Сімон з мадам Етерлен, мадам Етерлен з Жаном де ла Моннері, Жакліна де ла Моннері з Де-Воосом, Де-Воос із Сільвеною — цей перелік людей, пойнятих жадобою втіхи, зазвучав раптом, наче балада, в Сімоновій голові. Кружляв похмурий хоровод кохання, — люди різних поколінь чіплялись у ньому одне за одне, мертві мішма з живими! Тут напрошувався образ не тільки стайні, стійла і жорна, а й манежу, образ бика, запряженого в ярмо, який чалапає, грузнучи у власних кізяках...
І та сама скрипка супроводила своїм млосним цигиканням це безперервне утрамбування гною, і перед Сімоном, ніби втілення в'янучої сили, постійно сидів або Недекер, — десять років тому, — або Де-Воос — сьогодні, герой-вояка, що гине від наркотиків чи від алкоголю.
І Сімонові, котрий десять років грався цим переплетенням любовних ниток і брав участь у цій грі як рівний, з почуттям гордості людини, що сидить за великим столом у казино, — раптом стало душно й страшно. Чому? Що сталося?
— Власне, мені треба було залишитися з Сільвеною, — казав тим часом Де-Воос, звертаючись до Анні Фере. — Гарна дівка. Я повівся з нею дещо жорстоко. І потім, розумієш, два тижні тому, в нападі нудьги, я зайшов до неї... провів з нею ніч... І так мені було добре...
Сімонові здалося, ніби йому під шкіру засунули розпечений лист заліза. Йому стало не тільки боляче, а й тривожно, бо все раптом змінилося: температура тіла, густота крові, ритм думки. Хотілося скинути із стільця цього п'яного кретина, і Сімон стримався тільки тому, Що він громадський діяч.
Два тижні тому... Отже, це було того тижня, коли Сімон три чи чотири рази бачив Сільвену. Невже їй було цього замало?
"Та що це зі мною? — подумав Сімон. — Мені начхати на цю шльондру. Я зустрічаюся з нею, коли хочу й коли вона цього хоче. Ми нічим одне одному не зобов'язані. Вона може проводити як завгодно ті ночі, коли мене коло неї немає. Я просто збожеволів!"
Він зажадав рахунок, розплатився, нашвидку попрощався з Анні Фере і пішов.
— Я майже певна, що бовкнула якусь дурницю, — сказала співачка, коли він вийшов із залу.
Сімон висадив свого колегу на розі однієї з авеню.
— До вас звідси рукою подати, правда ж? — І поїхав на вулицю Напль.
"Ото буде здорово, — усміхнувшись, подумав він, — коли цей кретин теж з'явиться до неї сьогодні".
Гаряче залізо все ще пекло йому груди й боки, і терпіти цей біль було вже не сила.
Сільвена — вона вже лягла спати, і до того ж одна, — сама відчинила йому. Вона була заспана і дуже здивувалася, побачивши його, але водночас і зраділа.
Не сказавши ні слова, Сімон ударив її по обличчю — в праву щоку, в ліву й навпаки...
І гаряче залізо почало холонути, він перестав відчувати його під шкірою.
Так Сімон і Сільвена дізналися, що вони кохають одне одного.
Зал "Карнавалу" спорожнів, Оркестр грав хіба для ван Херена, який куняв біля столика, і для Габріеля, який пересів за інший столик, попросив паперу і тепер щось писав.
Анні Фере пішла, Скрипаль поглядав на метрдотеля, метрдотель поглядав на офіціанта, той поклав рахунок спершу перед голландцем, потім перед Габріелем. А Габріель недбало сунув рахунок у кишеню і мовчки звелів налити собі ще вина.
Він був п'яний і усвідомлював це. Але розум його був на диво ясний, тимчасом як весь світ огорнув хитливий туман: Габріель немовби стояв у промені світла, а навколо нього вели безглуздий хоровод невиразні тіні. Він нарешті збагнув, як влаштований світ. Він не тільки ясно мислив, але й здавався сам собі напрочуд розумним.
"Коли вже я вирішив порвати з нею, то вона мусить принаймні знати, чому саме" — сказав він собі і вгорі на поданому аркуші паперу написав:
"Коли вже я вирішив порвати з Вами, то ви мусите знати, чому..."
Наступні фрази прийшли самі собою — такі чіткі, такі точні, що Габріель аж здивувався.
"Ви мене більш не побачите й тому повинні знати, чому так сталося. Два з половиною роки Ви мучили мене такими муками, яким не дозволено піддавати людину. Не можна з такою впертістю змушувати людину страждати, як це робили Ви..."
Ці фрази здавалися Габріелеві страшними й прекрасними водночас, і його бентежило тільки те, що всі рядки на папері ніби зливалися в кінці. Але це було цілком нормально: паралельні лінії завжди перетинаються десь у безконечності...
"Ви не переставали звертатись у думках до небіжчика. Але чи відповів він Вам хоч раз? Ні! Він Вам не відповів, бо по той бік життя нема нічого. І це буде для Вас карою, коли Ви це зрозумієте. По той бік нічого нема, нічого!"
Габріель змушений був відкласти листа, бо з'явилася весела компанія в паперових капелюхах, з дерев'яними сурмами, в які посилено сурмили учасники маскараду.
Похитуючись на втомлених ногах, тримаючись одне за одного, горлаючи, щоб не заснути, ці люди з слідами поганого травлення на обличчях все ще, за паризькою традицією, відзначали свят-вечір.
Музиканти, вже зовсім знесилені, удавано зраділи й заграли з подвоєним запалом; у вправних руках офіціантів забахкали корки шампанського.
"...нічого! — писав далі Габріель, — і Ви цілком заслужили те лихо, яке спіткало Вас або ще спіткає".
Він анітрохи не здивувався, коли, підвівши очі, побачив на ван Херені тюрбан з гофрованого паперу; за мить і на його голові з'явився блазенський ковпак.
Барвисті нитки серпантину, кинуті з другого кутка залу, обвилися навколо його шиї, манжет, вічного пера, маленькі гумові кульки одна за одною вдарялися об його скроні.
Дівчина, яку галаслива компанія підчепила, мабуть, десь по дорозі, в якомусь закладі нижчого, ніж "Карнавал", гатунку, підійшла до Габріеля і, схилившись над столом, спитала тим іронічним, визивним і майже войовничим тоном, яким часто розмовляють продажні жінки:
— Кому це ви пишете? Хіба зараз для цього час? Любовне посланнячко, так?
Габріель підвів голову, але не побачив дівчини, яка стояла над ним, не помітив, що вона бліда, що в неї чорне, гладко зачесане волосся і що її можна було б назвати навіть гарною, якби не надто близько посаджені очі й не надто широка щелепа.
— А ви, бачу, не дуже балакучий! Та я, знаєте, зовсім не мала наміру заважати вам, — додала вона. І пішла до гардеробної.
Весь обснований паперовими стрічками, Габріель схилився над листом.
"Ви не зрозуміли, що я за людина, а коли Ви не змогли зрозуміти мене, то не зможете зрозуміти й мого листа..."
Габріель поклав перо, взяв списаний аркуш і цілком логічно порвав його на дрібні клапті.
В цю саму мить галаслива компанія, підстьобуючи, мов шкапу, свої веселощі, висипала з "Карнавалу" й пішла шукати іншого місця, де можна було б побавитися хлопавками та пожбурляти конфетті.
За кілька хвилин з гардеробної повернулася чорнява дівчина.
— От свині! — вигукнула вона. — Так одурити мене! — І підсіла до Габріеля. — Ну як, дописали свого листа? У вас неприємності? Начхайте на них. Нумо веселитись. Хочете, пошукаємо моїх друзів? Я, здається, знаю, де вони.
Вона зняла з Габріеля блазенський ковпак, наділа його на свою голову, подивилась у дзеркало, що висіло на стіні ("Пасує мені чи ні?") — потім узяла Габріеля під руку й спробувала одірвати його від стільця.
— Ходімо, тут нудно!
— Так, — сказав Габріель, підводячись. — Я мушу їй пояснити, я мушу сам їй усе пояснити. А потім... там буде видно... — додав він, непевно махнувши рукою.
Йому принесли шубу. Він тицьнув швейцарові стофранкову банкноту.
— А рахунок? — спитав метрдотель, уклонившись, і простяг йому новий рахунок.
Габріель знову непевно махнув рукою, показуючи на голландця.
Музиканти квапливо ховали в футляри інструменти, а офіціанти збирали в кошик серпантин та пошматованого листа.
Ван Херен раптом збагнув, що його всі кидають, і загорлав:
— Дорогий друже!..
І, впавши ницьма на диванчик, одразу ж заснув міцним сном.
Габріель вийшов разом з дівчиною, яка трималася за нього, вірніше — за його елегантну й теплу шубу.
Вона теж була напідпитку; їй не хотілося залишатись на самоті, і автоматична сподіванка що-небудь заробити спонукала її реп'яхом причепитися до цього чоловіка, який навіть не відповідав їй.
Вони сіли в машину, зачинили дверцята, і Габріель упав головою на руки, що лежали на кермі.
— Та що це зі мною коїться? Що? — простогнав він.
Цих раптових переходів од розпачу до ненависті він не міг збагнути.
Дівчина обняла його за шию.
— Не треба журитися, ось побачиш, ти повеселієш, мій хлопчику, будеш задоволений, — прошепотіла вона. І поцілувала Габріеля у вухо, ніби хотіла, щоб він краще почув її слова.
А Габріель намагався згадати, як був написаний лист, і зокрема той незаперечний доказ, котрий усе пояснював.
— Це ти забрала мого листа, га? — роздратовано спитав він дівчину.
— Що ти, мій хлопчику, ти ж сам його пошматував!
— Неправда!
— Запевняю тебе, я сама бачила!
— Що ж, можливо... — погодився Габріель. І повільно поїхав.
Дівчина ласкаво гладила боброве хутро, яким була підбита шуба.
— Ну, хіба не шкода, — шептала вона, — псувати таке хутро на підбійку!.. Що мені зразу в тобі сподобалось, — додала вона, — то це те, що ти у вечірньому костюмі. Одяг таки дуже прикрашає людину!.. Так куди ж ми їдемо, мій хлопчику?
Де-Воос звернув до Італійської застави.
— Ти десь тут живеш? — спитала дівчина.
Раптом Габріель зупинив машину посеред вулиці, схопив дівчину за плечі й спробував, пробившись крізь п'яний туман, що огорнув їх обох, прочитати жадану відповідь у погляді її близько посаджених очей.
— Як по-твоєму, що там, по той бік? — спитав він.
— Де?
— Ну, коли вмирає людина?
Дівчина знизала плечима:
— Ах, ось що тебе мучить! Ти, видно, п'яний, як чіп, коли так!.. Не суши собі цим голову: нічого там немає. Все це дурниці, що нам розповідають. Я певна, що там нічого немає. Це страшне неподобство.
— Ага! Ти теж у цьому впевнена! — переможно всміхнувшись, вигукнув Габріель. І помчав далі, щосили натиснувши на педаль. — Тепер я знаю, що мені робити.
— Послухай, я не знаю, що ти збираєшся робити, але я не розумію, чому ти хочеш порішити нас обох. Ану, велетню, зменш трохи газ.
Вона погладила Габріелеву руку, шию, ногу, намагаючись заспокоїти його. Та Габріель нічого не слухав, нічого не відчував.
"Так, тепер я без сумніву виграю, тепер я їй доведу..." — повторював він у думці. І ліхтарі, тротуари, будинки мчали повз нього, наче сонячні зайчики і плями тіні на поверхні озера, що пропливають обабіч моторного човна.