінок, ""але прив'язання неоднакове (як це ви зараз зрозумієте), і обидві вони недавно перебралися до Парижа і збираються тут осісти. Одна з них моя дружина, а друга велика дукиня Йоанна. Вони хочуть дати кілька обідів на честь англійського короля та королеви, і щиросерда їхня мрія — рекомендувати своїм гостям жінку, яку вони, бувши з нею незнайомі, вельми шанують. Визнаю, я не знав, на яку ступити: як уволити їхнє бажання? Аж це, чисто випадково, дізнаюся, що ви з нею знайомі; мені відомо, що вона живе відсторонено, приймає мало кого, happy few9, але ж ви так добре до мене ставитеся, і якщо ви мені допоможете, то я певен, що вона дозволить вам запросити мене до неї, щоб я передав їй прохання дукині та княгині. Може, вона згодилася б прийти на обід на честь англійської королеви, і, хто знає, чи не потішимо ми її, запропонувавши провести з нами Великодні свята в Больє у великої дукині Йоанни? Звати цю особу маркіза де Вільпарізіс. Визнаю, що надія стати завсідником цього бюро дотепности зігріла б мене, винагородила за відмову підтримати мене на виборах до Академії. Адже у неї теж своєрідна академія інтелекту і витворної розмови.
З превеликою радістю князь відчув, що натиснув цим разом потрібну кнопку і що кнопка клацнула.
— А чому ви гадаєте, любий княже, що одне виключає друге? — спитав маркіз де Норпуа. — Салон, про який ви мовите, і Інститут чудово поєднуються між собою, салон — це справжній розсадник академіків. Я перекажу ваше прохання маркізі де Вільпарізіс, і вона, звичайно, буде потішена. А ось щодо обіду у вас, це вже, мабуть, важче. Вона вибирається з дому нечасто. Я вас відрекомендую, а вам і карти в руки. Головне, не зрікайтеся
Академії; за два тижні я снідаю в Леруа-Больє, без котрого жодні вибори не обходяться, а потім ми вирушимо на важливе засідання; я вже розмовляв із ним про вас, ваше ім'я, йому, звісно, відоме. Він висував деякі заперечення. Але нині йому потрібна підтримка моєї групи на найближчих виборах, і я перебалакаю з ним ще раз; я йому скажу відверто, які у нас із вами щирі взаємини, і я від нього не потаю, що як ви кандидуватимете, то я попрошу за вас усіх моїх приятелів (князь полегшено зітхнув), а що я маю приятелів — це він знає. Якщо я зможу розраховувати на його сприяння, виходить, шанси ви матимете сприятливі. Того дня приїздіть о шостій до маркізи де Вільпарізіс, я вас до неї проведу і розповім вам про мою вранішню розмову.
Ось чому князь фон Фаффенгайм явився з візитою до маркізи де Вільпарізіс. Коли він заговорив, я зазнав глибокого розчарування. Окремі й загальні риси доби виразніші за національні риси, — так, скажімо, в енциклопедії, де вміщено мало не автентичний портрет Мінерви, Лейбніц у перуці та брижах мало чим різниться від Маріво чи Самуїла Бернара, — але я й гадки не мав, що деякі національні риси яскравіші за кастові. Отож ці особливості передавалися не словами, в яких я сподівався уловити пурхання ельфів і танок кобольдів, а їхньою транспозицією, яка свідчила про поетичне походження прибульця, тим, як рейнграф, маленький, багровий і череватий, уклонившися маркізі де Вільпарізіс, промовив: "Допритень, бані марґізо" — з акцентом при-дверника-ельзасця.
— Чи не бажаєте чаю або кавалок торту? Він дуже смачний, — спитала в мене дукиня Ґермантська — їй хотілося підпускати меду. — Я в цьому домі така сама гостинна, як у своєму власному, — додала вона ущипливим тоном, від якого в її голосі горловий з'являвся призвук, схожий на стлумлений хрипкий сміх.
— Пане! — звернулася маркіза де Вільпарізіс до пана де Нор-пуа. — Здається, ви хотіли сказати князеві щось про Академію?
Дукиня Ґермантська спустила очі і, вивернувши кисть, зиркнула на годинника.
— Ой лишенько, пора прощатися з тіткою! Мені ще треба завітати до пані де Сен-Фереоль, а обідаю я у пані Леруа.
І, не попрощавшись зі мною, вона підвелася. Вона угледіла пані Сванн, а та, помітивши мене, знітилася. Пані Сванн чи не згадала, що раніше вона переконувала мене, ніби Дрейфус невинний.
— Я не хочу, щоб моя мати знайомила мене зі Сванновою дружиною, — сказав мені Сен-Лу. — Вона колишня потіпаха.
Свого чоловіка, жида, видає за націоналіста. О, прийшов вуйко Паламед!
Поява пані Сванн дуже зацікавила мене через одну пригоду, яка сталася кілька днів тому і на якій треба зупинитися, бо значно пізніше вона мала свої наслідки; ми розповімо про це докладно у належному місці. Отож за кілька днів до моєї візити до маркіза мене несподівано візитував незнайомець, такий собі Шарль Морель, син колишнього камердинера у мого вуйка Адольфа. Цей дід у перших (той самий, у кого я застав даму в рожевому) умер торік. Камердинер усе рвався одвідати мене; про мету його візити я не здогадався, але мені хотілося його побачити, бо я дізнався від Франсуази, що він свято шанує пам'ять про мого діда і ходить на його могилу. Але камердинер мусив поїхати в рідні пенати підлатати здоров'я, сподівався пожити там довгенько і послав замість себе сина. Я був вражений, побачивши гожого вісімнадцятирічного хлопця, вбраного хоч і пишно, але без смаку, отож виглядав він на кого завгодно, тільки не на камердинера. Зрештою він одразу ж відмежувався від челяді, з якої походив: із вдоволеною усмішкою він похвалився мені, що став лауреатом консерваторії. А мета його приходу ось яка: його батько з речей покійного діда Адольфа, узятих на пам'ять, дещо повідкладав; надсилати їх моїй рідні йому бу.гіо незручно, а молодика, як я, вони, на його суд, могли б зацікавити. То були знімки славетних актрис і великих кокоток, знайомих мого вуйка, зацілілі образи того життя, яким жив старий гуляка, відмежувавшись непроникною стіною від своїх родаків. Коли молодий Морель показував мені ті пам'ятки, я помітив його намагання підкреслити, що ми з ним стоїмо на одній дошці. Кажучи мені "ви", але уникаючи казати "пане", він зазнавав утіхи людини, чий батько звертався до моїх батька-неньки лише в третій особі. Майже всі знімки були підписані: "Моєму найкращому приятелеві". Одна невдячніша й обачніша актриса написала: "Найкращому з друзів", що давало їй право, як мене потім переконували, заявляти, що мій дід аж ніяк не був її найкращим другом, далеко не найкращим, що він був просто її другом, який робив їй усілякі дрібні послуги, другом, якого вона використовувала, що, мовляв, він чудова людина, але, власне, старий осел. Молодий Морель даремно силкувався заличкувати своє походження; відчувалося, що тінь мого діда Адольфа, величезна, культова в очах старого камердинера, постійно ширяла, як щось майже святе, над дитинством і хлоп'яцтвом камер-динерового сина. Поки я розглядав світлини, Шарль Морель обводив очима мій покій. Я думав, куди б мені приховати фотографії. "Як же так, — сказав Морель (тоном не докірливим, це було зайвим, так багато догани було в його словах), — чом я не бачу в вашій хаті жодного портрета вашого вуйка?" Я відчув, як щоки мої зашарілися. — "Здається, я не маю його портрета", — прожебонів я. — "Себто як? Ви не маєте жодного портрета вашого вуйка Адольфа, який вас так любив? Я вам надішлю з зібрання мого батька, — маю надію, що ви його повісите на покуті, над оцією комодою, адже комода дісталася вам по вуйкові". Правда, я не мав у покої навіть портретів моїх батьків, тож-бо брак портрета вуйка Адольфа, далебі, ще не був доказом моєї непоштивости. Проте неважко було здогадатися, що для Мореля-старшого, який прищепив такий погляд своєму синові, мій вуйко був найчільнішою особою в родині, а мої батьки лише світили його позиченим блиском. Я був у камердинера у великій пошані, бо вуйко часто казав, що з мене вийде новий Расін чи Волабель, і камердинер вважав мене майже за прибраного сина, за кохане вуйкове дитя. Я скоро побачив, що Морель-молод-ший — "кар'єрович". Так, уже того самого дня він спитав мене — а він був трохи компоніста і вмів перекладати на музику вірші, — чи не знаю я якогось поета, визнаного в "колах". Я назвав одне ім'я. Він цього поета не читав і вперше чув про нього, але ім'я його все-таки записав.