Човен підплив до плавучої пристані. Зв'язані товстими ліанами стовбури були вкриті мохом, грибами і водоростями. Усі троє оглянули червонясту стіну урвища, покручені, зігнуті лупуни, – тут нікого немає, сеньйори сержанти, але ж і набралися ми страху. Сержанти вискочили з човна, хляпаючи, побігли через грязюку, почали підійматися нагору, щільно притискаючись до схилу. Сержант тримав карабін над головою, і сорочка Малюка тріпотіла на теплому вітрі. Ледь вони дісталися до верхівки, як сліпуче світло змусило їх заплющити і протерти очі. Сплетіння ліан закривали проміжки між лупунами, важкий, гнилий запах бив їм у ніздрі, коли вони пробували зазирнути в гущавину. Нарешті знайшли просіку, рушили вперед, раз у раз заплутуючись у дикій траві, далі просувалися крутою вузькою стежкою, яка звивалась між рядами дерев, зникала, з'являлася знову то в кущах, то в заростях папороті. Сержант Роберто Дельгадо починав нервувати: чорт забирай, вище підніми карабін, нехай бачать, що ми йдемо до них з білим прапором. Крони дерев утворювали склепіння, яке лише час від часу пронизували промінчики сонця, падаючи на землю золотавими тремтливими клаптиками, звідусіль чутно було голоси незримих птахів. Сержанти затуляли обличчя руками, однак це не рятувало їх від уколів колючок і пекучих подряпин. Раптом стежка урвалася, і на галявині з рівною піщаною поверхнею, очищеною від трави, вони побачили хижки, – гей, друже, поглянь-но лише туди. Високі міцні хижки вже наполовину поглинув ліс. У однієї не було покрівлі, і в передній стіні, немов округла рана, зяяв пролом; у другій росло дерево, буйно вистромлюючи з вікон свої волохаті лапи, а стіни зникли під панцирем плющу. По всіх усюдах росла висока трава; розвалені, оплетені паростками сходи служили опертям для бур'яну, між сходами також виднілися пташині гнізда, біля паль – величезні мурашники. Сержанти з витягнутими шиями ходили навколо хижок, намагаючись зазирнути всередину.
– Вони відпливли не вчора, а набагато раніше, – зробив висновок сержант Дельгадо. – Ліс тут майже все задавив.
– Це хижки не уамбісів, а християн, – сказав сержант. – Погани таких великих не будують і, крім того, коли переходять на інше місце, то забирають їх з собою.
– Тут мала бути галявина, – висловив припущення сержант Дельгадо. – Дерева молоденькі. Тут, друже, жило багато людей.
– Лейтенант лютуватиме, – сказав сержант. – Він був певний, що хоч кількох злапає.
– Треба його покликати, – вирішив сержант Дельгадо; націлившись з карабіна в одну з хижок, він двічі вистрелив, удалечині постріли відлунилися. – Бо ще подумає, що бандити нас уже патрають.
– Щиро кажучи, я радий, що тут нікого немає, – мовив сержант. – Я збираюсь одружитись, а сюди приїхав не для того, щоб мені, молодому, продірявили голову.
– Доки прийде решта, ходімо пошукаємо, – запропонував сержант Дельгадо. – Може, залишилося щось варте уваги.
Вони знайшли тільки проіржавілий мотлох, обтягнутий павутинням, та поїдені термітами уламки дерева, які тріщали або розпадалися під ногами на порох. Вийшли з хижки і обійшли острів, тут і там схиляючись над обгорілими стовбурами, іржавими бляшанками, черепками глечиків. На одному зі схилів знайшли рів з водою, в його смердючих випарах кружляли хмари москітів. Рів був оточений двома рядами паль, немов рясною сіткою, і сержант Роберто Дельгадо: що це таке? Нічого подібного в житті не бачив. Що б це могло бути? А сержант: то якась вигадка дикунів, але буде краще, якщо ми звідси підемо, бо страшенно смердить і сила-силенна москітів. Вони повернулися до хижки, а там з неспокійним, непевним виглядом ходили по галявині лейтенант, жандарми й солдати, наштовхуючись на дерева, немов сновиди.
– Десять днів подорожі, – вигукнув лейтенант. – І задля усього цього стільки мороки? Як гадаєте, давно вони відпливли?
– Думаю, що зо два місяці тому, пане лейтенант, – відповів сержант. – Може, навіть і з рік.
– Тут було не дві, а три хатини, пане лейтенант, – промовив Чорний. – Ось тут стояла ще одна, мабуть, її знесла буря. Погляньте, й досі палі стирчать.
– А я думаю, – що років зо два минуло, пане лейтенант, – сказав сержант Дельгадо. – Це видно по тому дереву, яке виросло там, усередині.
Зрештою, яка різниця, – лейтенант розчаровано посміхнувся, – місяць чи десять років, самі дали себе надурити. А сержант Дельгадо: ану, Інохосо, перетрусіть тут усе добряче, зберіть усе, що можна їсти, пити й носити, – і солдати розійшлися по галявині, загубилися поміж деревами, – а Блондин нехай зварить трохи кави, треба забити цей бридкий присмак у роті. Лейтенант сів навпочіпки, почав колупати патичком землю. Сержанти закурили цигарки; під час розмови над ними пролітали блискучі хмари комашні. Лоцман Пінтадо нарубав сухого галуззя, розпалив вогнище, тим часом двоє солдатів викидали з хижок пляшки, глиняні глечики, затріпані ковдри. Блондин підігрів термос, подав паруючу каву в латунних скляночках, а коли лейтенант і сержант закінчили пити, почулися крики, – що там таке? – і підбігли два солдати, – знайшли кого-небудь? Лейтенант схопився на ноги, – в чім річ? – а солдат Інохоса: мрець, пане лейтенант, ми знайшли його там, унизу, на тій мілині. Уамбіс? Християнин? Лейтенант уже біг, за ним – жандарми й солдати, протягом хвилини чутно було лише сухий тріск розтоптаного листя й тихий шелест прим'ятої трави. Вони швидко оминули палі, кинулися вниз по схилу, перетнули суходіл, наїжачений камінням, і, добігаючи до мілини, зупинилися як укопані біля мерця. Він лежав розпластаний горілиць, пошарпані штани ледве закривали худі брудні ноги. Під пахвами в нього були клубки сплутаного чорного волосся, на пальцях повідростали довгі нігті. На грудях і плечах виднілися струпи, засохлі рани, з-поміж розтрісканих губів визирав краєчок білого язика. Жандарми і солдати дивилися на нього, а сержант Роберто Дельгадо раптом посміхнувся, нахилився над ним і почав обнюхувати, майже доторкуючись до його губів. Потім хихикнув, випростався й копнув його ногою під ребра. Що це таке, хіба можна бити покійника, – а сержант Роберто Дельгадо копнув його ще раз, – який там покійник, хіба ви, сеньйоре лейтенант, не відчуваєте запаху? Всі нахилилися й понюхали, здавалося, неживе, захололе тіло. Який там мрець, сеньйоре лейтенант, це лайно зараз просто поринуло в солодкі марення, – якась весела лють наростала в сержантові Дельгадо, і він усе дужче бив нещасного, а той врешті ворухнувся, – чорт забирай, таки правда, – захрипів і глибокий стогін вирвався йому з грудей. Лейтенант схопив його за волосся, шарпнув і знову почулося хрипіння. Сучий син очманів від наркотиків, – а сержант: так, подивіться, ось там його вариво. Біля купки сріблястого попелу й почорнілих головешок видно було закіптюжений глиняний горщик, повний зілля. Десятки термітів з довгими вусиками і чорними-чорнющими черевцями видиралися по його стінках, у той час як інші, розташувавшись колом, здавалося, прикривали собою штурм. Коли б він помер, його давно б хробаки зжерли, сеньйоре лейтенант, тільки б кісточки залишилися, – а Блондин: вони вже почали, погляньте на його ноги. Деякі терміти повзли по здерев'янілих ногах, інші досліджували ступні, пальці, суглоби, торкаючись шкіри тоненькими вусиками й залишаючи по собі смужку синіх цяток. Сержант Роберто Дельгадо копнув чоловіка знову в те саме місце. Між його ребрами вискочила гуля, підшкірний пухир з темною верхівкою. Чоловік і далі лежав нерухомо, але час від часу видавав глибоке хрипіння, важко ворушачи язиком і облизуючи губи. Клятий, думає, що він в раю, нічого не відчуває, – а лейтенант: води, швидко, та поскидайте з його ніг термітів, бо вони зжеруть його. Малюк і Блондин почали давити термітів, два солдати принесли в кашкетах воду з озера, вилили чоловікові на обличчя. Він уже пробував ворушити кінцівками, гримаси спотворювали його обличчя, голова безсило хилилася то ліворуч, то праворуч. Зненацька він ригнув, поволі, в'яло зігнув одну руку, помацав себе, погладив синець. Зараз він дихав неспокійно, груди в нього здійматися, живіт западав, а білий язик, обкладений зеленою слиною, вилазив з рота й ворушився. Очі його далі залишалися заплющеними, і лейтенант до солдатів: ніяк не очухається, дайте йому ще води, треба його розбудити. Солдати й жандарми бігли до озера, поверталися, виливали на чоловіка воду, а він відкривав рота, жадібно її ловлячи й з присвистом усмоктуючи краплинки. Його язик набував природного кольору, тіло розслабилося, ніби звільнившись від незримих пут.
– Дайте йому трохи кави, приведіть його до тями в який завгодно спосіб, – звелів лейтенант. – І безперервно лийте воду.
– Я не думаю, щоб він витримав до Санта-Марія де Ньєви у такому стані, сеньйоре лейтенант, – мовив сержант. – Загнеться по дорозі.
– Я візьму його до Борха, це ближче, – сказав лейтенант. – А ти разом з хлопцями зараз повертайся до Ньєви й повідом дона Фабіо, що ми одного схопили. І що решту теж схопимо. Я попливу з солдатами до гарнізону, і там уже покажу його лікареві. Він у мене не помре.
Відійшовши трохи вбік, лейтенант і сержант закурили. Жандарми і солдати крутилися довкола лежачого, обливали його водою, торсали, а він невпевнено пробував ворушити язиком і невиразно видавав якісь звуки.
– А якщо він не з їхньої банди, сеньйоре лейтенант? – спитав сержант.
– Тому я й беру його з собою до Борха, – відповів лейтенант. – Там живуть агваруни з пограбованих тими бандитами селищ, побачимо, чи вони його впізнають. Скажи донові Фабіо, щоб повідомив Реатегі.
– Цей тип щось говорить, сеньйоре лейтенант, – гукнув Малюк. – Ходіть-но, послухайте.
– Зрозуміло, що саме? – спитав лейтенант.
– Про якусь криваву річку, про християнина, який помер, – відповів Чорний. – Щось у цьому дусі, сеньйоре лейтенант.
– Бракувало тільки, щоб він, на моє лихо, виявився божевільним, – сказав лейтенант.
– Такі, як він, завжди несуть казна-що, коли одурманені, – пояснив сержант Роберто Дельгадо. – Потім у них це минає, сеньйоре лейтенант.
Вечоріло, Фусія й дон Акіліно їли варену маніоку, пили горілку просто з пляшки, а Фусія: вже темнішає, Лаліто, запали собі лампу, – вона схилилась, – ой-ой-ой, як заболіло, не можу випростатися, – і плачучи, впала на підлогу.