Машина поминула паризьку заставу.
— Якщо ви зараз не зупините, я закричу пробі, покличу поліцію, — сказала дівчина, з переляку перейшовши на "ви".
Колеса підстрибували на бруку Вільжюїва, і тьмяно освітлена стрілка показника швидкості перейшла за число сто.
Дівчину охоплювала паніка, вона питала себе, чим закінчиться ця їзда — чи цей божевільний п'яниця розіб'ється разом з нею, чи оволодіє нею, як дикун, а потім задушить. І вона закричала нелюдським голосом.
Габріель, здавалося, тільки тепер помітив її.
— В чому річ? Ти хочеш вийти? — спитав він.
І загальмувавши, одчинив дверцята, а потім виштовхнув її на бруківку.
Втрачаючи рівновагу, дівчина ступнула кілька кроків, наштовхнулась на тротуар, зачепилася за дерево і, обхопивши його руками, припала обличчям до кори, — серце в неї гучно калатало, скроні зросив піт.
А задні вогники машини вже зникли вдалині.
VI
Діанина кімната, названа так на честь Діани де Пуатьє, яка нібито жила тут і для якої зіткано килими, що ними були обвішані стіни із сценами ловів, містилася на другому поверсі й виходила вікнами на знаменитий фасад. Перед двома високими вікнами, що починалися біля самої підлоги, вистеленої паркетом у шаховому порядку, була лоджія, звідки вдень відкривався вид на парадний двір, зеленкуватий ставок і більшу частину парку.
Ця кімната з кесонною стелею, з великою кількістю голубих із золотом постатей на килимах, з птахами, кіньми та оленями, з кабанами, пантерами, неграми, богинями, з ліжком на струнких колонках, флорентійським письмовим столиком та двома великими кріслами епохи Людовіка XIV, оббитими узорчастим шовком кольору стиглої смородини, мала по-королівському розкішний і майже казковий вигляд, хоч і була збудована в пропорціях звичайного людського житла.
Відтоді як Жакліна вийшла заміж за свого першого чоловіка, вона постійно займала її.
Тьмяний вогник маленької свічки, яка опливала на нічному столику, освітлював лише одну з колонок ліжка, частину килима на стіні й одне крісло.
Жакліна лежала з розплющеними очима, розкинувши волосся на подушці, й думала: "Треба б усе ж таки провести електрику в Моглеві. Хоч у кількох кімнатах. Але поки живий сердешний дядько, це просто неможливо: він не зрозуміє, навіщо це. І потім — стільки треба всього ремонтувати. Ось хоч би й ця кімната: опора лоджії почала хитатися, паркет здувся... Варто тільки почати..."
Вона не спала всю ніч і тільки іноді поринала в напівдрімоту, але ні свідомість, ні думка її не притуплялись ні на хвилину. Інколи їй здавалось, буцім її черепна коробка піднімається, мов каска, і вона бачить, як працює механізм мозку. Вона прийняла легке снотворне, та воно нітрохи не допомогло, а тільки викликало в неї такий стан, коли вона взагалі вже не могла чинити опору невідступній думці.
"Габріель, звичайно, повернеться, він не може не повернутись. Він повернеться завтра... Мабуть, мені краще було б поїхати в гори... Аби тільки з ним нічого не сталося! А втім, він завжди має при собі свій талісман... Якщо я почну звертати увагу на такі речі... — їй згадалися перші тижні їхнього знайомства. — Якби я могла тоді уявити собі, що буде..." Перед нею постала та п'ятниця, коли вона чекала з Габріелем на узліссі, поки собаки знайдуть загублений слід. Габріель сказав тоді напівжартома, тільки голос його ледь тремтів:
— Отже, коли ми з вами поберемося, Жакліно?
— Що ж, місяців за півтора, якщо хочете, Габріелю: саме закінчиться сезон полювання...
І в неї раптом так запаморочилася голова, що вона мало не звалилася з коня...
...На розетці свічника було вже повно стеарину, і тепер він струмочком дрібних перлин стікав на срібну підставку.
Жакліна спробувала згадати свої заручини з Франсуа, і з жалем виявила, що точно й чітко не пам'ятає нічого. їй довелося добре таки напружити мозок, щоб зібрати докупи розкиданий кістяк свого першого кохання. Час, всевладний час поглинув навіть це. Жакліна подумала, що доведеться кожен день тренувати свою пам'ять, аби врятувати хвилини колишнього щастя.
"От бачиш, Франсуа, от бачиш, — шепотіла вона в думці, — по суті я люблю його, либонь, не менше, ніж тебе, а може, навіть більше, бо я люблю його, хоч і нещаслива з ним. І ти на мене, певно, гніваєшся, а він нічого не розуміє. Ну чому він нічого не може зрозуміти? І що зробити, аби він зрозумів? Усі ми якісь хворі..."
В нічній темряві почувся гуркіт мотора, який дедалі наближався, на гравії зашурхотіли шини... Жакліна затамувала подих і прислухалася, силкуючись переконатись, що це реальні звуки, а не шурхіт, породжений її уявою. На очі їй набігли сльози: Габріель повернувся. Тривога вляглася — залишився тільки фізичний біль і відчуття, неначе її хтось побив. Навіть тривала втомлива їзда на коні не забирала стільки сил, як отака ніч. Габріель повернувся, але в якому стані?
Та хіба не однаково? Незважаючи ні на що, в неї не було іншого бажання, іншої потреби, іншого способу вгамувати свій біль, як притиснути до себе велику голову цієї людини, хай навіть п'яної.
Виходячи з машини, Габріель зірвав з рами вітрового скла важку шовковисту річ, поклав її в кишеню шуби і, забувши вимкнути фари, грюкнув дверцятами.
Відтак непевною і водночас розгонистою ходою попрямував до дверей, що виходили на старовинний фасад.
Він не помітив Лісовика, який ішов з псарні, ведучи на повідку вівчарку.
Надворі стояла темна зимова ніч: розвиднятись почне тільки за півгодини, і Лісовик якраз устигне вчасно добратись до лісу.
Другий доїжджачий, який мав прочесати вранці віддаленіший ліс, уже пішов.
Навколо все спало — і в будинку, і в надвірних будівлях. Чулося тільки гарчання собак— вони прокинулися, коли виводили вівчарок.
У тьмяному світлі фар авто, що стояло під каретним сараєм, Лісовик побачив високу постать Габріеля — він одчиняв вхідні двері до будинку. Ця картина справила на доїжджачого гнітюче враження — так бувало щоразу, коли він бачив Габріеля п'яного.
Лісовик підійшов до машини, вимкнув фари.
"А морозець сьогодні таки міцний, — подумав він. — Чого доброго, в моторі замерзне вода. — Він підняв капот, відкрутив кришку радіатора й послухав, як витікає вода. — Все-таки це дуже необережно, — подумав Лісовик, — не замикати на ніч двері. Можуть пронюхати злодії і спокуситись. Та нічого не вдієш, як пан граф повертається, коли хоче. Може, він до того ще й хворий. Посковзнеться коли-небудь на сходах. Треба було провести його до покоїв..." — І підійшов до відчинених навстіж вхідних дверей.
В цю мить протяжно й зловісно завила вівчарка.
— Цить, Сигарето! — гримнув на собаку
Лісовик і, розмахнувшись, ударив собаку по морді. Потім припнув її до товстої чавунної скоби для чищення черевиків.
Габріель з превеликим зусиллям засвітив одну із свічок, що стояли на високій консолі у вестибюлі: він забув зачинити двері, й протяг обдував йому руку, свічник, гніт. Нарешті свічка загорілася, і він пішов угору сходами. Маленький жовтий язичок полум'я освітлював нижню частину портретів маршалів Моглев, їхні рожеві руки, вкриті потрісканим лаком, що владно лежали на лафеті гармати або на карті Фландрії.
На повороті площадки першого поверху Габріеля хтось підступно схопив за руку і він впустив свічник. Виявляється, він зачепився рукавом за одне з мідних кілець, що притримували на перилах товсту обшивку з червоного оксамиту.
Далі Габріель пішов уже навпомацки. Йому здалося, ніби він чує чиїсь кроки на нижньому поверсі. Але він був у такому стані, що навіть коли б почув позаду скрип східців під вагою своєї тіні, то все одно не обернувся б.
Він погладжував у кишені шуби важку річ, з чимось круглим і гладеньким на кінці, схожим на камінь.
Внизу виднілося тьмяне світло, наче рожева рука одного з маршалів підняла свічник. Коли Габріель звернув у коридор другого поверху, світло щезло. Зате в глибині величезної темної коробки Габріель помітив вузьку жовту смужку, що пробивалася з-під дверей. Саме туди він і прямував.
Жакліна почула кроки, потім шурхіт пальців, які з тваринним нетерпінням шукали на дверях бронзову ручку. Відтак двері відчинились, як завжди, після певного зусилля, бо в одному місці трохи здувся паркет.
Перед Жаклїною з'явився Габріель; він ішов на неї в бобровій шубі, накинутій на широкі плечі, в розхристаній накрохмаленій сорочці із перекошеною білою краваткою. Вона побачила його обличчя, яке наближалося до неї.
Жакліна схопилась і, ступаючи босими ніжками по паркету, відсахнулася, наскільки могла, поки не наштовхнулася на колонку ліжка; але вона тікала від Габріеля не тому, що обличчя в нього було п'яне, а тому, що за час нічних блукань воно набрало застиглого виразу — щасливого, демонічного й божевільного водночас.
Вона хотіла крикнути: "Габріелю!", та собі на лихо мовила:
— Франсуа!
Простягши перед собою руки, Жакліна дико скрикнула в останній спробі примусити Габріеля отямитись.
Але в ту ж мить оленяче копито опустилося на її скроню, крик завмер у неї в горлі, затриманий зціпленими зубами, і голова її вдарилась об дубову колонку ліжка.
Лісовик, присвічуючи собі старою запальничкою воєнного часу, змайстрованою з гільзи набою, ішов коридором другого поверху.
"Ага, він зайшов до пані графині — в таку пору! — подумав він. — Значить, я можу..."
Він почув здавлений крик і, хоча крик цей був дуже приглушений, він був сповнений такого жаху, що Лісовик кинувся вперед.
"Куди я біжу? Куди? — повторював він у думці. — Може, це вони в ліжку... Гарний же в мене буде вигляд!"
Він машинально зняв з голови кашкета й поклав його в кишеню свого старенького пальта.
Двері до кімнати Діани були прочинені.
Лісовик побачив "пана графа", який, тримаючи однією рукою за комір нічної сорочки безживне і обм'якле тіло "пані графині", другою бив її по голові. І при кожному ударі копита чулося глухе потріскування.
Габріель анітрохи не здивувався, побачивши Лісовика, не чинив опору, коли той відривав його від трупа.
Доїжджачий відчув під пальцями груди Жакліни й, немовби торкнувшись чогось недозволеного, пересунув руки.
"Пана графа посадять у в'язницю, —майнуло Лісовикові в голові, —...поліція, газети... А як це відіб'ється на панові маркізі й на дітях..."
Характерна для мисливця кмітливість підказала Лісовикові, що робити, і він швидко обвів своїми вицвілими очима кімнату.
Ніде не видно було ніяких слідів боротьби, відкрите, як звичайно, ліжко.
Габріель у тупому заціпенінні розтулив пальці, і копито впало долі.
"На щастя, така штуковина вбиває, не поранивши шкіри, — подумав Лісовик.