Образок, загорнутий у целофан, погойдувався на вершечку палки від швабри, і Домітіла Яра завжди носила його з собою, високо, немов прапор. При важких пологах чи смерті, скрізь, де тільки виникали хвороби чи нещастя, неодмінно з'являлась ця святенниця зі своїм образком і своїми молитвами. З її скоцюрблених пальців звисали аж до землі чотки з великими, як таргани, намистинами. Казали, що Домітіла Яра творить дива, що розмовляє зі святими, а вночі шмагає себе нагайкою. Вона дуже приятелювала з отцем Гарсією, і вони мали звичай поволі прогулюватися сквером Меріно та проспектом Санчеса Серро. Отець Гарсія прийшов віддати останню шану покійній. Йому довелося ліктями пробиватися крізь натовп мангачів, які стовпилися під її хижкою, і він уже починав їх клясти, коли зрештою спромігся дістатися до порога. І тоді побачив оркестр, що жалобно грав біля померлої. Він розлютився: ударом ноги вибив дно у Боласового барабана, потім спробував розбити ще й арфу та порвати струни на гітарі, волаючи на дона Ансельмо: ти, заразо П'юри, грішнику, геть звідси. Але ж отче, – мимрив арфіст, – ми граємо, вшановуючи її пам'ять, – а отець Гарсія: ви оскверняєте праведний дім, залиште померлу в спокої. Тепер уже й мангачі розлютилися: це несправедливо, просто так ображати старого, ми цього не допустимо. І ось увійшли непереможні, взяли отця Гарсію на руки, а жінки: гріх, гріх який, кара божа спаде на мангачів, – і віднесли священика, який пручався, мов тарантул, на проспект Санчеса Серро. Їх супроводжували вигуки: палій, палій, палій. Відтоді ноги отця Гарсії більше не було в Мангачерії, і в своїх проповідях він говорив про мангачів як про запеклих грішників.
Протягом тривалого часу оркестр грав у Анхеліки Мерседес. Ніхто не припускав, що одного дня він може перебратися до міста. Але так сталося, і спочатку мангачі засуджували дезертирство музикантів, однак пізніше зрозуміли, що, на відміну від Мангачерії, життя змінюється. Відколи в П'юрі почали відкриватися борделі, на оркестри падала злива пропозицій, а існують спокуси, яким неможливо не піддатися. Зрештою, хоча дон Ансельмо, Молодий і Болас виступали тепер у П'юрі, вони, як і раніше, жили в своєму передмісті, безкоштовно граючи на всіх мангачських урочистостях.
Тепер справа набула небажаного повороту: оркестр перестав грати, непереможні вклякли на місці, дивлячись на Семінаріо й не відпускаючи своїх дам.
Молодий Алехандро сказав:
– Ось тут і почалося справжнє лихо, коли вони повитягали револьвери.
– Пияк! – вигукнула Дикунка. – Увесь час їх провокував. Так йому й треба, що загинув. Мерзотник!
Сержант відпустив Сандру, ступив крок уперед, – сеньйоре, чи вам не здається, що ви балакаєте, немов зі своїми слугами? – а Семінаріо, затинаючись: що це, що ти там дзявкаєш? – і теж ступив уперед, – ти, лайно собаче, – ступив другий крок. Його величезна тінь захиталася на освітленій блакитним, зеленим та бузковим світлом дощаній стіні, і він зупинився зі спантеличеним виразом обличчя. Сміх Сандри перейшов у пискливий вереск.
– Літума цілився в нього з револьвера, – розповідала Чунга. – Він витяг його так швидко, що ніхто навіть не помітив, точнісінько, як у ковбойських фільмах.
– Він мав на це право, – пробурмотіла Дикунка. – Не міг же він терпіти, щоб його ще більше принижували.
Непереможні й дівиці кинулися до бару, сержант і Семінаріо міряли один одного поглядами. А Літума: не люблю задерикуватих, сеньйоре, ми вам нічого не зробили, а ви поводитеся з нами, мовби зі слугами. Мені дуже шкода, але далі це тривати не може.
– Не пускай мені дим в обличчя, Боласе, – попросила Чунга.
– А він також витягнув револьвер? – спитала Дикунка.
– Лише водив рукою по кобурі, – сказав Молодий. – Немов по цуценятку.
– Злякався! – вигукнула Дикунка. – Літума втер йому носа.
– А я вже думав, що у моїй П'юрі немає чоловіків, – промовив Семінаріо. – Що всі п'юранці збабіли і споганіли. Та виявляється, ще цей чоло залишився! Зараз ти пересвідчишся, хто такий Семінаріо.
– Чому люди завжди повинні битися, чому не можна жити в мирі й веселій злагоді? – зітхнув дон Ансельмо. – Яке чудове було б тоді життя!
– Хто знає, маестро, – заперечив Молодий. – Може, було б нудніше й смутніше.
– Ти добре його налякав, братику, – сказав Мавпа. – Ура!
– Але будь обережний, друже, – порадив Хосефіно. – Одна мить неуваги, і він теж витягне свою пукавку.
– Ти не знаєш, з ким маєш справу, – повторив Семінаріо. – Тому і викаблучуєшся, чоло.
– Ви, сеньйоре, також не знаєте, з ким маєте справу, – відрізав сержант.
– Коли б у тебе, чоловіче, не було револьвера, то так би не викаблучувався, – зауважив Семінаріо.
– Уся справа в тому, що він у мене є, – сказав сержант. – Я нікому не дозволю поводитися зі мною, як зі своїм служником, сеньйоре Семінаріо.
– І тоді Чунга швидко стала поміж ними. Оце так відвага! – захоплено мовив Болас.
– А чому ви її не стримали? – Арфіст спробував поплескати Чунгу по плечу, але вона відхилилася на стільці, і пальці старого лише доторкнулись до неї. – Вони були озброєні, Чунгіто, це було небезпечно.
– Ні, небезпека вже минула, бо вони саме почали сперечатися, – відповіла Чунга.
Сюди приходять побавитись, і жодних бійок щоб тут не було. Негайно помиріться, підійдіть до бару і випийте по скляночці пива за рахунок закладу. Чунга змусила Літуму сховати револьвер, наполягла, щоб вони потисли один одному руки, і, тримаючи обох під пахви, повела до бару, – хоча б посоромилися, поводитесь, мов шмаркачі, а коли хочете знати, ким ви є насправді, то будь ласка, двома дурнями; побачимо, побачимо, б'юся об заклад, що зараз витягнете свої револьвери й застрелите мене, – і вони засміялися. Чунго, Чунгіто, матусю, королево, – співали непереможні.
– Невже вони почали пити разом після таких образ? – здивувалася Дикунка.
– А ти що, жалкуєш, що вони не продірявили один одного? – спитав Болас. – Жінки завжди такі кровожерні.
– Адже Чунга їх запросила, – пояснив арфіст. – Вони не могли її образити, дівчино.
Вони пили, спираючись ліктями на стойку бару, і вже мали миролюбний вигляд. Семінаріо плескав Літуму по щоці, – ти останній справжній чоловік у цих краях, чоло, решта – це гниди й тхори. Оркестр почав грати вальс, відвідувачі розбилися на пари, непереможні й повії теж пішли танцювати. Семінаріо зняв з Літуми кашкет, приміряв, – ну, чи пасує він мені, Чунго? Певна річ, у ньому я не такий страшнючий, як цей чоло, але ти, друже, не ображайся!
– Може, він дещо товстуватий, однак бридким його не назвеш, – зауважила Дикунка.
– Замолоду він був худенький, як Молодий, – пригадував арфіст, – і справжній диявол, ще гірший від своїх братчиків.
– Вони зіставили три столи й сіли разом, – сказав Болас. – Непереможні, сеньйор Семінаріо, його приятель і дівиці. Здавалося, що нарешті все якось владналось.
– Але відчувалася напруженість, було зрозуміло – добром це не закінчиться, – докинув Молодий.
– І зовсім ні, – заперечив Болас. – Вони були задоволені, а сеньйор Семінаріо навіть заспівав гімн непереможних. Пізніше вони танцювали й жартували.
– Літума далі танцював з Сандрою? – спитала Дикунка.
– Не пам'ятаю, бо вони знову почали сваритися, – відповіла Чунга.
– Усе через оте хизування, – сказав Болас. – Семінаріо знай собі торочив, що в П'юрі вже немає справжніх чоловіків, бо хотів звеличити свого дядька.
– Не кажи погано про Чапіро Семінаріо, це була велика людина, Боласе, – дорікнув йому арфіст.
– У Наріуалі він голіруч схопив трьох злодіїв, зв'язав їх і привіз до П'юри, – не вмовкав Семінаріо.
– Він побився об заклад з приятелями, що зможе ще переспати з жінкою, прийшов сюди і виграв, – пригадала Чунга. – Принаймні так запевняла Амапола.
– Я й не кажу про нього погано, маестро, – промовив Болас, – але це починало вже дратувати.
– Він був такий самий славетний п'юранець, як і адмірал Грау, – сказав Семінаріо. – Ходіть до Уанкабамби чи Айябаки – скрізь ви знайдете жінок, які спали з моїм дядьком Чапіро. В нього було не менше тисячі байстрюків.
– Може, він був мангачем? – спитав Мавпа. – У нас таких повно.
Семінаріо споважнів: це твоя мати мангачка, – а Мавпа: звичайно, і я пишаюся з цього, – а Семінаріо, розлютившись: Чапіро був великим сеньйором, до Мангачерії ходив лише вряди-годи, щоб випити чи переспати з якимсь дівчиськом, – і Мавпа, вдаривши кулаком по столу: знову ви починаєте нас ображати. Все ж було гаразд, як між приятелями, а ви, сеньйоре, знову за своє, мангачі дуже не люблять, коли хтось погано говорить про Мангачерію.
– Старенький завжди підходив просто до вас, маестро, – озвався Молодий. – З яким зворушенням він вас обіймав! Можна було подумати, що зустрілися рідні брати.
– Ми зналися віддавна, – мовив арфіст. – Я любив Чапіро, мені було страшенно шкода, коли він помер.
Розшалілий Семінаріо підхопився на ноги: гей, Чунго, замкни двері, ми сьогодні тут господарюватимемо, а ти, арфісте, ходи сюди, розкажи про мого дядька, на моїх полях – повно бавовни, я плачу.
– Клієнтів, які стукали в двері, відлякував сержант, – сказав Болас.
– Це було помилкою, вони не повинні були залишатися самі, – зауважив арфіст.
– Я не ворожка, – відповіла Чунга. – Якщо клієнт платить, то може собі бавитися, скільки хоче і як хоче.
– Звичайно, Чунгіто, – погодився арфіст. – Але я мав на увазі не лише тебе, а всіх нас. Зрозуміло, ніхто не міг передбачити.
– Вже дев'ята година, маестро, – повідомив Молодий. – Треба відпочити, я піду по таксі.
– Чи це правда, старий, що ви з моїм дядьком були на "ти"? – спитав Семінаріо. – Розкажіть їм що-небудь про цього славетного п'юранця, про чоловіка, з яким ніхто не міг зрівнятися.
– Тільки в жандармерії є ще справжні чоловіки, – заявив сержант.
– Він як випив, то заразився від Семінаріо, – сказав Болас. – І теж почав торочити про справжніх чоловіків.
Арфіст покахикав, йому пересохло в горлі, – дайте мені щось випити. Хосефіно наповнив йому склянку, дон Ансельмо здмухнув піну, випив і хукнув. Понад усе приваблювала людей витривалість Чапіро. І те, що він був такий чесний. Семінаріо, засяявши від задоволення, обійняв арфіста, – а що я вам казав, чуєте?
– Семінаріо був розбишакою й недоумком, але пишався своєю родиною, – визнав Молодий.
Коли Чапіро верхи вертався з поля, дівчата, хоча це їм було заборонено, підіймались на вежу, щоб його побачити, так їх Чапіро з розуму зводив, – і дон Ансельмо зробив ще ковток.