Вони підняли її, вклали у гамак, Фусія запалив лампу, а Лаліта: думаю, що вже почалося, мені страшно. І Фусія: ще не бачив жодної жінки, яка б умерла під час пологів, – і дон Акіліно: я також, не бійся, Лаліто, я найліпший акушер у цілій Амазонії, чи можна до неї доторкнутися, Фусіє, чи ти не ревнивий? – а Фусія: ти вже старий, щоб я тебе ревнував, мацай, скільки хочеш. Дон Акіліно задер їй спідницю, став навколішки, щоб краще бачити, і раптом забіг Пантача: хазяїне, б'ються, – а Фусія: хто? – а Пантача: уамбіси з тим агваруном, якого привіз дон Акіліно, – і дон Акіліно: з Хумом? Пантача широко розплющив очі, Фусія ударив його в обличчя, – сучий сину, чого витріщився на чужу жінку? Пантача почав витирати розбитого носа, – пробачте, хазяїне, я прийшов тільки сказати, уамбіси хочуть, щоб Хум пішов геть, сеньйор знає, вони ненавидять агварунів, тому й розшаленіли, а ми з Ньєвесом не можемо їх стримати. Що, хазяйка захворіла? І дон Акіліно: йди краще подивися, Фусіє, бо вони його ще вб'ють, а я ледве переконав його, щоб він приплив на острів, – і Фусія: йолопи, сучі діти, чорт би їх ухопив, треба напоїти і їх, і Хума – тоді, може, порозуміються між собою, якщо не повбивають один одного. Вони пішли, дон Акіліно підступив до Лаліти й натер їй стегна та живіт, – щоб розслабилися м'язи і дитина вийшла легко, – а вона, то сміючись, то плачучи: ось я розповім Фусії, що ви скористалися оказією, щоб полапати мене, – і знову: ой-ой-ой, мої кістки, ой-ой-ой, немовби хто їх ламає! – а дон Акіліно: ковтни чарочку для заспокоєння. Вона випила й обблювала дона Акіліно, який гойдав гамак, – а-а-а, Лаліто, гарна дівчинко, – і болі почали минати. Кольорові вогники танцювали довкола лампи, – поглянь, Лаліто, світлячки, а знаєш, іноді, коли людина вмирає, то її душа перетворюється на світлячка й літає вночі, освітлюючи озера, ліси, річки. Коли я помру, Лаліто, біля тебе завжди літатиме маленький світлячок, це я слугуватиму тобі замість лампи. І вона: мені страшно, доне Акіліно, не кажіть, будь ласка, про смерть, – а він, далі гойдаючи гамак: не бійся, це лише я так, аби чимось розважити тебе, – і мокрою ганчіркою охолоджував їй чоло, – нічого з тобою не станеться, народиш дитину на світанку, по дотику відчуваю, що це буде хлопець. Хижка просякла запахом ванілі; вологий вітер приносив лісові шерехи, цвіркотіння цикад, гавкіт собак, відлуння бійки. І Лаліта: у вас дуже ніжні руки, доне Акіліно, це мене трохи заспокоює, і так гарно пахне, але хіба ви не чуєте уамбісів, доне Акіліно, а якщо вони заб'ють Фусію? – і він: це єдине, чого не може статися, хіба ти не знаєш, що він утілення диявола? А Лаліта: скільки років ви з ним знайомі, доне Акіліно? – а він: десь близько десяти, і ніколи він не попадався, хоч і вгрузав у найбридкіше болото, хоч і вплутувався у найнечистіші справи, але завжди вислизав із рук своїх ворогів, немов той вугор. І Лаліта: ви заприятелювали у Майобамбі? – а дон Акіліно: я був водовозом, це він зробив з мене торговця, – і вона: яким водовозом? – а дон Акіліно: ну, розвозив по домах воду в глечиках на своєму віслюку. Майобамба – містечко бідне, заробляв я самі мідяки, та й ті йшли на метилен для очистки води, бо як не будеш очищати – плати штраф. Одного дня з'явився Фусія й поселився в сусідній халупі, так ми і заприятелювали. А вона: який він був тоді, доне Акіліно? Що тобі сказати, ніхто не знав, звідки він приїхав, його запитували, а він ані пари з вуст чи просто брехав. Дуже погано говорив по-іспанському, Лаліто, якимсь суржиком, пересипаним бразільськими словечками. І одного разу Фусія: чоловіче, візьми себе в руки, живеш, як собака, хіба тобі вже не обридло? Почнімо торгувати, – а я: це правда, що як собака. І Лаліта: що ж ви зробили, доне Акіліно? Придбали великий пліт, Фусія накупив взуття, мішків з рисом, різних бавовняних тканин – токуйо, перкалю, пліт мало не тонув під таким вантажем. І я до нього: якщо нас обікрадуть, Фусіє? – а він: закрийся, йолопе, я купив собі револьвер. І Лаліта: отже, з цього ви й почали, доне Акіліно? Так, ми мандрували по таборах збирачів каучуку, лісорубів, золотошукачів. Вони просили: привезіть, будь ласка, наступного разу це чи те, – і ми їм привозили, а пізніше сконтактували з індіанцями. Це була вигідна торгівля, найкраща – на скляні кульки для намиста вимінювали каучук, на дзеркальця й ножі – шкури. Тоді ми й познайомилися з місцевими уамбісами, й вони дуже заприятелювали з Фусією, ти сама бачила, як вони йому допомагають, він для них – бог. А Лаліта: то вам добре велося? – і Акіліно: було б ще краще, якби Фусія не був втіленням диявола, він усіх обшахровував, і врешті нас почали проганяти з таборів, розшукувати з жандармами, отож нам довелося розлучитись; він пішов на якийсь час до уамбісів, а пізніше до Ікітоса, почав там співробітничати з Реатегі. Мабуть, ти там з ним познайомилася, Лаліто? І вона: а ви що робили, доне Акіліно? Ну, мені припало до смаку таке життя, Лаліто, подобалося ходити по всіх усюдах з власною халупою на плечах; як черепаха; я й далі торгував, але вже по-чесному. І Лаліта: ви були скрізь, еге ж, доне Акіліно? І він: на Укайялі, Мараньйоні, Уальязі. Щоправда, спочатку я не випливав на Амазонку, зважаючи на злу славу, яку залишив там по собі Фусія, проте пізніше, через декілька місяців, повернувся й одного дня, в одному з таборів над Ітайєю, не повірив власним очам, коли зустрів Фусію. Знаєш, Лаліто, це був уже торговець з широким розмахом, зі всіма паперами, як і належить; він розповів мені про свої справи з Реатегі. А Лаліта: ото, мабуть, радість була, коли ви зустрілися. І він: ще б пак, навіть сльозу пустили, ну й напилися ж ми тоді, згадуючи минуле. Фусіє, – казав я, – щастя тобі всміхнулося, шануйся, будь чесним, не лізь більше в брудні справи, – а він: ти залишишся зі мною, Акіліно, і вважай, що виграв у лотерею, аби лише війна тривала далі, – і я до нього: отже, ви з Реатегі збуваєте каучук контрабандою? – а Фусія: оптом, старий, за ним приїжджають до Ікітоса й забирають запакованим у скрині, немовби тютюн. Реатегі стане мільйонером, і я також, не пущу тебе, Акіліно, підпишу з тобою угоду. А Лаліта: чому ви з ним не залишились? – а дон Акіліно: бо я вже почав старіти, не хотів жодних страхів, жодних в'язниць, – і тут раптом: ай-ай-ай, вмираю, спина! О, тепер почалося, Лаліто, потерпи, де ніж? Він саме тримав його на вогні лампи, коли увійшов Фусія. І дон Акіліно: ну як, нічого вони не зробили Хумові? – а Фусія: цмулять тепер масато разом з ним, Пантача й Ньєвес – також. Я не дозволю, щоб його вбили, він мені дуже потрібний, через нього можна підтримувати контакт з агварунами. Але ж і познущалися над бідолахою, хтось йому пахви припалив, аж гній тече, і вся спина в ранах, шкода буде, якщо він помре від зараження крові. І дон Акіліно: це з ним так розправились у Санта-Марія де Ньєві солдати й місцеві скупники, а лоб йому розбив твій приятель, Реатегі. До речі, ти знаєш, що він урешті виїхав до Ікітоса? А Фусія: їм немовби було мало, ще й голову йому поголили, схожий тепер на пуголовка, – і знову: ой-ой-ой, кістки болять, – а дон Акіліно: це його за те, що збунтувався, відмовив скупнику, який купував у нього каучук, здається, Ескабіно його звуть, – ми, мовляв, самі будемо продавати в Ікітосі. Крім того, агваруни відлупцювали якогось капрала, що приплив до Уракуси, і вбили його лоцмана, – а Фусія: дурниці, він живий і п'є тепер масато, це Адріан Ньєвес, той, якого я підібрав минулого місяця, – і дон Акіліно: знаю, але так кажуть. Лаліта тремтить далі, – дай мені щось, Фусіє, ради бога! А Фусія: значить, Хум ненавидить християн? Тим краще, нехай переконає агварунів, щоб давали каучук мені. Я маю великі плани, старий, не треба буде довго чекати, я повернуся до Ікітоса багатий, побачиш, як мене приймуть, хто з мене збиткувався. І дон Акіліно; приготуй води, Фусіє, допоможи, ти поводишся так, немовби батько хтось інший. Фусія наповнив глечик, розклав вогонь. Лаліта щоразу голосніше й частіше хапала ротом повітря, обличчя в неї розпухло, очі були, як у спійманої риби. Дон Акіліно став навколішки, погладив її, – вже трохи розкривається, Лаліто, вже скоро, потерпи. А Фусія: вчилася б у жінок уамбісів, самі йдуть до лісу й повертаються тоді, коли народять. Дон Акіліно пропікав ножа; голоси, що долинали ззовні, притлумлювалися тріском хмизу й сичанням води. І Фусія: от бачите, вони вже не б'ються, заприятелювали, – а дон Акіліно: буде хлопець, Лаліто, як я тобі й казав, мені треба вірити, чуєш, капірони гудуть, я ніколи не помиляюся. І Фусія: він трохи мовчазний, цей Хум, – а дон Акіліно: проте симпатичний, всю дорогу розповідав, як християни знедолили Уракусу своїм ошуканством. І Фусія: старий, під час наступної подорожі ти заробиш стільки, що аж страшно сказати, – а дон Акіліно: коли ти перестанеш літати в хмарах? – і Фусія: хіба тепер ти не бачиш змін на краще? А дон Акіліно: ніколи б не повернувся на острів, якби не ти, Лаліто, – і вона: коли ви припливли, ми вмирали з голоду, доне Акіліно, ви пам'ятаєте, як я розплакалася, побачивши консерви і макарони? І Фусія: ну й побенкетували ми тоді, старий, так наїлися, що потім аж животи боліли. А як довелося тебе вмовляти. Пам'ятаєш нашу розмову? Я казав, що ти можеш заробити добрі гроші. І старий: але ж це крадене, Фусіє, мене посадять, не хочу я продавати ті твої шкури й каучук, – а Фусія: люди знають, що ти чесний, адже усі в сельві платять тобі каучуком, шкурами, самородками. Коли тебе почнуть допитувати, то скажеш, що це твій заробіток, – а старий: я ніколи стільки не заробляв. І тут знову: ой-ой-ой, доне Акіліно, ноги зводить, поперек болить, Фусіє, ой-ой-ой. А старий: ні, не хочу, дикуни рано чи пізно почнуть скаржитися, приїде поліція, та й скупники також не стануть довго терпіти, коли я в них забиратиму прибуток з-під самого носа, – і Фусія: шапри, агваруни та уамбіси ладні перегризти один одному горлянки. Нікому не спаде на думку, що тут замішані християни, – а старий: ні, нізащо, – і Фусія: ти відвезеш товар далеко звідси, добре сховаєш його і продаватимеш тим самим скупникам по нижчій ціні, всі будуть задоволені.