То була зухвалість рослявого представника низькорослої нації, якому зріст є запорукою всіх перемог. Якби він підійшов до неї й сказав: "Ходім зі мною",— вона відповіла б: "А чого ж, можна",— принаймні так їй здавалося в цю мить, за цих незвичних обставин, що мовби звільняли її від себе самої.
Від гвардійця вона поволі повернулася думкою до тих двох за вікном, а від них до Діка. Вона лягла й загасила світло. Близько четвертої її розбудив різкий стукіт у двері.
— Хто там?
— Це портьє, мадам.
Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона відчинила двері.
— Ваш приятель, ім’я Ді-івер, він у халепі. Напав на поліцейського, його посадили в тюрму. Він послав таксі, щоб сказати вам, шофер каже, він обіцяв дати двісті лір...— Портьє розважливо почекав, яке враження справлять його слова.— Шофер каже, що містер Ді-івер у великій халепі. Він побився з поліцією, і його дуже покалічили.
— Зараз я зійду.
Бебі вдяглася під тривожний стукіт серця й через десять хвилин вийшла з ліфта в темний вестибюль. Шофер, якого прислав Дік, уже поїхав; портьє зупинив для неї інше таксі й сказав, до якого поліцейського відділка треба їхати. Нічна темрява потроху рідшала й розвіювалася за вікном, і ці переливи світла між ніччю й днем шарпали нерви Бебі, все ще напнуті після перерваного сну. Їй здавалося, що вона мчить наввипередки із світанком, і коли таксі виїздило на широкі проспекти, вона вела перед, та як тільки світло починало відставати, нетерплячий вітер підганяв його різкими поривами, і воно знову повільно наздоганяло її. Машина проминула фонтан, що плюскотів над власною розлогою тінню, завернула в завулок, такий покручений, що будинкам доводилося вигинатися й перехилятись, щоб дотримуватися строю, прогуркотіла по нерівній бруківці і, підскочивши, різко зупинилася перед двома будками вартових, що яскраво вирізнялися на тлі зеленого від вогкості муру. І зразу ж із фіалкової темряви підворіття долинули зойки й крики Діка:
— Чи є тут англійці? Чи є тут американці? Чи є тут англійці? Чи є тут — а-а, щоб вас! У-у, кляті макаронники!
Він замовк, і вона почула глухий грюкіт у двері. Потім голос його залунав знову.
— Чи є тут американці? Чи є тут англійці?
Бебі побігла на голос — проскочила підворіття, опинилася на подвір’ї, покрутилася на місці, утративши на мить орієнтир, і нарешті зрозуміла, що крики долинають з маленької вартівні. Двоє карабінерів схопилися на ноги, коли вона ввійшла, але Бебі, не звернувши на них уваги, кинулася до дверей камери.
— Діку! — крикнула вона.— Що сталося?
— Вони вибили мені око! — почулося з-за дверей.— Вони наділи мені наручники, а потім покалічили — ці мерзотники, ці гади...
Бебі круто обернулася й рушила до карабінерів.
— Що ви з ним зробили? — просичала вона так люто, що ті мимоволі позадкували.
— Non capisco inglese. [66]
Вона почала клясти їх по-французькому; її несамовитий, невідпорний гнів заповнював вартівню, огортав обох карабінерів, а вони тільки нітилися й щулилися, намагаючись викрутитися з його майже на дотик відчутного сповиття.
— Зробіть що-небудь! Чуєте? Зробіть що-небудь!
— Ми не можемо нічого робити без наказу.
— Bene! Be-ene! Bene! [67]
Знову Бебі ошпарила їх потоком люті, а вони, вже ладні вибачитися перед нею за своє безсилля, розгублено перезиралися — мовляв, може й справді сталась якась страшна помилка? Бебі тим часом повернулась до дверей камери, притулилася до неї майже пестливо, немов сподіваючись, що тим додає Дікові впевненості й сили, й гукнула:
— Я їду до посольства. І скоро повернуся!
Потім ще раз кинула на карабінерів спопеляючий погляд і вибігла.
Біля американського посольства вона розрахувалася з водієм таксі, який відмовився чекати. Було ще темно, коли вона, збігши сходами, натисла на дзвоник. Тільки після третього дзвінка двері відчинилися й на порозі постав заспаний швейцар-англієць.
— Покличте кого-небудь. Будь-кого, але негайно.
— Всі ще сплять, мадам. Ми працюємо з дев’ятої.
Вона нетерпляче відмахнулася.
— Я в невідкладній справі. Одного чоловіка, американця, жорстоко побили. Він в італійській в’язниці.
— Всі ще сплять. О дев’ятій годині...
— Я не можу чекати так довго. Моєму швагрові вибили око, а тепер тримають його у в’язниці й не випускають. Я мушу з кимось поговорити, розумієте ви чи ні? Чого ви стоїте й витріщаєтеся на мене, як недотепа?
— Нічим не можу зарадити, мадам.
— Ідіть розбудіть кого-небудь! — Вона схопила його за плечі й щосили трусонула.— Це питання життя і смерті. Якщо ви не розбудите когось негайно, я вам не заздрю...
— Будь ласка, без рук, мадам.
Згори, з-поза спини швейцара, хтось утомлено промовив з виразним новоанглійським акцентом:
— Що там таке?
Швейцар з явним полегшенням озвався:
— Прийшла якась дама, сер, і почала мене торсати.
Він відступив на крок, і Бебі зразу ж прорвалася до вестибюля. На горішній площадці, кутаючись зі сну в білий гаптований перський халат, стояв незвичайний на вигляд молодик. Обличчя його, страхітливо, неприродно рожеве, здавалося безживним, незважаючи на яскравий колір, а під носом біліло щось, схоже на кляп. Побачивши Бебі, він квапливо позадкував у тінь.
— Що сталося? — знову спитав він.
Схвильовано розповідаючи, Бебі крок за кроком підходила до сходів. Вона вже зрозуміла, що під носом у нього не кляп, а пов’язка на вусах, а обличчя вкрите рожевим кольдкремом; зрештою вигляд його був природним продовженням усього цього нічного кошмару. Свою розповідь Бебі завершила палким закликом — негайно, негайно їдьмо до в’язниці рятувати Діка!
— Кепська справа,— сказав молодик.
— Атож,— покірливо погодилася вона.— Кепська.
— Де ж це чувано — битися з поліцейськими! — В голосі його забриніла нотка особистої образи.— Так чи так, до дев’ятої години нічим не можна зарадити.
— До дев’ятої години! — вжахнулася вона.— Але ж ви самі можете щось зробити! Хоч би поїхати зі мною до в’язниці й зажадати, щоб його більше не били.
— Ми не маємо права на таке втручання. Для цього існує консульство, воно починає працювати з дев’ятої.
Вимушена незворушність його обличчя ще більше розлютила Бебі.
— Я не можу чекати до дев’ятої. Мого швагра покалічили, він сказав, що йому вибили око. Мені треба його побачити. Треба показати його лікареві.— Не стримуючись більше, знаючи, що плач подіє на нього дужче, ніж слова, вона залилася ревними, гнівними слізьми.— Ви мусите щось зробити! Ваш обов’язок захищати американських громадян, які потрапили в біду.
Але молодик цей походив з Нової Англії, отож коса найшла на камінь. Скрушно похитавши головою — як це, мовляв, вона не може зрозуміти його становища,— він щільніше запнувся в перський халат і спустився на кілька сходинок.
— Дайте цій дамі адресу консульства,— сказав він швейцарові,— і випишіть із довідника адресу й телефон доктора Колаццо.— Він подивився на Бебі поглядом Христа, якому уривається терпець.— Зрозумійте, шановна, посольство офіційно представляє уряд Сполучених Штатів перед урядом Італії. Захист громадян не належить до його компетенції, за винятком випадків, коли надходить спеціальна вказівка державного департаменту. Ваш швагер порушив закони цієї держави й був заарештований так само, як був би заарештований італієць, що порушив наші закони, скажімо, в Нью-Йорку. Звільнити його може тільки італійський суд, а якщо вам потрібна юридична порада чи допомога, то звертайтеся до консульства, яке існує, щоб захищати права американських громадян. Консульство відчиняється о дев’ятій. Запевняю вас, якби навіть ішлося про мого рідного брата, я нічим не міг би зарадити...
— А ви не можете подзвонити до консульства? — урвала його Бебі.
— Ми в консульські справи не втручаємося. О дев’ятій, коли з’явиться консул, ви...
— То дайте мені його домашню адресу!
Молодик мить повагався, тоді похитав головою і, взявши в швейцара аркушик з адресами, вручив його Бебі.
— А тепер перепрошую...
Вправним маневром він підвів її до дверей. На мить фіолетовий відблиск зорі вихопив із темряви його страхітливу рожеву маску й полотняний мішечок на вусах — і Бебі опинилася на вулиці. Візит до посольства тривав десять хвилин.
Площа перед посольством була безлюдна, якщо не рахувати діда, який палицею із цвяхом на кінці збирав недокурки. Досить швидко впіймавши таксі, Бебі поїхала до консульства, але застала там тільки трьох затурканих прибиральниць, що мили сходи. Вона так і не зуміла втовкмачити їм, що їй потрібна домашня адреса консула; раптовий новий спалах тривоги погнав її на вулицю, й вона звеліла шоферові їхати до в’язниці. Він не знав дороги, але за допомогою слів "sempre diretto", "destra" і "sinistra" [68] вона спромоглася-таки доїхати до потрібного району, а там відпустила машину й пішла лабіринтом провулків. Проте всі провулки й будинки були схожі між собою. Нарешті якась вуличка вивела її на площу Іспанії, вона побачила вивіску "Америкен експресс компані" і, прочитавши слово "Амерікен", зразу ж повеселіла. Одне з вікон світилося; перебігши площу, вона смикнула ручку скляних дверей, але вони були замкнуті, а годинник у вестибюлі показував сьому. І тут вона згадала про Колліса Клея.
Вона пам’ятала назву готелю, де він зупинився,— старої вілли з пишним фасадом і червоними плюшевими завісками у вікнах навпроти "Ексельсіору". Нічна чергова не виявила бажання допомогти їй — турбувати містера Клея вона не мала права, а пустити до нього міс Уоррен саму — відмовлялась. Бебі довго переконувала її, що йдеться зовсім не про амурні справи; нарешті чергова здалася й повела її нагору.
Колліс повернувся до готелю п’яний і заснув на ліжку як мати спородила. Розбуджений, він не зразу второпав, у якому він вигляді, а второпавши, схопив одяг і майнув до ванної. Там він квапливо вдягнувся, бурмочучи: "Боже, боже, це ж вона, мабуть, усі мої бородавки вивчила!"
Телефонне довідкове бюро дало їм адресу в’язниці, і вдвох вони рушили туди.
На той час Діка вже вивели з камери — він безвладно сидів на стільці у вартівні. Карабінери сяк-так змили йому кров з обличчя, пройшлися щіткою по костюму й настромили на голову капелюха так, щоб він трохи затуляв синці. Бебі тремтячим голосом ще з порога сказала йому:
— Містер Клей залишиться з вами, а я їду по консула й по лікаря.
— Гаразд.
— Тільки сидіть спокійно.
— Гаразд.
— Я скоро повернуся.
Вона знов поїхала до консульства; було вже по восьмій, і її впустили до приймальні.