Як ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов пташки. Але ж це важко, коли Ніколь... коли бачиш, як вона, розмовляючи зі мною, відхиляється, крутить носом, ніби від мене тхне, чи що!
Кете вгадала. Вона сама поралася дома по господарству і, будучи дуже ощадливою, не часто купувала собі обнови. Будь-яка американська продавщиця, звикла щовечора прати дві зміни білизни, вловила б у Кете ледь відчутний запах учорашнього поту, навіть не запах, а скоріше аміачний слід одвічних супутників людського життя — праці й розкладу. Для Франца було це так само природно, як густий, масний запах волосся його дружини,— і в тому, і в тому йому вчувалося щось рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку ненавиділа запах пальців няньки, що вдягала її, присутність Кете дратувала майже до нестями.
— А діти! — вела далі Кете.— Вона сердиться, коли її діти граються з нашими...
Франц не схотів більше слухати.
— Ну, годі. Такі розмови можуть нам дорого коштувати. Не забувай, що без грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки. Ходім краще снідати.
Кете зрозуміла, що зайшла надто далеко, але слова Франца нагадали їй про те, що й інші американці мають гроші. А через тиждень її неприязнь до Ніколь знайшла собі новий вихід.
Нагоду дав обід, який Грегоровіуси влаштували на честь повернення Діка. Щойно за Дайверами зачинилися двері, Кете обернулася до чоловіка.
— Ти бачив його обличчя? Це сліди бійки.
— Не поспішай з висновками,— застеріг її Франц.— Дік зразу ж усе мені розповів. Поки корабель плив через Атлантику, серед пасажирів влаштовувались змагання з боксу, і Дік брав у них участь. Американці завжди так розважаються в трансатлантичних рейсах.
— І ти повірив? — глузливо вигукнула Кете.— Він насилу ворушить одною рукою, а на скроні в нього незагоєний шрам — і досі видно, де виголили волосся.
Франц такого не помітив.
— Може, ти скажеш, що такі речі сприяють репутації клініки? — не вгавала Кете.— Від нього й сьогодні тхнуло вином, і це вже не вперше, відколи він повернувся.
Вона притишила голос, щоб наступні слова прозвучали вагоміше:
— Діка більше не можна вважати серйозною людиною.
Франц знизав плечима, немов скидаючи з себе тягар її настирливих звинувачень, і рушив сходами нагору. В спальні він накинувся на неї:
— Дік не тільки серйозна, а й надзвичайно обдарована людина. В усякохму разі, він найобдарованіший з-поміж усіх невропатологів, які останнім часом захищали дисертації в Цюріху. Мені до нього далеко.
— Посоромився б!
— Мені нема чого соромитися, бо це щира правда. В усіх складних випадках я звертаюся за порадою до нього. Його праці все ще вважаються зразковими в своїй галузі: зайди до першої-ліпшої медичної бібліотеки, і тобі це підтвердять. Більшість студентів вважає, що він англієць,— люди не вірять, що в Америці може з’явитися такий сумлінний учений.— Він покректав, як завжди, витягуючи з-під подушки піжаму.— Їй-богу, я не розумію, чому ти раптом так заговорила, Кете,— мені здавалося, що ти любиш Діка.
— Посоромився б! — повторила Кете.— Справжній учений не він, а ти, і вся робота лежить на твоїх плечах. Це як у байці про зайця і черепаху, і, по-моєму, заєць уже знесилів.
— Годі тобі!
— Гаразд. Але те, що я кажу,— правда.
Він рубонув повітря ребром долоні.
— Все, годі!
На тому суперечка скінчилася, але сказане не минулося безслідно для них обох. Кете подумки визнала, що судила надто різко й несправедливо про Діка, який досі викликав у неї беззастережне захоплення і який так розумів і цінував її. А Франц поступово переймався думкою, що Кете має рацію і Дік зовсім не така вже серйозна людина. Врешті-решт він переконав себе, що ніколи й не думав інакше.
II
Дік запропонував Ніколь відредаговану версію своєї лихої пригоди в Римі: він, мовляв, самовіддано кинувся на підмогу своєму п’яному приятелеві. Він знав, що Бебі Уоррен триматиме язика за зубами: не шкодуючи фарб, він розписав, як згубно може подіяти правда на Ніколь. Та все це годі було й рівняти з тим, як згубно вплинув той випадок на нього самого.
Немов прагнучи спокутувати провину, він накинувся на роботу з подвійним завзяттям, і Франц, який уже твердо вирішив іти на конфлікт, не міг знайти зачіпки, щоб розпочати його. Коли справжня дружба рветься за годину, вона рветься з м’ясом, тим-то Франц намагався переконати себе, що гарячковий ритм духовного й емоційного життя Діка несполучний з його власними життєвими ритмами,— хоча раніше обидва вважали, що саме це сприяє їхній спільній праці. Отак у негоду прикриваються й негодящою одежиною.
Та тільки в травні Франц забив нарешті перший клин. Одного дня, десь опівдні, Дік увійшов до його кабінету. Змучений і блідий, він опустився в крісло біля дверей і сказав:
— От і все, її більше нема.
— Померла?
— Серце не витримало.
Дік був украй виснажений. Три останні ночі він провів біля ліжка вкритої струпами художниці, за яку так уболівав. Формально вважалося, що він чергує, щоб вводити адреналін, але насправді він намагався бодай бліденьким промінчиком світла пробити темряву, що невмолимо насувалася на неї.
Щоб притлумити в собі мимовільне співчуття, Франц поспішив виголосити свою точку зору:
— То був невросифіліс. Всі реакції Вассермана свідчать про це. Спинномозкова рідина...
— Хіба не однаково? — зітхнув Дік.— Господи, хіба не однаково? Якщо вже вона так хотіла забрати з собою свою таємницю — хай вона при ній і лишається.
— Вам би треба день-два відпочити.
— Мало сказати "треба".
Франц забив свій клин. Відірвавшись від телеграми, яку почав складати братові померлої, він подивився на Діка й сказав:
— Чи не хочете вирушити в невеличку подорож?
— Тільки не зараз.
— Ідеться не про подорож задля розваги. Треба оглянути в Лозанні одного хворого. Сьогодні вранці його батько — це чілійська родина — протуркотів мені вуха по телефону.
— Скільки в ній було мужності,— сказав Дік.— І як довго вона мучилася.— Франц співчутливо покивав головою, і Дік схаменувся.— Даруйте, я вас перебив.
— У даному разі йдеться про зовсім інше. Розумієте, батько не може вмовити сина поїхати сюди. І просить, щоб хто-небудь приїхав до Лозанни.
— Що з сином? Алкоголізм? Гомосексуалізм? Якщо вже їхати до Лозанни...
— Всього потроху.
— Гаразд, я поїду. Чи з цього буде якийсь зиск?
— Думаю, чималенький. Побудьте там кілька днів і якщо побачите, що хлопець потребує тривалого нагляду, везіть його сюди. Але можете не поспішати. Розважтеся трохи, поєднайте корисне з приємним.
Двогодинний сон у поїзді зміцнив Діка, він повеселішав і почувався готовим до зустрічі з сеньйором Пардо-і-Сіудад-Реалем.
Такі зустрічі мало чим відрізнялися одна від одної. Часто-густо істерична поведінка родичів являла для психолога не менший інтерес, ніж стан самого хворого. Так було і цього разу. Сеньйор Пардо-і-Сіудад-Реаль, вродливий шпакуватий іспанець з благородною поставою й усіма зовнішніми ознаками багатства і влади, бігав з кутка в куток у своєму люксі в "Готелі трьох світів" і, розповідаючи Дікові про сина, тримався не краще, ніж п’яна жінка.
— Я вже не знаю, не знаю, що робити. Мій син зіпсутий. Він розпусничав у Харроу, він розпусничав у Королівському коледжі в Кембріджі. Він невиправно зіпсутий. А тепер, коли додалося ще й пияцтво, правди вже не приховаєш, і що не день, то гірше. Я перепробував усе: в мене є один знайомий лікар, ми разом уклали план, і він поїхав з Франсіско в подорож по Іспанії. Щовечора він робив Франсіско укол кантаридину, а потім вони йшли до якого-небудь пристойного борделю. Спочатку начебто допомагало, але через тиждень усе пішло по-старому. Врешті-решт кілька днів тому, ось у цій кімнаті, точніше, отам, у ванній,— він показав пальцем,— я примусив Франсіско роздягтися до пояса й відшмагав його канчуком...
Вкрай розхвильований, він упав у крісло. Тоді заговорив Дік.
— Це було нерозважливо, і поїздка до Іспанії теж нічого не могла дати...— Він ледве стримував сміх — цікаво б поглянути на лікаря, що брав участь у такому експерименті! — Мушу вам відразу ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках ми ніяких гарантій не даємо. Щодо алкоголізму, то тут ще можна чогось домогтися — коли й пацієнт іде нам назустріч. Але передусім я мушу познайомитися з вашим сином, завоювати його довіру — хоча б для того, щоб почути, що він сам про себе скаже.
... Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і хлопець років двадцяти з вродливим, розумним обличчям.
— Мені хотілося б знати, як ви самі ставитеся до всього цього,— сказав Дік.— Чи помічаєте ви, що ваші вади набувають катастрофічного характеру? І чи хотіли б позбутися їх?
— Мабуть, хотів би,— відповів Франсіско.— Мені дуже тяжко.
— А чим ви самі пояснюєте це? Пияцтвом чи вашими збоченнями?
— Я, певно, й не пив би, якби не ці збочення.— Досі він говорив серйозно, але тут раптом його потягло на сміх.— Ет, я безнадійний. Мені ще в Кембріджі приліпили прізвисько Чілійська Краля. А після цієї прогулянки по Іспанії мене від одного погляду на жінку вивертає.
Дік гостро зауважив:
— Якщо таке життя задовольняє вас, я не візьмуся вас лікувати, і ми просто марнуємо час.
— Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви знали, як мені гидко розмовляти з іншими.
Якщо цей хлопець і мав якусь мужність, то вона виродилася в активну неприязнь до батька. Але Дік помітив у його очах оту характерну грайливу лукавість, з якою гомосексуалісти говорять на близьку їм тему.
— Подумайте, на що ви себе прирікаєте,— сказав йому Дік.— Цей порок на все життя відособить вас від суспільства, зажене в підпілля, ви не матимете ні часу, ні енергії на щось повноцінне, корисне. Коли ви хочете жити як людина серед людей, навчіться контролювати свої чуттєві поривання і насамперед покиньте пити, бо алкоголь стимулює їх...
Він говорив не задумуючись, стандартними фразами, бо ще десять хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт невиліковний. А проте ще годину вони невимушено розмовляли про хлопців дім у Чілі, про його інтереси та вподобання. Чи не вперше перед Діком розкривалися не патологічні, а житейські сторони вдачі людини такого типу, і він тепер розумів, що саме чарівливість допомагає Франсіско переступати закони моралі. Для Діка ж людська чарівливість завжди була самодостатньою чеснотою, хоч яких би форм вона прибирала — чи безтямної мужності тієї нещасної жінки, що вмерла сьогодні на світанку в клініці, чи ж безоглядної легкості, яку цей пропащий хлопець вносив у свою банальну і стару, як світ, історію.