Я мав перед собою нову Альбертину, — таку, якою вона зрештою уявлялася мені наприкінці мого першого перебування у Бальбеку, — щиру, добру, і ось ця Альбертина, пожалівши мене, пробачила мені мою підозріливість і постаралася розбити мої сумніви. Вона посадила мене обік себе на постелі. Я подякував їй за все, що вона мені сказала, заявив, що тепер ми помирилися і що я ніколи більше не грубіянитиму. А проте я порадив їй їхати додому на обід. Вона спитала, чи мені так зле. І, притягнувши мою голову, щоб приголубити мене так, як ще ніколи не голубила і як їй, може, захотілося приголубити мене через те, що між нами згода, провела язиком по моїх губах, силкуючись розхилити їх. Але я їх так і не розімкнув. "Який ви злюка!" — сказала вона.
Я мав би того самого вечора поїхати, щоб ніколи більше з нею не побачитися. Передчуття підказувало мені тоді, що в неподіле-ному коханні — іншими словами, просто в коханні, бо в декого кохання щоразу не взаємне, — можна тішитися не самим щастям, а лише його позірністю, подарованою мені однієї з тих неповторних хвилин, коли завдяки доброті жінки чи її примсі, чи випадковості нашим бажанням цілком відповідають її слова, її вчинки, як би нас і справді кохали. Правдива мудрість вимагала б, аби я розкошував цією часточкою щастя, споглядав її цікавими очима, бо коли б я її не мав, то так би й умер, і гадки не мавши, чим це щастя може бути для сердець не таких перебірливих і більш запаньканих долею; аби я припустив, що це тільки часточка щастя безкрайого й довговічного, об'явленого мені лише на мить, і не прагнув, — з остраху, як би назавтра ця облуда не розвіялася, — запобігти ще одної ласки по тій, яку завдячую лише примсі такої рідкісної хвилини. Я мав би покинути Баль-бек, усамітнитися, суголосно відгукуючись на останні вібрації голосу, в якому мені на мить учулося щось любовне і від якого належало б вимагати одного — щоб він більше не звертався до мене, — бо дисонансом якогось нового слова, яке тепер мені різало б слух, він збаламутив би сторожку тишу, серед якої, наче завдяки якійсь педалі, в мені ще довго бринів би відгомін щастя.
Заспокоєний порозумінням з Альбертиною, я тепер знову проводив більше часу з матір'ю. Вона любила розповідати, шануючи мої слухи, про ті часи, коли бабуся була молодша. Побоюючись, що я гризтиму себе за ті прикрощі, якими міг охмарити схилок бабусиного життя, мама охочіше верталася до перших літ мого навчання, коли бабуся раділа моїм успіхам, що досі від мене приховувано. Ми згадували Комбре. Мати зауважила, що там Я бодай читав і що в Бальбеку мені теж треба читати у хвилини, вільні від праці. Я відповів, що для того, щоб оточити себе спогадами про Комбре та гарними розмальованими тарелями, я залюбки прочитав би "Тисячу й одну ніч". Як колись у Комбре, коли мати дарувала мені книжки на день народження, вона й тепер, потаєнці від мене, щоб зробити мені сюрприз, виписала одночасно "Тисячу й одну ніч" у перекладі Ґаллана і "Тисячу ночей і одну ніч" у перекладі Мардрюса. Одначе, кинувши оком на обидва переклади, мати воліла, щоб я читав Ґалланову версію, але вона боялася тиснути на мене, боялася з поваги до свободи думки, з небажання влазити в моє розумове життя, а також із глибокої віри, що жінка не вельми розуміється на красному письменстві і що в виборі лектури для юнака не слід зважати на те, що її шокували якісь окремі пасуси. У деяких казках її аж кидало від неморальности сюжету і брутальности висловів. Але вона зберігала, наче реліквії, не лише бабусині брошку, парасольку, манто, томик пані де Севіньє, а й думки її та слова, намагаючись при кожній оказії вгадати, що сказала б про це бабуся, і зараз мама не сумнівалася, що бабуся Мардрюса забракувала б. Мама пригадала, що в Комбре перед прогулянкою на Мезеглізьку сторону я читав Огюстена Тьєррі, а бабуся, врадувана тим, що я читаю, гуляю, все-таки обурювалася, бачачи, що той, чиє ім'я зрослося з піввіршем: "Там правив Меровей", зветься у книжці Меровіґ, і заявляла, що язик у неї не повернеться казати Каролінґи замість Карловінги, — вона дотримувалася давньої вимови. А я розповідав мамі про те, як бабуся ставилася до грецьких імен гомерівських героїв, які Блок, слідом за Леконтом де Лілем, навіть у випадках найпростіших вважав за свій святий обов'язок (на його суд, у цім і полягав літературний хист) писати по-грецькому. Так, скажімо, коли він у листі до когось повідомляв, що в нього вдома пили не вино, а істний нектар, то писав нектар через к (пеИаг), а не через с і кпив із Ламартіна. Але якщо для бабусі "Одисея", з якої вигнано імена Уліса та Мінерви, була вже не "Одисея", то якої б вона заспівала, побачивши на палітурці спотворений титул "Тисячі й одної ночі", не знаходячи у звичному змалку для неї написанні вічно близьких нам імен Шехерезади, Динарзади, які вона саме так завше й вимовляла, або виявивши, що перехрещено — якщо тільки можна тулити це слово до мусульманських казок — урочого Каліфа та всесилих Геніїв, яких уже годі впізнати, бо Каліф уже називається Каліфа-том, а Генії — Джинами? А проте мама піднесла мені обидві книжки, і я сказав, що читатиму їх у ті дні, коли притомлюся і мені перехочеться гуляти.
Такі дні мені випадали, зрештою, не часто. Ми, як і колись, усім "гроном", Альбертина, її приятельки та я, вирушали чаювати на скелі або на ферму Марія-Антуанетта. Але іноді Альбертина справляла мені велику втіху, кажучи: "Сьогодні я хочу побути трохи з вами на самоті, приємніше залишитись удвох". А інших запевняла, що зайнята, що, зрештою, ні перед ким не зобов'язана звітувати, а щоб дівчата, в разі коли вони збиралися гуляти й чаювати, не могли нас відшукати, ми, як пара коханців, виправлялися удвох до Багателю або до Круа д'Елану, тоді як ватага, якій не спало б на думку шукати нас там і яка туди так ні разу й не заглянула, пропадала цілий день, очікуючи нас, на фермі Марія-Антуанетта. Мені згадуються спечні дні, коли у хлопців, що працювали на сонці, скапував із чола піт, простопадно, з рівномірними інтервалами, ніби краплі води з крана, чергуючись із падінням дозрілих плодів, які обривалися з дерева на поблизьких садках; ці спечні дні вкупі з таємницею схованої у криєвці жінки досі входять найміцнішим складником до кожної нової моєї любови. Задля знайомства з жінкою, про яку зі мною забалакали і думка про яку мені самому б не спала, я скасовую всі свої зустрічі, якщо стоїть на годині і якщо побачення з жінкою має відбутися на якійсь відлюдній фермі. Хоча я знаю, що погода та місце зустрічі існують самі собою, а вона сама собою, проте я завжди беру на цю добре відому мені принаду і попадаюся на гачок. Я знаю, що в холодний день, десь у місті, ця сама жінка могла б збудити в мені жагу, але позбавлену романтичного почуття, закохання; а все ж на любов, як уже волею обставин їй вдалося мене підгорнути, це не вплинуло б, — її б тільки обтяжила журба, — так усі наші почуття до жінок сумнішають у міру того, як ми помічаємо, що жінки беруть щораз меншу участь у тих почуттях і що наша нова любов, про довговічність якої ми так мріяли, може стати останньою й урватися разом із нашим життям.
У Бальбеку було ще мало люду, мало дівчат. Іноді я бачив, що на пляжі стоїть якась дівчина, позбавлена всякого шарму, хоча і вельми схожа на ту, до якої, на превеликий свій розпач, я не смів колись підійти в ту мить, коли вона вкупі з приятельками виходила з манежу або з гімнастичної зали. Якщо то була та сама (при Альбертині я про неї не згадував), то дівчина, перед якою я умлівав, для мене вже не існувала. Проте цілковитої певности, що то саме вона, я не мав, оскільки дівоче личко не становило на узмор'ї якоїсь сталої величини чи форми — його стягували, збільшували, переінакшували моя нетерплячка, шал моєї жаги, моє самодостатнє почуття блаженства, а також різне одіння, в якому ходили дівчата, прудкість їхньої ходи або, навпаки, їхня нерухомість. А проте зблизька деякі юнки здавалися мені чарівливими. Щоразу, як я бачив котрусь із них, мене так і поривало повести її на бульвар Тамарисків, або в дюни, або — ще краще — до скель. Та хоч жадання, на відміну від байдужости, передбачає й певне зухвальство, запоруку його здійснення, все-таки між бажанням і чином (тобто просьбою про поцілунок), зяяла "прогалина", сповнена вагань і плохости. Тоді я заходив до цукерні і вихиляв душком сім чи вісім келишків портвейну. І миттю через зіву-щу порожню промежінь між бажанням і чином сила трунку прокреслювала сполучну лінію. Більше не було місця ні для вагання, ні для страху. Мені здавалося, ніби дівчина так і пурхне до мене. Я підступав до неї, слова самі зривалися з мого язика: "Я б охоче пройшовся з вами. Може, гайнемо до скель? Ніхто нам не заважатиме в затишній хатинці за ліском — зараз вона порожнює". Всі перешкоди зоставалися позаду, ніщо вже не могло перебити нашого жирування. Принаймні для мене жодних бар'єрів не було. Натомість для неї бар'єри не розвіялися, бо вона не причащалася портвейном. А якби навіть причащалася і світ поплив би в її очах, то, чого доброго, ще виявилося б, що вона давно плекала собі зовсім іншу мрію (яка в цю хвилину враз видалася їй здійсненною), ніж та, щоб упасти до моїх обіймів.
Дівчат було негурт, та й ті, що сюди завітали, затримувалися ненадовго, бо ще не був "сезон". Мені пригадується одна з них, руда, зеленоока, з рожевими щоками, чий подвійний, летючий обрис уподібнював їх до крилаток живих дерев. Не знаю, яким вітром занесло її до Бальбека і яким завіяло назад. Це сталося так нагло, що я потім як побачив, що дівчина поїхала назавжди, кілька тижнів тужив і навіть одважився поділитися своєю тугою з Альбертиною.
Треба сказати, що багато кого з цих дівчат я не знав зовсім або кілька років не бачив. Часто бувало так, що, перш ніж зустрітися з дівчиною, я їй писав. Якщо відповідь подавала мені надію на те, що ми покохаємо одне одного — о, яка то була радість! На початку нашої приязні з жінкою, хай навіть тій приязні не судитиметься розквітнути з часом, нам несила розлучитися з першими листами до коханої. Нам хочеться весь час мати їх перед очима, наче квіти, одержані в дар, — ще зовсім свіжі квіти, на які ми перестаємо милуватися лише тоді, коли підносимо їх до обличчя, аби вдихнути аромат.