Я перепросив його за те, що завдав йому стільки клопоту, і спитав, чи не заважаю я йому, і, щоб похвалити віртуоза, не тільки виказав цікавість до його хисту, а ще й признався, що мені його мистецтво подобається. Але він не пустив пари з уст — чи то тому, що був уражений, а чи тому, що був поглинений працею, дотримувався етикету, недочував, шанувався, боявся щось зламати, був придзиґильований чи виконував директорську вказівку.
Ніщо, мабуть, не створює такого сильного враження реальности зовнішнього світу, як зміна ставлення до нас бодай навіть і незначної особи після нашого з нею знайомства. Я був тим самим, хто приїхав надвечір бальбецьким приміським потягом, у мені жила та сама душа. Але в цій душі, там, де о шостій разом з несилою уявити собі директора, готель, прислугу витало смутне й тривожне очікування хвилі прибуття, були тепер видавлені вугрі на лиці директора-космополіта (насправді натуралізованого монеґаска, хоча, як говорив про себе директор, кохаючись у вишуканих, як йому здавалося, а насправді хибних виразах, — "румунського кореня"), жест, яким він дзвонив ліфтерові, сам ліфтер, — цілий рій маріонеток, випущених зі скрині Пандори, якою був Ґранд-отель, очевидних, неусувних і, як усе, що втілилося в дійсність, вихолощених. Але принаймні ця зміна, винуватцем якої я сам не був, доводила мені, що зайшло щось поза мною — хоча саме по собі зовсім не цікаве, — і я нагадував мандрівця, який вирушив у путь, коли сонце було перед ним, а потім, побачивши його позад себе, пересвідчується, що спливло багато годин. Я падав з утоми, мене лихоманило, мене тягло лягти, але не було нагоди. Бодай на хвилинку простягти ноги, але навіщо, коли я не можу дати відпочити тій сукупності вражень, яка і є для кожного з нас його свідомим (якщо не матеріальним) тілом, і коли незнайомі предмети, що обступають це тіло, змушуючи його сприймання чувати, так само стискували б і здавлювали мій зір, слух, усі мої чуття (навіть якби я простяг ноги), як здавлювала кардинала Ла Балю його клітка, де йому годі було повернутися. Це наша увага заставляє кімнату предметами, а звичка виносить їх звідти і розчищає нам місце. Цього місця для мене не було в моєму бальбецькому номері (моєму лише з назви), він був захаращений речами, незнайомими зі мною, які мій недовірливий погляд одвзаємнили таким самим недовірливим поглядом, які взагалі не помічали, що я живу на світі, і давали взнаки, що я ламаю їхній щоденний побут. Дзиґарі — вдома я чув цокіт мого годинника всього кілька секунд на тиждень, лише коли виходив з глибокої задуми, а тут дзиґарі, не вгаваючи, джерготали незрозумілою мовою про щось таке, що мені, либонь, мало б бути неприємне, скоро фіолетові портьєри слухали їх мовчки, але з виглядом людини, яка знизує плечима на знак того, що її дратує чиясь присутність. Ці портьєри надавали номерові з високою стелею якогось ніби історичного колориту: тут могло б статися вбивство герцога де Ґіза, а пізніше сюди могли б завітати туристи з путівником агенції Кука в руках, — заснути ж тут мені було годі. Мені дошкуляли книжкові шафки зі скляними дверцятами, вишикувані попід стінами, а надто — трюмо, поставлене навскіс у кутку: я відчував, що як його звідси не винести, то мені не зітхнути вже вільно. Я щохвилі зводив очі, — яким речі у моїй паризькій квартирі муляли не більше, ніж мої власні зіниці, бо там вони були всього лишень паростками моїх органів, продовженням мене самого, — до зависокої стелі цього бельведера, який бабуся обрала для мене; і, засягаючи в царину заповітнішу, ніж та, де ми бачимо і чуємо, в царину, де ми розрізняємо запахи, майже всередину мого "я", вибивав мене з останнього сховища запах нарду[125], а я насилу спромагався не припиняти марний опір, тривожно відсапуючись. Я більше не мав Усесвіту, більше не мав кімнати, більше не мав тіла, — йому звідусіль загрожували вороги і його до кісток морозило, я був сам, мені хотілося померти. Аж ось увійшла бабуся, моє здавлене серце так і скинулося, для виливання душі відкрився безмежний простір.
На бабусі був перкалевий шлафрок, удома вона надягала його щоразу, як хтось із нас хворів (бо в ньому було зручніше — казала бабуся, приписуючи всім своїм учинкам егоїстичні спонуки): коли вона доглядала нас, не спала ночей, він правив їй за фартушок служебки й посидільниці, за сутану черниці. Але піклування, доброта і заслуги служебок та черниць, наша вдячність їм за те — усе це робить ще яснішим наше усвідомлення, що для них ми чужі, що ми самотні, що нам нема з ким поділити тягаря наших дум, що ми повинні підтримувати в собі життєрадісність, а коли я був з бабусею, я знав, що хоч би яка велика була моя журба, її співчуття куди більше; що все моє, мої гризоти, мої поривання зустрінуться у неї з прагненням зберегти і продовжити моє життя і що в неї воно ще сильніше, ніж у мені самому; і мої думки продовжувались у ній, не збиваючись на манівці, бо переходили з моєї душі в її душу, не змінюючи середовища, не змінюючи особи. І — як хтось, хто вив'язує перед дзеркалом краватку і не розуміє, що кінчик, який він бачить у дзеркалі, не той, до якого він посилає руку, або як пес, що ловить на землі танечну тінь комахи, — ошуканий позірністю тіла, так зазвичай діється на цьому світі, де нам не дано проникати в живу душу, я кинувся в обійми бабусі й припав губами до її обличчя, ніби саме так я й добирався до її великого серця, яке вона мені відкривала. Горнучись до її щік, до її чола, я черпав із них щось геть-то доброчинне, одживче й діловито зберігав нерухомість, спокійну жадобу дитяти, що смокче цицьку.
Потім я довго милувався її широким видом, що різьбився, наче гарна, тихо розжевріла хмарка, крізь яку просвічувала її ніжність. І все, що було бодай і найблідішим відсвітом її переживання, все, що я міг на тім виду прочитати, одразу ж одухотворювалося, освячувалося, і я гладив долонею її гарне просиве волосся так само побожно, так само обережно і лагідно, як пестив би її доброту. Вона знаходила стільки радости в тому, щоб звільняти мене від зусиль коштом своїх зусиль, її так тішила мить безруху й відпочинку, яку вона могла подарувати моєму втомленому тілові, що коли я, побачивши, що вона хоче помогти мені роззутися й лягти, спробував пручатися й заходився розбиратися сам, вона з благальним виглядом перехопила мої руки, які торкалися до ґудзиків моєї куцини та до черевиків.
— Прошу тебе! — сказала вона. — Це така відрада для твоєї бабусі! Головне, не забудь постукати в стіну, якщо ти чогось потребуватимеш уночі, моє ліжко тут-таки, опостінь, біля твого, перебірка тонесенька. Як тільки ляжеш, одразу постукай мені, перевіримо, чи добре ми розуміємося.
І справді: того вечора я стукнув до неї тричі поспіль, а через тиждень, занедужавши, я стукав їй щоранку, бо бабусі хотілося якнайраніше подати мені молока. Ледве зачувши, як вона прокинулась, я наважувався (аби не змушувати її чекати й аби вона могла потім заснути знову) постукати тричі, делікатно і водночас чітко, бо боявся урвати сон у разі, якби я помилився і вона спала, авжеж, коли б вона мого стуку не почула, я б нізащо не насмів постукати ще раз.
У відповідь на мій триразовий стукіт негайно озивався такий самий, тільки з іншим відтінком, у якому вчувалася спокійна твердість, а потім для певности двічі повторювався, кажучи мені: "Не турбуйся, я чула, я вже йду"; і зараз же бабуся з'являлася. Я признавався їй у своєму страху, що вона мене не почує або подумає, що стукає сусіда; вона сміялася:
— Переплутати стукіт мого котуся з чиїмось іще! Та бабуся впізнає його серед тисячі інших! Думаєш, на світі водяться ще такі дурники, як ти, такі самі нервові й такі самі розтерзані: вони бояться і розбудити, і бояться, що їх не так зрозуміють? Але досить мишеняті зашарудіти, як його одразу ж почуєш, надто якщо це моє мишенятко — адже воно єдине у своєму роді — і його так жаль! Я ж бо чула, як воно вагається, крутиться на ліжку, щось там мудрує.
Бабця розсувала заслони; за готельним крилом сонце вже розсідалося на даху, наче ґонтар, який починає працю рано і порається тихенько, аби не збудити ще сонного міста, чий безрух відтінюється його завзяттям. Бабуся казала мені, котра година, яка буде погода, казала, що на морі мла і підходити до вікна не треба, що пекарня вже відкрилася, і чия карета оце проїхала: це було цілком буденне підняття завіси, тиха молитва при вході дня, позбавлена свідків, шматочок життя лише між нами двома, про який мені буде приємно згадати у розмові з Франсуазою або з кимось із сторонніх, розповідаючи, якою стіною стояла мла о шостій, і хизуючись не своєю обізнаністю, а прихильністю, яку слухач виявив саме до мене; блага вранішня мить, яка законюється, як симфонія, ритмічним діалогом моїх трьох стуків, на які переділка, сповнившись радощами і любов'ю, набувши легкозвучности, нематеріальносте, янгольської доброгласности, відповідала теж трьома жадібно очікуваними по цей бік ударами, повторюваними двічі, вбираючи при цьому в себе всю бабусину душу й обітницю її приходу, ударами радісними, як добра звістка, і віртуозно музичними. Але першої ночі по приїзді, коли бабуся мене покинула, я нудив світом так само, як перед від'їздом з Парижа. Можливо, цей страх — знайомий багатьом іншим — страх спати в чужому помешканні, не що інше, як найсумирніша, найпотаємніша, найорганічніша, майже несвідома форма того потужного, розпачливого спротиву всього найкращого, що ми носимо в собі нині, нашій внутрішній згоді на таку прийдешність, де цього кращого нема; спротиву, розпалюваного жахом, який часто виростав у мені на думку, що мої батько-матір колись помруть, що доля може розвести мене з Жільбертою або, нарешті, що я оселюся десь на чужині й ніколи більше не побачу своїх приятелів; спротиву, породжуваного ще й несилою уявити собі власну смерть чи інше буття, подібне до того, яке Берґотт обіцяв у своїх книжках і куди я не міг би взяти з собою мої спогади, мої вади, мій характер, які не погоджувалися з тим, що їх не стане, і не хотіли для мене ні небуття, ані вічности, де їх не буде.
Одного разу в Парижі, коли мені стало дуже зле, Сванн сказав: "їдьте-но на розкішні острови Океанії: ось побачите, ви звідти не повернетеся", — а мені хотілося йому відповісти: "Але ж тоді я більше не зустрінуся з вашою донькою, я жив би серед речей і людей, яких вона ніколи не бачила".