З'ясування імен людей, дослівно пливучи проти течії часу, змушувало мене відновлювати, вертати на законне місце забуті мною роки. У зв'язку з цим не хотілося також, аби мене змилила позірна тотожність простору, цілком новий вигляд такої істоти, як пан д'Аржанкур, був для мене сенсаційним відкриттям тієї розчленованої реальности, яка звичайно залишається для нас абстракцією, — так поява низькорослих дерев або гігантських баобабів попереджує нас про зміну географічного меридіану.
Тоді життя обертається для нас феєрією, де, ніби в чергових сценках, немовля стає молодиком, потім дійшлим мужем і ось уже хилиться до могильної ями. Завдяки цим одвічним змінам ми розуміємо, що істоти, викликані з чималих далей, дуже різняться між собою, а отже, розуміємо й те, що згідно з цим законом згадані створіння так змінилися, що вже не нагадують, не переставши існувати — і саме тому, що не перестали існувати, — тих, кого ми бачили в них давніше.
Я колись знав її молодою жінкою, нині ж, біла як сметана і скоцюрблена в каргу, вона ніби вказувала, що останній акт потребує балету, де актори виступали б у масках. Але її брат був, як і колись, ставний і зберіг таку разючу схожість на самого себе, аж дивно було, як він міг пустити на своє молоде обличчя сивий, хай і хвацько закручений вус. Білі пе-лехуваті бороди, досі чорні як смола, овівали людський краєвид цього зібрання меланхолією, як ото перше пожовкле листя дерев, коли в надії на довге літо ми задлялися з гульнею, аж глядь! — надворі осінь. З самого малку я жив одним днем і склав про себе самого та про інших остаточну думку, коли це зненацька, по змінах у людях, я вперше побачив, як минув для них час, і був уражений відкриттям, що час минув і для мене. І їхня старість, байдужа мені сама собою, доводила мене до розпачу як вістун моєї власної старости. Зрештою, весь цей букет старощів проголошувано раз у раз словами, які щодві-щотри хвилини гриміли наді мною, як труби Страшного Суду. Перші з них зірвалися з уст дукині Германської, що перед хвилиною проходила крізь шпалери цікавих, які, не розуміючись на чудових викрутах туалету й естетики, піддавалися їхньому впливу і захоплювалися цією рудою головою, цим лососячим тілом, ледь видним із-під своїх чорних, мереживних плавців і замотузованим клейно-дами, додивлялися до дідичних звоїв його ліній, ніби споглядали якусь старезну святу рибину, обтяжену самоцвітами, що в неї втілився опікунчий Геній роду Ґермантів. "Ах! — озвалася вона до мене. — Яка це радість бачити найстаршого з моїх приятелів". Та хоч мені, кому попри всі мої комбрейські амбіції ніколи, навіть у найслушніший момент, не спало б ходити в її приятелях, брати правдешню участь у достеменному і таємничому житті Ґермантів і належати до її приятелів, таких близьких, як маркіз де Бреоте, маркіз де Форестель, Сванн та всі ті, хто помер, — ці слова мали б підлестити, я відчув себе нещасним. "Найстарший із її приятелів, — сказав я собі, — не перебільшуймо; може, один із найстарших, невже я й справді..." У цю мить до мене підійшов принців сестринець. "Ви такий старий парижанин..." — сказав він мені. Відразу після цього мені вручено листа. Приїхавши сюди, я зіткнувся був на порозі з молодим Летурвілем, уже не пам'ятаю, які узи споріднення єднали його з дукинею, але він мене трохи знав. Він саме закінчив Сен-Сір, і я, гадаючи, ніби він може стати мені за щирого товариша, на кшталт Сен-Лу, і ввести мене в курс військових проблем, породжених поточними змінами в армії, пообіцяв розшукати його і домовитися про обід, а він палко мені подякував. Але я надто замріявся у бібліотеці, тож він написав у листі, що не дочекався мене і залишив мені адресу. Лист цього кандидата в колеги закінчувався так: "Із глибокою пошаною, ваш молодий товариш, Ле-турвіль". — "Молодий товариш!" Так писав я колись людям, на тридцять років старшим за мене, — наприклад, Леґран-денові. Отакої! Я уже вбачав у цьому підпоручнику приятеля на зразок Робера, а він називає себе моїм молодим товаришем. Виходить, за цей час змінилися не тільки методи ведення війни, раз для пана де Летурвіля я вже не колега, а старший пан; невже ж таки й справді від цього пана де Летурвіля, в чиєму товаристві я уявляв себе таким, яким бачив себе самого, добрим колегою, — мене відокремлювало від хилення стрілки невидимого компаса, про яке я не думав і яке так віддаляло мене від молодого підпоручника, що я видався йому, хто назвався моїм "молодим товаришем", майже старим. Хтось саме згадав про Блока, і я поцікавився, кого він має на увазі — сина чи батька (про смерть Блока-старшого я не знав, він переставився, тяжко переживаючи поразки Франції). "А я й не чув, щоб він мав дітей, не знав навіть про його шлюб, — відповів мені принц. — Але ми, звичайно, говоримо про батька, бо він уже не першої молодости, — додав він, сміючись. — Він міг би вже мати дорослих синів". І я збагнув, що йдеться про мого колегу. Зрештою, за хвилю з'явився й він сам. І справді, я побачив, як на Блоковім виду шкарубне хоровитий і запеклий вираз, як голова його ледь трясеться, щоб по малій часині завмерти, мов наразившись на стопор, і в цій дриготі я міг би впізнати учену знудженість добродушного старигана, якби, з другого боку, не впізнав перед собою приятеля і якби мої спогади не оживляли в ньому юнацького запалу, тепер уже начебто прочахлого. Для мене, хто знав його з самого порога життя і дуже часто з ним бачився, він так і залишився колегою і молодиком, тобто його вік я міряв, забуваючи, скільки відтоді прожив сам, юністю, несвідомо приписуваною собі самому. Чуючи навколо себе розмови, що він виглядає достоту на свої роки, я здивувався, запримітивши на його обличчі кілька ознак, характерних для старих людей. Це тому, зрозумів я, що він справді зістарівся і що саме з дохожалих парубків життя робить дідів.
Хтось, почувши, що я хворів, спитав, чи не боюсь я в сьогоднішню лиху годину, коли в місті лютує епідемія, підхопити грип, але якийсь доброзичливець поспішив заспокоїти мене, кажучи: "Та ні, грип косить тільки молодь. Люди вашого віку практично нічим не ризикують". Запевняли, що челядь мене впізнала одразу. Слуги пошепки вимовляли моє ім'я, а одна дама навіть розповіла, що чула, як вони "отою своєю мовою" казали: "Це батя..." (за цим епітетом ішло моє ім'я). А що дітей я не мав, то він міг стосуватися лише мого віку.
"Чи знаю я маршала? — перепитала дукиня. — Я знала людей, що сиділи на куди вищих стільцях: дукиню де Ґаллієру, Поліну де Періґор, кардинала Дюпанлу". Слухаючи її, я наївно вболівав, що не знав тих, кого вона називала уламками старого режиму. Я мав би подумати, що старим режимом називають те, чого вона могла вже знати лише рештки; оскільки те, що ледве мріє нам на обрії, передбачає таємничий огром, замикаючи, як нам здається, неприступний уже для огляду світ; а проте ми посуваємося вперед і незабаром це вже ми на обрії для тих, хто йде за нами; а насправді відступає обрій, і світ, уже нібито втрачений, розростається далі. "У ранній молодості, — додала дукиня Ґермантська, — я встигла побачити навіть дукиню де Діно. До лиха, знаєте, я вже не піддівок". Ці останні слова мене вжахнули: "їй не слід так казати, так висловлюються старі баби". І зараз же подумав, що вона й справді стара баба. "Зате ви, — підхопила вона, — не змінилися аніскілечки. Атож, ви мене дивуєте, все молодий і молодий". Що й казати, меланхолійні слова, адже вони означають лише одне: ми постаріли не на вигляд, а таки насправді! Відтак вона добила мене, докинувши: "Я завжди жалкувала, що ви не одружилися. Але хто знає, може, це й на щастя. У вашому віці ви мали б уже військовозобов'язаних синів, а якби вони полягли, як бідолаха Робер (я досі його згадую), ви б не пережили цього із вашою вражливістю".
І я міг тепер узріти себе, ніби у першому правдомовному дзеркалі, яке мені трапилось, узріти самого себе очима цих старих людей: ще й досі маючи себе за молодих, як думав про себе і я; вони, якщо я згадував, скажімо, про свою старість, (бажаючи почути заперечення), бачучи мене таким, якими не бачили самих себе, і таким, якими їх бачив я, не виражали поглядом жодного протесту. Ми не бачимо власної постаті, власних літ, але кожний, мов у дзеркалі, бачить їх ув іншому. І, мабуть, відкриваючи, як він постарів, мало хто засмутився б тяжче за мене. Але насамперед зі старістю справа стоїть так само, як зі смертю. Дехто до старости й до смерти ставиться байдуже, не тому, що відважніший за інших, а тому, що має вбогішу уяву. А потім, той, хто з дитинства націлений на одну мету, здійснити яку заважають то лінощі, то нездужання, щовечора анулює минулий утрачений день, тож-бо хвороба, пришвидшуючи старіння тіла, сповільнює старіння духу, і для нього стає більшою несподіванкою та струсом відкриття, що його життя не зупинялося в Часі, ніж для того, хто цурається внутрішнього життя, регулярно заглядає до календаря і не відразу, бо підбивав її щодня, відкриває загальну суму років. Але моя пригнобленість пояснювалася куди поважнішою причиною; руйнівну дію Часу я відкрив лише тоді, коли вже намірявся з'ясувати й осмислити позачасову дійсність у мистецькому творі.
У деяких людей процес поступового, але доконуваного в час моєї відсутности заміщення одних клітин іншими призвів до такої цілковитої зміни, такої глибокої метаморфози, що я міг би сто разів обідати в ресторації, сидячи напроти них, і навіть не здогадуватися, що я колись їх знав, як не вгадав би королівської гідности у монарха інкогніто чи збочень у незнайомих людей. Ототожнення ставало неможливим навіть у тих випадках, коли я чув ім'я, бо ще можна уявити собі, що сусід по столику — злочинець чи король — зате усіх цих підстарків я знав, точніше, знав осіб, що досі носять ті самі імена, але вже таких змінених, аж я не міг повірити, що це ті самі особи. А проте я повівся так само, як міг би повестися у випадку з королем чи збоченцем, коли припущення про королівську владу чи збочення негайно надало б нового лику незнайомій особі, щодо якої було б дуже легко, мавши ще полуду на очах, дати маху, повівшись нахабно чи ввічливо, але в незмінних рисах якої тепер прозирало б щось гоже чи щось підозріле, — тобто я ревно силкувався вбити собі в голову, що обличчя незнайомої, цілковито незнайомої дами належить пані Сазра і кінець кінцем повертав знайомий давній сенс цьому обличчю, яке, одначе, залишилося б для мене справді чуже, належне комусь іншому, комусь, хто втратив би всі знані мені доти людські риси, наче людина, що обернулася б на мавпу, якби її ім'я і підтвердження її тотожности не скерували мене, хоча проблема була майже нерозв'язна, на шлях відкриттів.