Жакліна відмовилася провести з дітьми зимові канікули, щоб не жити з ними цілих два тижні під одним дахом, де вони могли б бути свідками вибухів вітчимового гніву.
Вона залюбки сама поїхала б з ними в гори, замість посилати Ізабеллу.
"О, як би я ожила після такого відпочинку! Але бозна, що викинув би Габріель без мене..."
Скориставшись моментом, коли Габріеля не було в кімнаті, вона квапливо сказала дітям, не спускаючи погляду з дверей:
— Не забувайте згадувати батька у своїх молитвах, любі мої... Пам'ятайте, що я про нього ніколи не забуваю.
Марі-Анж скоса глянула на матір з ледь помітною презирливою байдужістю, її найбільше цікавило, чи будуть у гірському готелі хлопці: вона була певна, що скоро покаже всьому світові, як треба жити. Але як довго доводиться чекати цієї хвилини — по двадцять чотири години на добу! Адже уві сні вона теж чекала.
Того ж вечора Габріель із Жакліною повернулися до Моглеса, взявши з собою і пані де ла Моннері.
Священник із Шант-Моглева обслуговував кілька парафій, між якими він намагався порівну розділити свою прихильність, і тому вийшло так, що цього року в Моглеві не служили всеношної, і будинок, як у звичайний день, звечора поринув у сон.
Другого дня вранці Жакліна пішла на ялинку в безплатній школі. Габріель, розв'язавши кросворди в журналах "Гренгуар" і "Кандід", подався на псарню, щоб поговорити з Лісовиком про призначені на завтра лови. Лісовик "прочеше ліс" у напрямі Обгорілого дуба, де, за словами сторожів, є олені.
— Ви часом не почастуєте мене склянкою сухого вина, Лісовиче? — спитав раптом Габріель.
— Аякже, звичайно, пане граф... Леонтіно! — гукнув доїжджачий. — Принеси-но нам пляшечку... ти знаєш яку.
— Даремно месьє цим захоплюється! Тільки псує собі здоров'я! Я жінка не церемонна: можу сказати все просто в вічі, — заявила Леонтіна.
— Та годі тобі, не мели язиком, — урвав її доїжджачий. — Пан граф нам честь робить...
Трохи згодом, повертаючись додому, Габріель зустрів мера, і той запросив його покуштувати молодої виноградної горілки.
— На смак, пане граф, вийшла трохи терпка, — сказав мер, — але аромат... довго залишається в роті, та ви самі пересвідчитесь — адже ви знавець.
Турбуючись за наступні муніципальні вибори, мер дуже радів, що новий поміщик славиться в селі як п'яниця.
І все ж таки в Моглеві перша половина обіду пройшла без будь-яких пригод. Габріель тільки один раз не стримався і, коли пані де ла Моннері заговорила про якогось чоловіка, що овдовів кілька років тому, Габріель повернувся до Жакліни й мовив:
— Ось за кого вам треба було вийти заміж: ви могли б тоді паруватися з вашими небіжчиками.
Жакліна взяла в рот трохи каштанового пюре, але так і не торкнулася індички — її нудило від страху. Вона не сказала ні слова.
Велика їдальня в Моглеві була увішана оленячими рогами. На стінах, на дверях і навіть на кроквах висіли прикраси двох чи трьох тисяч винищених тварин. Деякі з оленів були "впольовані сто або й більше років тому, і роги їхні побіліли. При тьмяному світлі гасових ламп та канделябрів, що кидали велетенські тіні, ця безліч лобових кісток та рогів створювала враження зачарованого дерева або кімнати катувань.
Сліпий, загальний стан якого все гіршав, скидався у цій обстановці не на живу людину, а на привид, що тримається в житті з допомогою павутиння. Пані де ла Моннері надвечір зовсім утрачала слух і розмовляла сама з собою, нітрохи не дбаючи про те, чи її хто чує й чи відповідають їй.
Дихання Флорана, що підносив страви тим, хто сидів за столом, схоже було на рипіння іржавої лебідки,
Ніколи ще цей будинок не здавався Жакліні таким страшним, ворожим і похмурим, як цього вечора, ніколи не здавалося таким зловісним товариство, що сиділо за столом.
— В минулі роки ви відзначали в Парижі свят-вечір із... ну... із моїм попередником? — запитав раптом Габріель тим байдужим тоном, якого так боялася Жакліна.
— Так... іноді... — відповіла вона.
— Але ж це не так важко згадати, правда? Отже, так чи ні?
—Так, святкували, — покірливо відповіла Жакліна.
— Чому ж тоді ми не святкували його вчора?
— Тому що я про це не подумала, а ви нічого не сказали.
— Неправда, я вам пропонував!
— Значить, я не почула.
— Знову брешете!
І Габріель утратив самовладання. Отже, він потрібний тільки для того, щоб наглядати за адвокатами, доїжджачими та псами. З ним не хочуть ділити ніяких розваг, бо їх ділили з іншими... Значить, він просто лакей на побігеньках у вдови та й годі!...
Жакліна відчувала, що вона зараз знепритомніє.
Сліпий вишукував ложкою в своїй тарілці їжу, нарізану маленькими кубиками, і все на світі відступало на задній план, коли вій ніс її до рота.
Пані де ла Моннері оповідала про фризи Парфенона, виставлені в Луврі.
— Хочете знати? Будь ласка! — зненацька вихопилось у Жакліни. — Так, раніше мені було гарно на Різдво, дуже гарно, так не буде вже ніколи. І зараз я прошу вас тільки про одне: не нагадуйте мені, що сьогодні Різдво.
Габріель підхопився, перекинувши стільця.
—Гаразд! — вигукнув він. — Дуже добре. Це мене цілком влаштовує. Рано чи пізно все мусило розсипатись. От воно й розсипалося. І тепер це вже ніхто не склеїть — ні сьогодні ввечері, ні пізніше. Я їду до Парижа і починаю там нове життя!
Він побіг до дверей, зачепився плечем за оленячі роги, буркнув: "Бордель!" — і вийшов.
Жакліна кілька секунд сиділа, дивлячись у порожнечу, потім підвелася і теж вийшла.
— Куди вони пішли? Що сталося? — спитав сліпий.
— Нічого особливого, бідолашний мій Урбене, — відповіла пані де ла Моннері. — Адже він раніше служив у колоніальних військах. Певно, напад пропасниці.
Жакліна накинула на плечі плащ і вибігла за чоловіком надвір.
Габріель, одягнений у шубу, сідав у машину.
— Роби що хочеш, Габріеле, — сказала вона, — тільки благаю тебе — не їзди як божевільний.
Вона ледве встигла відсмикнути руку: рвучко зачиняючи дверцята, він був би розтрощив їй пальці.
— Не псуйте собі кров! — крикнув він. — Навіть якщо я і скручу собі в'язи, ви мучитимете свого третього чоловіка спогадами про мене. Яка щаслива нагода!
Виїхавши за ворота, Габріель подумав, що не дуже приємно їхати самому так далеко холодної темної ночі.
Він вирішив заїхати до Монпрелі й спробувати вговорити Жілона. Колишній майор був уже в ліжку: він лежав у смугастій фланелевій піжамі, насадивши на носа з розширеними венами окуляри.
— Ні, Габріелю! — відповів він. — Я бенкетував цілий місяць. Тепер у мене болить печінка, болять нирки. Та й тобі я теж радив би лягти.
— Чудово, Значить, ти мене кидаєш напризволяще, — мовив Габріель. — Я ж сказав тобі, що змушений розпочати нове життя.
Прямуючи до виходу через їдальню, Габріель одчинив погрібець і одним духом вихилив три чарки коньяку.
Від Монпрелі до "замка" 1880 року, де мешкав ван Херен, було всього три кілометри.
— Яким щасливим вітром принесло вас сюди? — зрадів велетень-голландець.
На ньому був домашній костюм із голубого оксамиту, оздоблений шнуром; він надавав ван Херенові вигляду тамбурмажора часів імперії або маскарадного каноніра.
— Ван Херен! Ви мій єдиний друг, чуєте? — сказав Габріель. — Надягайте смокінг. Гайда бенкетувати!
— Якщо там будуть пухкенькі дамочки, то з охотою, — заявив голландець. Обличчя його набрало цегляного відтінку, він підморгнув.
У вестибюлі "замка" пахло варенням "домашнього виробу"; сидіння стільців, вишиті хрестиком, були теж "домашнього виробу"...
З'явилася баронеса ван Херен у халаті, плоскогруда, з ріденьким волоссям, стегна — самі кістки, шкіра на вилицях блищала, мов натерта замшею, обличчя стривожене, винувате й змучене, як у всіх дружин п'яниць, — такий самий вираз почав з'являтись і на обличчі Жакліни.
— Те, що ви робите, пане Де-Воос, погано, дуже погано, — сказала вона. — Ви ж іще молодий. А для мого чоловіка це може скінчитися фатально.
Але помітивши пильний цинічний погляд Габріеля, вона злякалась і замовкла.
III
Перший день Різдва обидві палати засідали з ранку до вечора, щоб упоратися з фінансовим законом до 31 грудня. До одинадцятої години вечора бюджет по розділу красних мистецтв було без ніяких труднощів затверджено в Люксембурзькому палаці після блискучого виступу Сімона Лашома, який звернувся з закликом до сенаторів дати йому кошти, щоб він міг підтримати "ці найчудовіші, найсвятіші скарби Франції — її художні цінності й велич її культури!"
Для Сімона, який ретельно підготував цей бюджет у тій самій будівлі на вулиці Гренель, де він почав свою кар'єру, відповівши на дзвінок Анатоля Руссо, ухвалення цього закону було особистою перемогою. Молодий товариш міністра, — а він зумів зберегти свій портфель в обох кабінетах, які змінили один одного, — виходячи того вечора з сенату, замислився, не знаючи, куди податись. Подзвонити Сільвені? Ні. Він волів побути в чоловічому товаристві, щоб заспокоїти свої нерви після засідання і весело провести кілька годин, які залишилися до сну. Що більше Сімон старів і що важчим ставав тягар покладених на нього політичних обов'язків, то менше йому хотілося спати. Зате він почав багато їсти.
— Ходім з'їмо по біфштексу й вип'ємо пляшечку бургундського у "Карнавалі", — запропонував він одному із своїх колег.
Сімон побував у багатьох інших закладах, але йому ніде не сподобалось, і тепер він ходив тільки сюди, спонукуваний бажанням розважитись, голодом, утомою, сп'янілий від успіху або кохання, а іноді й шукаючи самотності, — ходив постійно, мов той кінь, що повертається до стійла, як він сам не раз казав.
І не тому, що цей заклад був кращий за інші, — просто Сімон звик до нього, з цим місцем його зв'язували спогади. Він знав метрдотелів на ім'я, його зустрічали дружніми й шанобливими усмішками. Ресторан старів разом з ним.
— Добривечір, Абелю. Посадіть мене кудись у тихий куточок, — сказав Сімон.
— Звичайно, як завжди, пане міністр, одну хвилинку, — озвався метрдотель.
Сімон не належав до тих клієнтів, перед якими автоматично ставлять відерце з шампанським, — кухня завжди була рада приготувати будь-яку страву на його замовлення, і рахунок йому завжди подавали на досить помірну суму.
Час від часу Сімон анулював якийсь протокол, складений на власника ресторану, або виступав за зниження податків.
Того вечора його посадовили поруч з імпозантним, статечним і мовчазним суб'єктом, який рівно сидів за столом і дуже скидався на величезну болонську ковбасу.