Отак-то за кожної політичної кризи, за кожним естетичним оновленням пані Вердюрен скубла помаленьку, як пташка під час гніздування, стебельця, наразі зовсім непотрібні, про запас, аби потім мостити з них свій салон. Дрейфусова справа минула, у неї залишився Анатоль Франс. Приваба пані Вердюрен була в тім, що вона щиро кохалася в мистецтві, що дбала про вірних, що давала чудові обіди лише для них, без участи світських людей. Кожного вірного в неї шановано, як колись Берґотта у пані Сванн. Коли її близький знайомий ставав нараз славнозвісністю і світ прагнув побачити його, то в його присутності в пані Вердюрен не було нічого штучного, фабрикованого; нічого з кухні Потеля й Шабо для офіційного бенкету чи там з кухні Шарлеманя, то був незрівнянний щоденний стіл, зарівно добірний, як тоді, коли у неї не було гостей. Пані Вердюрен мала досконалу й зіграну трупу, першорядний репертуар – бракувало лише публіки. І тількино смак публіки відвернувся від раціонального і французького мистецтва якогось там Берґотта і почав упиватися переважно екзотичною музикою, пані Вердюрен, такий собі власний кореспондент усіх чужоземних зірок у Парижі, незабаром, укупі з чарівкою княгинею Юрбелетьєвою, перекинулася старою, але всесилою феєю Карабос російських танцівників. їхня чарівна навала, яка не полонила хіба що критиків, позбавлених смаку, породила в Парижі, як відомо, гарячку цікавости, не таку гостру, як Дрейфусова справа, чисто естетичну, але, може, не менш жваву. Тут знову пані Вердюрен, викликаючи у світі вже інше ставлення до себе, опинилася в перших лавах. Колись вона засідала на чільному місці, обік пані Золя, у трибуналі, на сесіях суду присяжних, а тепер, коли нові люди, оплескуючи російський балет, прикрашені екзотичними еґретками, юрмилися в Опері, у першій ложі завжди можна було бачити пані Вердюрен обік княгині Юрбелетьєвої. І так само як після овацій на суді всі поспішали ввечері до пані Вердюрен, щоб бачити зблизька Пікара[63] чи Лаборі, а надто щоб почути останні новини, з'ясувати, чого можна сподіватися від Цурліндена[64], від Лубе[65], від полковника Жуо[66], так само й тепер, не мавши великої охоти до сну після пережитого бурхливого захоплення "Шехерезадою" або танцями у "Князі Ігорі", вони йшли до пані Вердюрен, де, під егідою княгині Юрбелетьєвої та Принципалки, щовечора багата вечеря збирала танцівників (щоб не втратити легкости, вони не обідали), їхнього директора, декораторів, великих композиторів Ігоря Стравинського та Ріхарда Штрауса, а також незмінне ядерце, довкола якого, як на вечерях у Гельвеціїв[67], вважали за честь розміститися найбільші паризькі дами і чужоземні княгині крови. Навіть ті світовці, які носилися зі своїм "смаком" і розрізняли тонкі нюанси в російських балетах, вважаючи, що у виставі "Сильфід" є щось "тонше", ніж у виставі "Шехерезади" (свої критерії вони виводили з негритянського мистецтва), були щасливі від близького знайомства з цими великими оновлювачами театрального смаку, які в мистецтві, може, штучнішому, ніж малярство, зробили революцію таку саму глибинну, як імпресіонізм.
Але вернімося до пана де Шарлюса: пані Вердюрен не дуже б побивалася, якби барон завів до "чорного списку" єдино пані Бонтан; ця пані привернула її увагу в Одетти своєю любов'ю до мистецтва, а під час процесу Дрейфуса кілька разів обідала у пані Вердюрен із чоловіком, якого пані Вердюрен називала "ні риба ні м'ясо", бо він не допускав ревізії процесу; як людина дуже розумна й охоча мати однодумців у всіх партіях, він був радий показати свою незалежність на обіді з Лаборі, якого вислуховував, нічим себе не компромітуючи, але розточуючи (дуже до речі) фіміам визнаній усіма таборами Жоресовій лояльності. Але пан де Шарлюс банітував і кількох аристократок, з якими пані Вердюрен недавно зійшлася з оказії музичних фестивалів, збору пожертв, доброчинних базарів і яких – байдуже, що думав би про них пан де Шарлюс – їй було куди важливіше ввести до нового, цим разом аристократичного "осередку", ніж його. Пані Вердюрен дуже розраховувала, властиво, на цей концерт, куди пан де Шарлюс мав привести дам саме з цього світу; вона намірялася прилучити до них нових знайомих і заздалегідь тішилася тим, як вони здивуються, заставши на Набережній Конті своїх приятельок чи родичів, запрошених бароном. Інтердикт пана де Шарлюса розчарував і озлив її. Поставало питання, виграє вона цим вечором чи прогадає. Втрата не була б велика, якби принаймні дами, що запросив барон, прийшли в такому зичливому до пані Вердюрен настрої, що стали б згодом її подругами. Тоді ще було б півбіди; з часом ці розчленовані бароном половинки вищого світу злучилися б, навіть якби довелося на той вечір зректися його самого. Отож, очікуючи баронових гостей, пані Вердюрен ледь хвилювалася. Незабаром вона дізнається, чим вони дихають і чого їй від них сподіватися. Поки їх не було, пані Вердюрен радилася з вірними, але, побачивши пана де Шарлюса, Брішо і мене, урвала нараду. На превеликий наш подив, коли Брішо висловив жаль у зв'язку з вістю про скін її щирої подруги, пані Вердюрен відповіла: "Мушу признатися, сама я в журбі не потопаю. Пощо вдавати те, чого не відчуваєш". Безперечно, вона так говорила з лінощів. Заздалегідь в'янучи від думки, що доведеться носити смутну маску цілий вечір; і заразом із гордині, аби не здавалося, ніби вона шукає вимовок у зв'язку з тим, що прийняття не скасовано; а також із людського лукавства і дипломатії, адже її байдужість була б пристойніша, якби викликалася мимовільним спалахом антипатії до княгині Щербатової, а не бездушністю взагалі; важило тут і те, що щирість, якщо в ній не сумніватися, мимоволі роззброює; якби пані Вердюрен не була справді байдужа до смерти княгині, хіба вона для виправдання свого рауту оскаржувала б себе в куди тяжчій провині? Як наслідок – забувалося, що, засвідчивши свою скорботу, пані Вердюрен тим самим розписалася б у тому, що їй забракло духу зректися втіхи; отож душевна черствість, попри свою кричущу непристойність і неморальність, не така принизлива, а отже, в ній легше признатися, ніж у непогамованій любові до світських розваг. Там, де винному у злочині загрожує небезпека, зізнання диктуються розрахунком; а зізнатися у провині, що не підпадає під статтю карного кодексу, спонукає самолюбство. Пані Вердюрен запевне гадала, що люди вдаються до надто утертих штампів, коли, відмовляючись зректися своїх утіх в ім'я скорботи, дають узнаки, що зайве афішувати жалобу, якщо жалоба "в них у серці". Вона воліла ступити у слід тих розумних провинників, яким набридли кліше запевнень у безневинності і оборона яких – мимовільне напівпризнання – полягає в заявах, що вони не бачать нічого поганого в тім, що їм закидають і чого зробити їм досі просто не випадало. Може, взявши для виправдання своєї позиції тезу про байдужість, вона вважала – уже попавши на похилу стежку, – що в лихих почуттях є щось оригінальне, що тільки дуже прониклива людина здатна розпізнавати їх у собі і що вона йде напролом, висловлюючись так. Отож пані Вердюрен підкреслювала свою безжурність не без утіхи та гордощів, знайомих психологу-парадоксалістові і сміливому драматургові. "Атож, се дуже цікаво, – просторікувала вона. – Мене воно майже не вразило. Леле, я не можу сказати, що воліла б, аби вона не жила на світі, це людина непогана". – "Ще б пак!" – ускочив у слово Вердюрен. "О, муж її не любить, вбив собі в голову, ніби її товариство мені шкодить, але тут він сущий сліпець". – "Ти повинна визнати, – заперечив Вердюрен, – що я завжди був проти вашого знайомства. Я завжди казав – у неї погана слава". – "Уперше чую", – запротестував Саньєт. "Як? – скрикнула пані Вердюрен. – Це всім відомо. Ба не просто погана, а ганебна, срамотня. Але ні, це я не через те. Мені не сила розбіратись у своєму почутті; не те, що я її не зносила, але ставилася до неї так байдуже, що коли ми довідалися, яка вона хвора, навіть муж здивувався і сказав: "Можна подумати, що тебе це зовсім не обходить". Знаєте, він радив мені перенести сьогоднішню репетицію, а я наполягла на тому, щоб не порушувати планів; для мене це кумедія – журитися, коли журби нема і в заводі". Вона так мовила, гадаючи, ніби це в дусі "вільного театру", а також уважаючи, що так зручно; гучне зізнання в нечулості або в аморальності спрощує життя так само, як і полегшена мораль; ницість звільняє від необхідносте виправдовуватися і брехати, бо негідність твого вчинку – самоочевидний факт. І вірні слухали пані Вердюрен зі змішаним почуттям подиву та прикросте, з яким колись дивилися жорстокі натуралістичні п'єси; і, захоплюючись тим, як дорога Принципалка знайшла нову форму для своєї одвертости й незалежносте, не один із них – утішаючи себе, що в цьому разі вже навряд, – мислив про власну смерть і задавав собі питання, чи плакали б у день його скону на Набережній Конті, а чи теж розважалися. "Я дуже радий, що ради моїх гостей вечора не відкладено", – озвався пан де Шарлюс, не здаючи собі справи, що його слова дошкуляють пані Вердюрен.
Натомість мені, як це було з кожним, хто наближався до пані Вердюрен, неприємно шибнув у носа не надто приємний запах ріногоменолу. А походив цей запах ось відкіля. Всі знали, що пані Вердюрен передавала свої мистецькі переживання не душевно, а фізично, – тоді вони здаються непереборнішими і глибшими. Отож коли з нею заводили мову про її улюбленого Вентейля, вона залишалася незворушна, ніби не відчувала ніякого хвилювання. Завмерши на кілька хвилин бовваном з утупленими в простір нерухомими очима, вона, нарешті, відповідала гострим, діловим, майже неґречним тоном, ніби сварилася: "Мені байдуже, що ви курите, але я потерпаю за килим; одне те, що він дуже гарний (а втім, це мені теж байдуже), а друге – легкозаймистий, а я дуже боюся вогню, і мені не хотілося б, щоб ви підсмажили всіх гостей, упустивши додолу недопалок". Коли говорили про Вентейля, вона не тільки не зраджувала бодай найменшого захвату, а й по хвилі мовчанки зі знудженою міною нарікала, що ввечері грали тільки його: "Як на мене, це найбільший музика нашої доби.