Старий врешті згодився, і Фусія: перший раз у житті я зважився на таке, Лаліто, поклався на чесність християнина; якщо старий захоче, то надурить мене, продасть усе і грошики покладе до власної кишені, він знає, що я тут як ув'язнений, навіть може мене виказати, піде до поліції і заявить: той, кого ви шукаєте, ховається на острові уверх по Сантьяго. Акіліно не приїжджав близько двох місяців. Фусія вислав човни на Мараньйон, але уамбіси повернулися ні з чим, – нема його, нема, не пливе, собака, – та якогось дня пополудні під час розливу Акіліно з'явився у гирлі протоки, привізши одяг, харчі, мачете й п'ятсот солів. А Лаліта: чи можна вас обняти і поцілувати як батька? І Фусія: жодного разу в житті, старий, я не зустрічався з такою чесністю, ніколи не забуду, Акіліно, що ти зробив для мене, я на твоєму місці утік би з усіма грошима. А старий: совісті в тебе нема, для мене більше важить дружба, ніж зиск, я вдячний тобі, Фусіє, бо завдяки тобі перестав бути злиденною собакою в Майобамбі, серце добра не забуває. Ойойой, ойойой, – і дон Акіліно: ну, зараз справді почалося, тужся, тужся, Лаліто, щоб він не вдушився при виході, тужся щосили, кричи. В руці він тримав ніж, а вона: молися, ойойой, Фусіє, – і дон Акіліно: я помасажую тебе тільки тужся, тужся. Фусія присунув лампу і дивився на Лаліту, а старий: розваж її трохи, візьми за руку, чоловіче, – а вона: води, помираю, пречиста діво, поможи мені, Христосе Багасанський, поможи мені, боже, боже, я ж тобі присягала, – і Фусія: ось тобі вода, не кричи тільки. Коли Лаліта розплющила очі, Фусія дивився на мату, а дон Акіліно: вже витираю тобі ноги, Лаліто, от і все, бачиш, як усе швидко. І Фусія: так, старий, це хлопчик, але чи живий він? Не ворушиться, не дихає. Дон Акіліно схилився, підняв його з мати – темного, опецькуватого, як мавпеня, труснув його, і залунав вереск. Лаліто, поглянь на нього, а ти боялася, тепер можеш поспати, – і вона: коли б не ви, то я б померла, хочу, щоб син звався Акіліно, – і Фусія: гаразд, задля дружби нехай буде, але ж бридке ім'я, – і дон Акіліно: а Фусія? І той: це подія – стати батьком, таке слід відзначити, – і дон Акіліно: спочинь, жіночко. Знадвору далі долинав неясний шум – це, мабуть, уамбіси, агварун, Пантача, лоцман Ньєвес перепилися й блювали. Кімната аж палала від світлячків, які вдарялися об стіни, – хто б міг подумати, що син народиться так далеко від Ікітоса, в лісі, як чунчі.
Оркестр почав своє існування в хижці Патросініо Найї. Молодий Алехандро та водій Болас приходили туди снідати, зустрічали дона Ансельмо, який о цій порі саме вставав, і, поки Патросініо Найя готував їжу, вони всі троє балакали. Кажуть, першим заприятелював зі старим Молодий: він також був самітником, музикантом та меланхоліком і, напевне, відчув у донові Ансельмо споріднену душу. Розповідав йому про своє життя, ділився жалями. Після снідання дон Ансельмо брав арфу, Молодий – гітару, і вони грали: Болас і Патросініо зворушено слухали, потім аплодували. Інколи водій приєднувався до них, вибиваючи ритм на скрині. Дон Ансельмо вивчив пісні Молодого й казав: "Це справжній артист, найкращий мангачський композитор", а Алехандро, зі свого боку, стверджував: "Ніде немає такого арфіста, як старий, ніхто з ним не зрівняється" і називав його "маестро". Ця трійця стала нерозлучною. По Мангачерії швидко пройшла звістка, що утворився новий оркестр, і десь близько полудня дівчата почали сходитися групками під хижку Патросініо Найї, щоб послухати музику. Всі вони дивилися на Молодого млосними поглядами. А одного дня стало відомо, що Болас покинув "Агентство Фрейхо", де він працював десять років водієм, і вирішив стати артистом, таким, як двоє його друзів.
У ті часи Алехандро був справді молодий, мав чорні довгі кучері, бліду шкіру, невтішний глибокий погляд. Був тонкий, як очеретина, і мангані казали: "Не наштовхніться на нього ненароком, бо переломиться". Говорив Алехандро мало й тихо, він не був мангачем, а став ним за власним вибором, так само, як дон Ансельмо, Болас і багато-багато інших. Він походив із заможної родини, народився на вулиці Малекон, виховувався у Салезіанському коледжі, збирався їхати в Ліму, щоб вступити до університету, коли одна дівчина з порядної родини, у яку він був закоханий, втекла із зайдою-іноземцем, що звернув до П'юри порозважатися. Молодий перерізав собі вени, провів у лікарні багато днів поміж життям і смертю. Вийшов звідти геть зневіреним, почав вести циганське життя, проводив ночі в гульні, пив і грав у карти з останніми покидьками. Нарешті батькам це набридло, вони його вигнали, і Алехандро, як багато інших зневірених людей, опинився в Мангачерії й там залишився, заробляючи собі на прожиття гітарою в чічерії Анхеліки Мерседес, родички Боласа. Там він познайомився з водієм, там вони й потоваришували. Молодий Алехандро пив багато, проте алкоголь не спонукав його до бійок чи любовних пригод, а лише до складання пісеньок, писання віршів, у яких завжди висловлювалось розчарування й жінки називалися невдячними, зрадливими, брехливими, марнославними, підступними.
Відтоді, коли арфіст потоваришував з Боласом і Молодим Алехандро, він змінив свої звички. Вже не швендяв, як неприкаяний, цілий день передмістям. Під вечір приходив до Анхеліки Мерседес, Молодий намовляв його грати, і так вони починали дуетом. Болас тим часом розважав постійних відвідувачів анекдотами, в перервах старий та гітарист підсаджувалися до Боласового столика, випивали по скляночці, балакали. А коли Болас був напідпитку і в очах його з'являлися хмільні іскорки, він сідав біля якоїсь скрині і вибивав на ній ритм, іноді співав з ними, голос він мав непоганий, хоча й хриплуватий. Болас був чоловік хоч куди: плечі боксера, величезні руки, вузенький лоб, рот від вуха до вуха. Крізь шпари в хижці Патросініо Найї мангачі бачили, як арфіст лютився, коли Болас збивався з ритму, забував слова або пускав півня, і чули, як Молодий Алехандро меланхолійно пояснював водієві таємничий зміст фраз зі своїх пісеньок: зоряні очі, світанкових хмар летючі гори, та отрута, яку ти колись пролила, фатальна жінко, поранене коханням моє зраджене серце.
Здавалося, приязнь цих двох молодих людей повернула донові Ансельмо смак до життя. Ніхто вже не бачив, щоб він спокійно десь спав на піску чи бродив, як сновида, і навіть його ненависть до аурів немовби трохи вщухла. Вони ходили завжди втрьох, обійнявшись, як хлопчаки, – старий посередині, Молодий і Болас по боках. Дон Ансельмо виглядав уже не таким брудним і обшарпаним. Якось мангачі побачили його в нових білих штанях і подумали, що це або подарунок від Хуани Бауро, або від одного з тих самотніх дідусів, які обіймалися з ним при зустрічі в чічерії й пригощали скляночкою вина, але насправді штани подарували йому Болас і Алехандро до дня народження.
Приблизно в той самий час Анхеліка Мерседес уклала з оркестром контракт по всій формі. Болас, роздобувши десь барабан і тарілки, грав на них досить спритно й невтомно: коли Молодий і арфіст виходили зі свого кутка, щоб освіжити горлянки і розім'ятися, Болас грав далі сам. Може, серед них він був найменш здібним, зате найвеселішим, єдиним, хто дозволяв собі час від часу заспівати жартівливу пісеньку.
Вночі вони грали у Анхеліки Мерседес, уранці спали, потім снідали в Патросініо Найї, а надвечір починали репетиції. Гарячим літом вони йшли вгору по річці, у бік Чіпи, купалися й обговорювали нові твори Молодого. Друзі завоювали всі серця, мангачі називали їх на "ти", і вони так само зверталися до великих і малих. Коли Сантос, звідня й повитуха, яка не цуралась робити й аборти, вийшла заміж за муніципального охоронця, оркестр грав на весіллі безкоштовно, а Молодий Алехандро заспівав нову сумну пісеньку про подружжя, яке не береже кохання, сушить його і спалює. І з тієї пори на всіх мангачських хрестинах, конфірмаціях, відспівуваннях та заручинах музиканти грали без примусу і задарма. Але люди не лишалися в боргу – мангачі робили їм різні подарунки, пригощали їх, а деякі жінки давали своїм синам їхні імена – Ансельмо, Алехандро, навіть Болас. Слава оркестру росла щораз дужче, а ті, що називали себе непереможними, прославляли його на все місто. До чічерії Анхеліки Мерседес почали учащати багаті сеньйори й іноземці, а одного вечора непереможні привели туди білого, в одязі індіанського посланця, який хотів для своєї коханої замовити серенаду. Він приїхав за оркестром на грузовику, що здіймав за собою хмари пилу. Але після того не минуло й півгодини, як непереможні несподівано повернулися до чічерії самі, без оркестру: "Батько дівчини розлютився, викликав поліцейських і вони забрали їх до комісаріату". Музикантів тримали під арештом цілу ніч, а вранці дон Ансельмо, Молодий і Болас повернулися назад дуже задоволені: вони грали жандармам нічний концерт, і ті частували їх кавою та цигарками. Невдовзі той білий викрав дівчину, для якої призначалася серенада, а коли повернувся з нею, щоб узяти шлюб, то покликав оркестр грати на весіллі. Саме тоді, довідавшись про це, зі всіх халуп мангачі приходили до Патросініо Найї – вони хотіли, щоб дон Ансельмо, Молодий і Болас з'явилися на весіллі відповідно вдягнені. Одні позичили їм черевики, інші – сорочки, а непереможні принесли костюми і галстуки. Відтоді у білих увійшло в звичай замовляти на свої урочистості й серенади цей оркестр. Багато мангачських оркестрів розпалося і сходилося в іншому складі, але цей ніколи не мінявся, не збільшувався й не зменшувався. Дон Ансельмо геть посивів, згорбився, човгав ногами, Молодий був уже не такий молодий, однак їхня дружба й спілка тривали й надалі.
За декілька років померла Домітіла Яра, дуже набожна жінка, яка жила навпроти чічерії Анхеліки Мерседес, благочинна стара діва. Домітіла Яра, завжди вбрана у чорне, з обличчям, закритим вуаллю, у чорних панчохах, – єдина така набожна, яка вродилася в цьому передмісті. Коли вона йшла вулицею, мангачі падали на коліна, прохали в неї благословення, а вона, шепочучи молитву, хрестила їх. У неї був образок непорочної матері божої з рожевими, блакитними і жовтими стрічками замість волосся. Його оздоблювали паперові квіти, серпантин, а під серцем, яке спливало кров'ю, видно було написану від руки молитву в бляшаній рамці.