Багато хто з них, зрештою, не зразу повертався до своїх містечок.
Бо бальбецька затока — це по суті маленький відрубний світ серед світу великого, це кошик пір року, де зібрані в коло несхожі між собою дні та чергові місяці; в деякі дні звідси видно Рівбель, що заповідає бурю, і вулиці там сонячні, тим часом як у Бальбеку темно, ба більше: коли у Бальбеку постуденіло, то знайте, що на тому боці ще два-три місяці утримуватиметься тепло; ті з ґрандотельців, у кого відпочинок починався пізно чи тривав довго, з наближенням осени, з її туманами й дощами, сідали зі своїм багажем до човна і пливли наздоганяти літо у Рівбель чи в Костедор. Гуртик бальбецьких постояльців міряв недовірливим поглядом кожного прибульця; вдаючи, ніби той їх зовсім не цікавить, усі вони розпитували про гостя у свого приятеля, метрдотеля. Бо той метрдотель Еме щороку приїздив сюди на сезон і залишав за ними столики, а їхні пані малжонки, знаючи, що дружина Еме при надії, працювали по обіді над крижмом, оглядаючи крізь лорнетку мене з бабусею, бо ми їли круті яйця з салатою, а це вважалося поганими манерами, так не було заведено в алансонському порядному товаристві. Вони зневажали одного француза, поштуркували ним і величали його Сіром, бо він і справді назвався царкомодного з острівців Океанії, де жило півтора каліки дикунів. У готелі він мешкав зі своєю гарнесенькою любкою, і коли вона йшла купатися, місцеві урвителі горлали: "Хай живе цариця!", бо вона кидала їм грошини у п'ятдесят сантимів. Голова суду і старшина адвокатів одверталися, щоб не бачити її, а як хтось із їхніх друзів їв її очима, вони вважали за потрібне застерегти його, що вона проста медінетка.
— Але ж мені ручалися, що в Остенді вона купалася в царській кабіні!
— Авжеж! І платня за це двадцять франків. Ви теж можете взяти кабіну, якщо вам заманеться. А я таки знаю, що він просив аудієнції у короля і король дав йому зрозуміти,'що не бажає знатися з усякими кумедіянськими монархами.
— Чудасія, та й годі! бувають же люди на світі!..
Так воно, мабуть, усе це й було, але тут давалася взнаки ще й досада цих панів, що для більшости гостей вони всього-на-всього поштиві міщухи, незнайомі з марнотратною царською парою, тож коли повз нотаря, голову суду та старшину адвокатів проходили ці маскарадні чуперадла, як вони ту пару називали, гумор їм безнадійно псувався, і вони голосно висловлювали своє обурення; їхню досаду добре бачив їхній приятель метрдотель, який хоч-не-хоч догоджав сумнівним, але гойним їхнім світлостям, брав у них замовлення і водночас здалеку значуще накивував бровою своїм давнім клієнтам. Мабуть, та сама озлість, викликана побоюванням, що їх уважають за недостатньо "шиковних" і що вони не можуть показати, які вони насправді "шиковні", озивалася в них, коли вони дали прізвисько Хорошунчик юному модникові, сухітникові й шалапутові, синові великого промисловця, той-бо щодня красувався у новому піджаку з орхідеєю в бутоньєрці, за сніданням пив шампан і, блідий, незворушний, з байдужою усмішкою, ішов до казино й кидав на стіл, де грали в бакару, величезні суми, "щоб процвиндрювати", як казав із виглядом знавця нотар у розмові з головою суду, чия жінка знала "з надійного джерела", що цей молодик, типовий представник "кінця віку", завдає великого жалю батькові-матері.
З другого боку, старшина адвокатів та його друзі не пропускали нагоди водою бризнути на одну старшу даму, багату й титуловану, оскільки вона завжди тягала з собою усю свою челядь. Щоразу, коли пані нотарева і пані головиха бачили її в їдальні, вони зухвало наводили на неї лорнетки з такою пильною і недовірливою міною, ніби перед ними була потрава з помпезною назвою, але непевна на вигляд, потрава, яку після старанного вивчення, переконавшись у її несвіжості, відсувають зневажливим жестом і з гримасою несмаку.
Безперечно, ці пані хотіли тільки показати, що як їм чогось і бракує — в цьому разі бракувало деяких прерогатив, які мала стара дама, і знайомства з нею, — то не тим, що це було для них неприступне, а тим, що вони самі цього не хочуть. Урешті-решт вони самі себе переконали в цьому; але притлумлення всякого поривання, всякої цікавости до форм незнайомого життя, притлумлення надії сподобатися новим людям і виникле натомість удаване презирство та силувана життєрадісність не могли не окошитися на цих жінках: вони мусили під маскою вдоволення крити невдоволення і щокроку брехати собі — ось чому вони почували себе нещасними. Але й усі в цьому готелі власне поводилися так само, тільки виявлялося це по-різному: всі вони кидали на поталу як не самолюбству, то принаймні деяким засадам виховання або зашкарублим поглядам те розкішне хвилювання, що охоплює нас при зіткненні з незнайомим життям. Звичайно, мікрокосм, у якому замикалася стара дама, не був затруєний ядучими кпинами, як той гурт, де злісно збиткувалися над чужими чужаницями пані нотарева та пані головиха. Навпаки, він був просяклий тонким, старосвітським, хоч і штучним духом. Бо власне стара дама знаходила особливу звабу в тім, щоб чарувати нових людей і, оновлюючись задля них сама, здобувати їхню симпатію; ця зваба незнайома тим, для кого вся втіха лише в тім і полягає, щоб спілкуватися з людьми свого світу і нагадувати собі, що позаяк це найкращий зі світів, то тих, хто погано його знає і тому цурається його, треба просто зневажати. Можливо, стара дама гадала, що якби в бальбецькому Ґран-отелі ніхто її не знав, то, побачивши її чорну вовняну сукню і немодний чепчик, якийсь гультяй, вивернувшись у rocking'i,[126] посміхнувся б і муркнув: "Сіромашня!", і навіть достойний муж, як от канський голова суду, молодий на виду бакенбардист, ледь шпакуватий і бистроокий, чим їй особливо подобався, миттю націлив би сочевиці шлюбного лорнета на цю незвичну прояву; і, може, з таємної обави перед цією першою хвилиною, хай і короткою, але все-таки грізною — ніби сторч головою і в воду — стара дама посилала вперед лакея, аби він сказав у готелі, хто вона і які її звички, а потім, не помічаючи уклонів директора, прудкою ходою, не так величною, як боязкою, простувала в номер, де її власні фіранки (почеплені замість готельних), її паравани і фотографії ставили між нею і зовнішнім світом, до якого їй годилося б принатуритися, міцну стіну звичок; от і виходило, що мандрувала власне не вона, а мандрував її хатній затишок, де вона ще залишалася…
Отож, поставивши між собою, з одного боку, і готельним персоналом та постачальниками — з другого, свою челядь, яка замість неї налагоджувала взаємини з цією новою людською породою і підтримувала довкола своєї пані звичну їй атмосферу, відмежувавшись від купальників своїми забобонами, махнувши рукою на те, що вона не до вподоби людям, яких її подруги не впустили б до хати, стара дама жила у своєму світі, жила листуванням із цими подругами, спогадами, таємним усвідомленням свого суспільного становища, того, що вона добре вихована, що вона обіхідлива з людьми. Вона щодня сходила вниз, аби проїхатися повозом, і покоївка, що несла за панією речі, і виїзний лакей, що простував попереду, нагадували вартових, які стоять біля брами посольства, оздобленого національним прапором, і гарантують їй на чужій землі екстериторіальність. У день нашого прибуття вона першу половину дня просиділа у себе в номері, і ми не бачили її в їдальні, куди директор турботливо повів нас, як новачків, снідати, як капрал веде рекрута до полкового кравчика: аби їх обмундирувати; зате ми одразу ж узріли зубожілого шляхтича та його доньку вже здрібнілого, але прадавнього бретонського коліна, месьє і мадемуазель де Стермар'я, нас посадили до їхнього столу, бо думали, що вони повернуться аж увечері. До Бальбека вони прибули тільки задля своїх знайомих, місцевих каштелянів, — ті гостили їх і гостювали у них, — тим-то час перебування батька з донькою в їдальні був лімітований. Пиха уберігала їх від вияву бодай якоїсь людської симпатії, від цікавости бодай до когось із тих, хто сидів з ними за одним столом, у їхньому товаристві пан де Стермар'я був завжди сухий, скутий, замкнутий, суворий, педантичний і ворожий, як пасажири у станційному буфеті, які ніколи раніше між собою не зустрічалися і не зустрінуться потім і взаємини яких зводяться до того, щоб убезпечити своє холодне курча та свій куток у вагоні. Ледве ми почали снідати, як нам велено пересісти на вимогу пана де Стермар'ї, який саме вернувся до готелю і, не перепросивши нас, без найменших церемоній, голосно зажадав від метрдотеля, щоб такого більше не було, бо йому дуже неприємно, що "незнайомі люди" сідають до його столика.
І, певна річ, у тім, що акторка (відома, зрештою, більше своєю гожістю, дотепністю й гарними колекціями німецької порцеляни, ніж зіграними нею кількома ролями в "Одеоні"[127]), а також її коханець, тяжко багатий молодик, ради якого вона шанувалася, і двоє впливових аристократів теж жили відлюдно, подорожували завжди гуртом, у Бальбеку снідали пізненько, після всіх, цілі дні різались у себе в вітальні у карти, — у всім тім давалася взнаки не нехіть, а добірний смак, який виявляв себе у схильності до жартівливої розмови, до вишуканих страв (звідси й охота проводити час разом), до спільного чаркування і який відвертав їх від людей, не тямущих у таких речах. Навіть сидячи за обіднім чи за картярським столом, кожен із них відчував потребу знати, що у співтрапезникові чи партнері, який сидить навпроти, живе невиявлена й невикористана ерудиція, здатна розпізнати дешевинку, яка оздоблює чимало паризьких помешкань під маркою щирісінького "середньовіччя" або "ренесансу", і що у них спільний підхід до розрізнення добра та зла. Звісно, у такі хвилини ознакою цього незвичайного життя, яким друзі хотіли жити скрізь, міг бути якийсь особливий, химерний вигук, що порушував тишу за трапезою чи за картами, або гарна нова сукня, яку молода акторка надівала на сніданок чи для партії у покер. Ці звички, якими їх обплутував стиль їхнього життя, звички, які вони знали до найменших подробиць, були для них захисним муром від таємниць їхнього оточення.