Цей суб'єкт сидів не сам, а в товаристві чоловіка з золотим браслетом-ланцюжком, який твердив, що життя для нього починається саме тут і саме зараз, що треба відкинути все, що було, й починати заново, що він наб'є пику кожному, хто... І що "коли йому псуватимуть життя, то кладовища існують не для собак".
— Можливо! — відповів його співрозмовник.
Обоє чимало пили. Зненацька той, що мав золотий браслет, зірвався на ноги, став перед Сімоном, схопив його за обидві руки, притиснувши їх до тарілки, — Сімон саме орудував ножем і виделкою, — і вигукнув:
— Мені щойно сказали, що ви Сімон Лашом? Радий вас бачити, я багато чув про вас і давно хотів познайомитись. Адже ви один із тих, хто знищив Шудлера?
Він був п'яний, і Сімон занепокоєно спробував звільнити свої руки.
— Дозвольте подякувати вам, — вів тим часом далі незнайомий. — Ви зараз усе зрозумієте. Я — Де-Воос, чоловік удови.
Сімон здригнувся від подиву.
— Вона тепер вас, знаєте, ненавидить, — провадив далі Габріель. — Ще б пак! Адже ви зазіхнули на батька її Франсуа, на майно її Франсуа, на газету її Франсуа!..
— Але, месьє... Я ніколи не мав нічого проти Франсуа Шудлера, між нами завжди були найкращі стосунки, — сухо зауважив Сімон.
— А, то ви теж вважаєте його порядною людиною? — вигукнув Габріель.
— Бачите... що стосується його ділових якостей... мені нічого такого невідомо, месьє, — квапливо додав Сімон.
Габріель провів довгими пальцями по підборіддю.
— Ніхто, — сказав він, — чуєте, ніхто не примушував мене так страждати. Тому всі його захисники — мої вороги.
І, не питаючи дозволу, сів. На ньому був вечірній костюм — він їздив на вулицю Любек переодягтися.
Волею випадку Габріель і Сімон досі ні разу не зустрічались. У Парижі Сімон і Жакліна бували тепер у різних колах. У Беррі, хоч його виборча округа й розташована поруч Моглева, Сімон навіть не намагався грати на руку поміщикам і господарям ловів з собаками. Після краху ніщо вже не могло змусити його чи Жакліну відновити колишні відносини.
Тому Сімонові було цікаво познайомитися з чоловіком молодої вдовички, з якою він сам хотів свого часу одружитись.
"Як добре я зробив, — подумав він, — вірніше, як добре розпорядилася доля. Ото б я чухав потилицю тепер, коли вони збанкрутували".
І почав пильно розглядати Габріеля.
"Власне, саме такий і був їй потрібен, — міркував Сімон. — Гарний, балакучий, здається, дурень і любить випити. Якраз підходящий для життя в селі".
Він нічого не зрозумів із того, про що говорив Габріель, і вирішив, що в ньому під дією спиртного пробудилася колишня образа на Ноеля Шудлера.
Сімон згадав іншого п'яницю, який десять років тому в цьому самому залі сказав йому:
— Шудлери? Це пропащі люди, вони більше не існують! За тиждень на авеню Мессін з'явиться табличка: "Продається"...
І так воно й сталося Люлю Моблан... дивний привид, що з'являвся часом на шляхах спогадів у своєму фетровому капелюсі, із своєю гулястою лисиною...
Сімон підніс до губ келих.
В цю мить люстри трохи пригасли, в кутку спалахнув прожектор, дрібно заторохтів барабан, і диригент оголосив, що дирекція "Карнавалу" має щастя запропонувати увазі клієнтів "Анні Фере у своєму репертуарі, яка повернулася після тріумфальної подорожі по Південній Америці..."
— Святий боже! Привид із потойбічного світу! — вигукнув Сімон, звертаючись до свого колеги.
Співачка з'явилася, нагримована охрою, усміхнена й постаріла в світлі прожектора. Вона страшенно розповніла. Під сукнею між ліфом і поясом вимальовувалися товсті складки жиру. Сімон подумав про те, скільки провалів, нездійснених надій, перерваних романів примусили Анні Фере повернутися після своєї "тріумфальної подорожі" сюди, до своєї стайні, в своє стійло.
Вона сказала, що проспіває для давніх друзів, які сидять у залі (хазяїн попередив її про присутність Лашома), кілька пісеньок, модних у 1920–22 роках: "Чоловіченько"... "Продавщиця фіалок"...
Якесь безглузде хвилювання стиснуло Сімонові горло, коли він почув ці старомодні пісеньки, які супроводили його вступ у паризьке життя. І давно забутим жестом він протер великими пальцями окуляри. Втім, не так уже й давно це було! І все ж таки за цей час можна було осідлати долю або проґавити її, чогось досягти або не досягти... Йому здавалося, що все людське життя можна вмістити на долоні.
Жодне чудове місто чи дорогий серцю друг, що їх ти бачиш після довгої розлуки, не здатні так швидко й з такою чіткістю воскресити минуле, як банальна, популярна свого часу мелодія. Кілька нот, кілька нескладних мелодійних ритмів і кілька нікчемних рядків, впливаючи на якісь таємничі центри людської істоти, викликають раптом у нашій пам'яті низку спогадів, руки наших далеких коханок, обличчя померлих.
Тепер Анні Фере перейшла до бойовиків дня чи року, до пісень на зразок: "Кажіть мені про кохання...", — нових мелодій, що через десять років матимуть таку саму силу і теж будитимуть спогади. Але Сімон ці пісеньки зовсім не слухав, — він почує їх набагато пізніше...
Сімон кивнув офіціантові налити келихи. Йому зовсім не хотілося напиватись, але на нього мокрою ковдрою зненацька налягла невимовна туга.
Той самий офіціант ось уже десять років наливає йому келих; і той самий гладкий циган-скрипаль керує оркестром і цигикає на скрипці "венгерку... на спеціальне замовлення", скидаючи парочки тим самим багатозначним поглядом, з тією лише різницею, що волосся в нього зовсім уже посивіло: і та сама дівчина сидить коло вішалки й продає сигарети; і так само співає Анні Фере...
"Як можуть ці люди, — спитав себе Сімон, — щодня надягати одне й те ж саме вбрання, повторювати одні й ті ж самі жести — з молодих літ аж до старості, нічого не змінюючи, нічого не добившись у житті, як вони можуть жити й не кидатись у воду?"
Бувають такі кондуктори в автобусах — зустрінешся з ним через п'ятнадцять років і бачиш, що він працює на тій самій лінії й завжди в одні й ті ж години пробиває ті ж самі квитки тим же самим пасажирам...
Сімона охопив якийсь незрозумілий розпач від думки про цей повсякденний, невблаганно однаковий круговорот життя середньої людини.
Він випив. Багато пити йому не хотілося, але трохи — чом би й ні..
"А я весь час сиджу отут і п'ю..."
Так, але ж він уже не той, яким був колись. Адже він не читає вже курсу латинської граматики, не дає щоранку уроки в тому ж самому класі, не повертається на той самий четвертий поверх на вулиці Ломона... Ломон... "De Viris..."[1] смішно... не їсть під тим самим пильним поглядом Івонни...
Він вирвався з цієї круговерті, добився в житті успіху, він змінив немало постів і жінок... Тепер він має своє місце серед інших щасливчиків, бо гідний цього... Палата схвалила запропоновані ним асигнування на потреби красних мистецтв... "Культурна спадщина Франції..."
Він був уже близький до того, щоб осудити себе й зненавидіти. Зрозумів, чому вітер революцій раптом пролітає над народами й чому люди часом з радістю ідуть на війну: надто багато хто втомлюється крутити одне й те ж саме жорно, щодня молоти одне й те саме зерно, і коли їхнє переповнене болем серце не витримує...
Чому ж тоді він, Сімон, який відмовився не тільки бубоніти щоранку "De Viris", а ще раніше, в дитинстві, гнати одну й ту саму корову до водопою і возити на поле один і той самий гній, — чому він не пристав до бунтівників, замість того, щоб. уміло орудуючи кулаками, прокладати собі шлях до кращих місць за банкетним столом?
Є такі ідеї, відносно яких людина почуває себе зрадником уже тому, що не визнає їх. І свідомість цього часом страшною гіркотою отруює найкращий трунок.
IV
Закінчивши співати, Анні Фере одразу ж попрямувала до столика Сімона.
— Лашом! Оце сюрприз! — вигукнула вона. — Дуже рада тебе бачити! Слухай, ти, кажуть, став знаменитістю! Яка кар'єра! Я прочитала про все там, у газетах. Не знаю, як і розмовляти з тобою. — Вона й справді не знала, як з ним розмовляти, бо зразу перейшла на "ти", чого ніколи раніше не робила. — Ти... ти станеш колись президентом республіки, — додала вона.
Сумління — це суддя, який швидко скасовує вирок, і Сімон швидко дійшов згоди сам із собою, заспокоєний дешевими компліментами огрядної кафешантанної співачки, що захотіла потертися в атмосфері успіху — не заради чогось, а просто, щоб пройнятись його ароматом, як проймається запахом часнику натертий ним хліб.
— О, та й Габі тут! — вигукнула вона, впізнавши Де-Вооса. — Всі давні знайомі! Я не знала, що ви приятелі.
— Ми теж цього не знали — до сьогоднішнього вечора, — зауважив Сімон.
— Ах, он як! А ти... Я б не сказала, що ти помолодшав, — вела вона далі, звертаючись до Де-Вооса. — Це мене тішить. Бачиш, скільки я набрала? — Вона відтягла руками складки жиру на боках. — Але все це пусте. Головне — щоб душа була спокійна!
Анні Фере була "козир-молодичка" і по слово у кишеню не лізла: вона знала всі "ходові" фрази.
Ван Херен раптом прокинувся від поглибленого самоспостереження: очі його засвітилися, наче дві круглі лампочки на обличчі манекена, і, втупившись у широкий круп співачки, він сказав:
— Дорогий мій друже Де-Воос, ось воно — те нове життя, про яке ви казали!
— Ну, а як ся має Сільвена? — спитала Анні Габріеля. — Ви все ще зустрічаєтесь? Ні? Перестали?.. Ти одружився? Браво! Щасливий?..
— Яка Сільвена? — спитав Сімон.
— Сільвена Дюаль — ти повинен її знати! Звичайно, ти її знаєш! — відповіла Анні. — Ця крихітка теж високо видряпалась! А це ж я, так би мовити, допомогла їй сісти на коня... осідлати того нещасного Люлю. Вони ж довго були разом — Габі й вона. І, треба сказати, він дорого їй коштував; так, як він, патрати жінок не вміє ніхто. Правда, Габі?
Сімон зрозумів, що цей чоловік у вечірньому костюмі, який навалився всім тілом на стіл, — чоловік з золотим перснем і золотим браслетом, з крохмальними манжетами, що стирчали з рукавів, з сивіючими скронями і набряклими під очима мішками, — об'єкт трагічно обірваного великого кохання, котре іноді згадувала Сільвена, щоб надати собі благородства й загадковості.
На обличчі в Сімона з'явився такий дивний вираз, що Анні Фере спитала:
— Я бовкнула якусь дурницю?
— Ні, ні, — сказав Сімон.
Проте він так і не зміг подолати огиду, яка піднімалася в ньому...
Сільвена з Сімоном, Анні з Сільвеною, Сільвена з Мобланом, Марта з Вільнером, Стен з Мартою, Марта з Сімоном, а Сімон співробітничає із Стеном в одному кабінеті міністрів...