Вразливий гість відразу ж переконувався, що тут він не знайде того, чого шукає.
Дік це, в усякому разі, зрозумів. Він озирнувся довкола, сподіваючись поглядом зачепитися за що-небудь, що бодай на час дало б поживу якщо не розумові, то уяві. Не знайшовши нічого, знов обернувся до Колліса. Він уже пробував ділитися думками, які опосідали його, з Коллісом, але той виявився на диво забутливим і неуважним співрозмовником. Пробалакавши півгодини з Коллісом, Дік відчув, що і сам втрачає здатність мислити.
Вони випили пляшку італійського іскристого вина. Дік зблід і говорив тепер трохи голосніше, ніж звичайно. Він жестом запросив до столика диригента оркестру, негра з Багамських островів, зарозумілого і несимпатичного, і через кілька хвилин вони затіяли сварку.
— Ви запросили мене сісти з вами.
— Гаразд, і дав вам п’ятдесят лір. Так чи ні?
— Ну, дали, дали, дали.
— Отож, дав вам п’ятдесят лір, так? А ви вертаєтеся й вимагаєте, щоб я дав ще більше.
— Ви мене запросили, так чи ні? Так чи ні?
— Запросив, але я дав вам п’ятдесят лір.
— Ну, дали, дали.
Розлючений негр підвівся й пішов, а в Діка ще більше зіпсувався настрій. Але тут він помітив, що якась дівчина всміхається до нього з другого кінця залу, і відразу тіні римлян, що оточували його кільцем, зблякли і розступилися. Дівчина була англійка, білява, із свіжим рум’янцем на гарненькому суто англійському личку; вона знов усміхнулася знайомою йому усмішкою, яка, обіцяючи все, водночас говорила, що обіцянка ця нездійсненна.
— В тому прикупі козир, або я не розуміюся на картах,— сказав Колліс.
Дік підвівся й підійшов до дівчини.
— Дозвольте вас запросити?
Літній англієць, що сидів з нею, сказав майже винувато:
— Я вже збираюся йти.
Протверезившись від збудження, Дік повів дівчину танцювати. Для нього вона уособлювала всі принади Англії, дзвінкий голос її нагадував про оправлені морем затишні сади. Відхиляючись, щоб краще бачити її, Дік у кожне своє ласкаве слово вкладав стільки щирого почуття, що голос його аж тремтів. Вона пообіцяла перейти до їхнього столика, як тільки її супутник піде. Коли Дік привів її на місце, англієць знову зустрів його винуватою усмішкою.
Повернувшись до свого столика, Дік замовив ще одну пляшку іскристого.
— Вона нагадує мені якусь кіноактрису,— сказав він.— От тільки не пригадаю, кого.— Він нетерпляче озирнувся через плече.— Чого ж вона не підходить?
— Ех, мені б у Голлівуд,— мрійливо промовив Колліс.— Батько, звичайно, певен, що я працюватиму в його фірмі, а мені ой як не хочеться. Двадцять років просидіти в конторі в Атланті...
У голосі його вчувався протест проти засилля матеріалістичної цивілізації.
— Ви створені для більшого?
— Я зовсім не це мав на увазі.
— Ні, саме це.
— Звідки ви знаєте? І взагалі, якщо вам так подобається працювати, чому ви не лікуєте хворих?
Вони мало не посварилися, але обидва були вже п’яні, отож забули про причину незлагоди. Колліс зібрався йти, і Дік довго й зворушено тис йому руку.
— Ви все-таки обміркуйте це,— напутливо сказав він.
— Що саме?
— Самі знаєте що.— Йому здавалося, що він дав Коллісові якусь пораду щодо праці в батьковій фірмі, дуже слушну й розумну.
Клей розчинився в просторі. Дік допив пляшку й знову пішов танцювати з англійкою, змушуючи своє неслухняне тіло виконувати сміливі піруети й тверді, енергійні па. Та раптом сталося щось цілком несподіване. Він танцював з дівчиною, потім музика урвалася — і дівчина зникла.
— Ви не знаєте, де вона?
— Хто саме?
— Дівчина, з якою я танцював. Була — і немає. Напевно, вона десь тут.
— Ні, ні! Туди не можна! Це дамський туалет.
Він підійшов до бару. За стойкою сиділи двоє чоловіків, і він хотів побалакати з ними, але не знав, з чого розпочати. Можна було б розповісти їм про Рим і про жорстоких насильників, що стали засновниками родин Колонна і Гаетані, але це було б, мабуть, надто навпростець. Статуетки курильників, що прикрашали скляну шафку із сигарами, раптом посипалися на підлогу; всі довкола заметушилися, а в свідомості Діка промайнув здогад, що винен у цьому він. Тим-то він повернувся до кабаре й випив чашку чорної кави. Колліс зник, англійка теж зникла, і хоч-не-хоч треба було вертатися до готелю й з тяжким серцем лягати спати. Він розрахувався, взяв пальто й капелюх і вийшов.
У канавах і у вибоїнах бруківки стояли брудні калюжі; з Кампаньї тягло болотяною затхлістю, в ранковому повітрі туманом завис піт зниклих цивілізацій. Четверо таксистів з підпухлими злодійкуватими очима оточили Діка. Одного з них, що настирливо ліз йому просто в обличчя, він відштовхнув від себе.
— Quanto al hotel "Quirinal"? [55]
— Cento lire. [56]
Шість доларів. Він похитав головою й запропонував тридцять лір, удвічі більше, ніж заплатив би вдень, але всі четверо, як один, знизали плечима й відійшли.
— Trenta-cinque lire e mancie, [57] — твердо сказав він.
— Cento lire.
Дік перейшов на англійську.
— За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам.
— Діла не буде.
Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.
— Готель "Квірінал"! — звелів він шоферові, що вперто стояв за вікном.— Годі шкіритися, везіть мене до "Квіріналу".
— Не повезу.
Дік виліз із машини. Перед дверима "Бонбонієрі" хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.
— Мені треба до готелю "Квірінал".
— Він каже — везе за сотню,— пояснив той, сторонній, що взявся тепер перекладати.
— Я розумію. Скажіть, що я даю п’ятдесят. Та відчепіться ви! — Останнє призначалося настирному водієві, який знову виник перед ним. Той зміряв Діка очима й зневажливо плюнув.
Уся лють, що накипала в Діковій душі протягом останнього тижня, блискавично перейшла в бойовий запал і вилилася у благородний і освячений традиціями його батьківщини спосіб; він зробив крок уперед і затопив таксистові в обличчя.
Зразу ж усі четверо кинулися на нього, лаючись, вимахуючи руками, марно намагаючись схопити його; Дік притиснувся спиною до стіни і, п’яно заточуючись та посміхаючись, бив незграбно, навмання; кулаки його супротивників теж не досягали до нього, і те, що мало бути бійкою, виглядало як пародія на неї. Тривало це, поки Дік посковзнувся і впав. Він відчув біль, але спромігся підвестись і почав вириватися з кільця рук, що обхопили його. Нараз це кільце розімкнулося. Почувся якийсь новий голос, вибухнула нова суперечка, але Дік не прислухався, він стояв, прихилившись до стіни, захеканий, розлючений принизливістю становища, в якому опинився. Він бачив, що йому ніхто не співчуває, але навіть гадки не мав, що чимось завинив.
Ухвалено було піти до поліцейського відділку і там усе з’ясувати. Хтось підняв із землі й подав Дікові його капелюх, хтось досить чемно взяв його під руку, і, разом з таксистами завернувши за ріг, він увійшов до освітленого тьмяною лампочкою, схожого на казарму приміщення, де нудилося кілька карабінерів.
За столом сидів їхній капітан. Чоловік, що втрутився в бійку, почав довго розповідати йому щось по-італійському, раз у раз показуючи на Діка, а таксисти перебивали його гнівною лайкою. Капітанові де нарешті набридло, він почав нетерпляче кивати головою, а потім підніс руку, і хор обвинувачів — чотириголова гідра — дзявкнув ще раз, другий і вмовк. Капітан обернувся до Діка.
— Ви розмовляєте italliano? [58] — спитав він.
— Ні.
— A française? [59]
— Oui, [60] — відповів Дік, дивлячись на нього спідлоба.
— Alors. Écoute. Va au "Quirinal". Écoute: vous êtes saoûl. Payez ce que le chauffeur demande. Comprenezvous? [61]
Дік похитав головою.
— Non, je ne veux pas.
— Come?
— Je paierai quarante lires. C'est bien assez. [62]
Капітан підвівся.
— Écoute! — грізно вигукнув він.— Vous êtes saoûl. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ça. [63] — Він показав, як б’ють правою і лівою.— C'est bon que je vous donne la liberté. Payez ce qu'il a dit — cento lire. Va au "Quirinal". [64]
Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:
— Гаразд, я поїду! — Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чоловіка, що привів його до відділку.— Я поїду,— загорлав Дік,— але спершу я порахуюсь з цією гнидою!
І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з розмаху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.
Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулаки впереміш із каблуками несамовито замолотили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепритомнів і отямився, коли його, піднявши за комір, посадовили і скували руки наручниками. Він ще пробував відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його вивіреним ударом.
На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й кудись потягли, він розплющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.
— Їдьте до готелю "Ексельсіор",— прохрипів він.— Скажіть міс Уоррен. Даю двісті лір! Міс Уоррен! Due centi lire! [65] Ах ви паскудні... прокля...
Він схлипував і хапав ротом повітря, а його тягли крізь кривавий туман, по підлозі й по сходах і, нарешті, затягли до якоїсь клітки й кинули на бетонну підлогу. Потім усі вийшли, двері грюкнули, і він лишився сам.
XXIII
Бебі Уоррен лежала в ліжку до першої години, читаючи напрочуд безживні римські оповідання Меріона Крофорда; потім вона підвелася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Навпроти готелю прогулювалися двоє карабінерів в арлекінських капелюхах і пелеринах, які на поворотах заносило то в один, то в другий бік, мов вітрила при маневрі яхти; спостерігаючи їх, вона згадала гвардійського офіцера, який так безцеремонно розглядав її сьогодні під час сніданку.