У глибині ущелини, край потоку, виднів домок гайового — він стояв по вікна у воді. Якщо якась істота може вирости на грунті, особливу звабу якого ми в ній відчуваємо, то ще більшою мірою, ніж селючка, про яку я так мріяв, никаючи самотою по русенвільських лісах у мезеґлізькій стороні, таким породженням ґрунту була висока дівчина, що вийшла з вартівні й з глеком молока рушила до полустанку стежкою, скісно освітленою сонцем на своєму сході. У видолинку, схованому пагорбами від решти світу, вона, мабуть, як бачила людей, то лише в потягах, які простоювали тут лише хвилину. Вона йшла повз вагони, частуючи розбуджених пасажирів кавою з молоком. У відблиску світової зорі її личко було рожевіше, ніж небо. Дивлячись на неї, мені захотілося жити знову, така жага охоплює нас щоразу, коли ми знову усвідомлюємо красу і щастя. Ми забуваємо, що краса і щастя неповторні, тож замінюємо їх потай душі, виводячи якесь середнє арифметичне з уподобаних нами облич, зі спізнаних нами утіх і маємо тільки якісь абстрактні подоби, хирляві й сірі, бо їм саме бракує чогось нового, несхожого на те, що нам знайоме, цієї неодмінної ознаки краси і щастя. І ми вирікаємо над життям песимістичний присуд, та ще й вважаємо його за справедливий, гадаючи, що взяли до уваги щастя і красу, тоді як насправді ми не врахували їх і натомість підставили синтези, де від них каменя на камені не зосталося. Так позіхає завчасу з нудьги очитана людина, коли їй кажуть про нову "гарну книжку", бо вона уявляє собі мішанку всіх відомих їй "гарних книжок", тоді як гарна книга своєрідна, несподівана і не є якоюсь сумою всіх попередніх шедеврів, а чимось іншим, і, щоб відкрити для себе це інше, не досить присвоїти цю суму, бо до неї воно якраз і не належить. Коли ж очитана людина, ще зовсім недавно знуджена, ознайомиться з новим твором, вона зацікавиться тим світом, який там змальований. Так само й гарна дівчина, чужа ідеалам краси, які ввижалися мені на самоті, одразу ж викликала у мені відчуття щастя (його смак дає нам пізнати саме такий, неповторний, завжди особливий образ), щастя, якого можна засягти, живучи біля неї. Але в цьому разі велику ролю відігравало те, що нараз перестала діяти Звичка. Я тягнувся до молочарки всією своєю істотою, жаждивою гострої насолоди. Зазвичай ми живемо мізерною частиною нашого єства, майже всі наші здібності дрімають, держачись звички, а звичка своє діло знає і не потребує їх. Та ось цього разу в дорозі вибоїна в житейській рутині, зміна місця і рання пора покликали ці здібності до життя. Моя звичка, звичка людини хатньої і не навченої вставати з півнями, підвела мене, і всі мої здібності кинулись її підміняти, змагаючись між собою у ревності, — шугаючи дружно, як дев'ятий вал, у неймовірну височінь, — кинулись усі, від найнижчих до найвищих, починаючи з подиху, апетиту, кровообігу й закінчуючи вражливістю й уявою. Не знаю, може, через те, що дівчина не була схожа на інших жінок, я повірив, що дика краса цього урочища додає їй краси, але зате й вона прикрашає собою урочище. Життя здалося б мені райським, коли б я міг цілі години бавити з нею, ходити разом до струмка, до короварні, до полустанка, бути завжди при ній, відчувати, що вона мене знає, що вона думає про мене. Вона утаємничила б мене у чар сільського життя і вранішнього ранку. Я подав їй знак, щоб вона піднесла мені каву з молоком. Вона мене не побачила, я нагукав її. Личко цієї рослявої дівчини було таке золотаве і таке рожеве, наче я дивився на нього крізь кольорову шибку. Вона рушила до мене, я зачаровано дивився, як ширилось і ширилось її личко, подібне до сонця, якби на сонце можна було дивитись, і воно, дедалі ближчаючи, підійшло до нас упритул і засліпило вас, задивленого в нього, золотом і багрянцем. Вона огорнула мене проникливим поглядом, але кондуктори вже прибили дверцята, потяг рушив, я побачив, як дівчина покидає полустанок і вертається стежкою; білий день стояв надворі; я віддалявся від світової зорі. Чи мою екзальтацію я завдячував дівчині, чи, навпаки, саме екзальтація породила головно ту втіху, яку я пережив, милуючись на дівчину, так чи так, дівчина була настільки до неї причетна, що моя потреба знову з нею побачитися була передусім потребою не дати моїй екзальтації зів'яти, не розлучитися назавше з істотою, яка, сама про це не здогадуючись, мала до неї причетність. Цей стан був не тільки приємний. Найголовніше (так тугіше напинання струни дає інший звук, а прудкіша вібрація нерва — інший колір), мій стан наділяв іншою тональністю те, що я бачив, упроваджував мене як дійовця в незнаний Усесвіт, незмірно цікавіший. Та гожа дівчина, яку я ще бачив, хоча потяг приспішував біг, була ніби часткою не відомого вже мені життя, а зовсім іншого, відмежована від нього якимось пустельним узграниччям: у тому житті предмети створювали інше враження, а покинути таке життя означало б для мене померти. Щоб пройнятися блаженством причетности до цього життя, мені досить було б жити при залізниці і щоранку брати у цієї селянки каву з молоком. Та ба! її завжди бракуватиме у тому житті, до якого я дедалі швидше мчав і з яким я міг би примиритися, лише снуючи плани сісти колись до цього самого потяга і спинитися на цьому самому полустанку; плани добрі ще й тим, що живили й притаманний нам цільовий, практичний, машинальний, ледачий, відцентровий умонастрій, бо наша свідомість рада уникнути зусилля, потрібного на те, щоб загалом і безсторонньо осягти й опанувати спізнане нами приємне враження. А думати про це враження таки хочеться, тим-бо наша уява воліє малювати його нам у майбутньому, воліє хитро створювати такі околичності, за яких воно здатне воскреснути, і хоча це зовсім не пояснить нам його істоти, зате убереже нас від праці відтворювати його в нас самих і дасть нам надію знову дістати його зокола.
Назви деяких міст, — Везле чи Шартр, Бурж чи Бове, — це скорочені ймення їхніх головних церков. Таке досить часте означення цілого за його частиною позначається зрештою — якщо йдеться про місця ще не знані — на всій назві, тож коли ми хочемо уявити за нею місто, місто ще ніколи не бачене, воно — наче відливка — набуде подоби великого собору, перебере на себе відмітні його риси, його архітектурний стиль. Але назву Бальбек, назву майже перського звучання, я вичитав на залізничному вокзалі, над буфетом, виведену білими літерами на синій дощечці. Я прудко пробіг вокзал, привокзальний бульвар і спитав, де набережжя, мені кортіло якнайхутчій побачити лише церкву і море; ніхто, проте, здавалося, не розумів, про що йдеться. У Старо-Бальбеку, у Бальбеку-на-Суходолі, де я оце був, не було ані пляжу, ані порту. Щоправда, за легендою, рибалки знайшли-таки в морі чудотворний лик Христа — про це повідав і вітраж у церкві, яка стояла за кілька кроків од мене; певна річ, церковні неф і вежі теж були з каменю берегових рифів, розбитих прибоєм. Але море, яке, як я собі з огляду на все це уявляв, мало пінитися під самим вітражем, було майже за п'ять миль звідси, у Бальбек-Пляжі, а дзвіниця біля церковної маківки, про яку я читав, що вона є не що інше, як кострубата нормандська скеля, що над нею стругають вихори, що круг неї кружляють птахи, і через те завжди уявляв, як біля стіп її кипить шумовиння збурених хвиль, — та дзвіниця височіла на майдані, де перехрещувалися дві трамвайні лінії, напроти кав'ярні з золотим написом: "Більярд", вирізняючись проти дахів, між якими не стирчало жодної щогли. І церква — вона брала мої очі разом із кав'ярнею, разом із переходнем, якого я мусив розпитувати про дорогу, разом із вокзалом, куди я мав вернутися, — зливалася в одне ціле з усім іншим, здавалася випадковістю, породженням сьогоднішнього надвечір'я, і округла розгодована її баня стирчала у небі як овоч, чия рожева, золотиста, розквашена шолупина достигала в тому самому світлі, де купалися димарі. Але я вже відмовлявся про щось думати, хіба про одвічну ролю скульптури, тільки-но розпізнав апостолів, зліпки з яких я бачив у музеї Трокадеро, — вони стояли обабіч Пречистої Діви Марії, перед глибоким прорізом паперті, вони ніби чекали на мене й збиралися мене віншувати. Доброзичливі, кирпаті, рахманні, згорблені, вони буцімто вийшли мене зустрічати й славословити ясну днину. Але потім упало в око, що вираз на їхніх ликах застиг, ніби на обличчі небіжчика, і що цей вираз міняється лише тоді, як обходити їх довкола. Я казав собі: так, це тут, це бальбецька церква. Майдан, який виглядає так, ніби він свідомий своєї гучної слави, це і є те єдине місце на світі, де стоїть бальбецька церква. Допосі я бачив лише світлини цієї церкви і лише зліпки цих славних апостолів та Діви Марії на паперті. Тепер я бачу церкву, бачу статую, це вони, єдині: це вже щось куди більше.
А воднораз, може, й менше. Достоту як молодик у день іспиту або дуелі вважає поставлене йому питання або його постріл за дрібницю проти набутих ним знань і відваги, які б йому хотілося засвідчити, так само і я, хто спорудив у своїй душі Пречисту на паперті, безвідносно до репродукцій, які були в мене перед очима, недосяжну для погроз, на які наражалися б репродукції, недоторканну навіть у тому разі, якби репродукції хтось понищив, піднесену на височінь ідеалу вселюдської вартости, дивом дивувався, побачивши статую, що її я різьбив подумки тисячу разів, зведеною до своєї власної камінної подоби, яка була від мене не далі ніж оголошення про вибори або кінчик мого ціпочка; статую, прикуту до ринкової площі, невіддільну від вильоту головної вулиці, незахищену від поглядів з кав'ярні й омнібусної контори; її лик був осяяний жмутком проміння призахідного сонця, а через кілька годин його осяватиме жмуток світла вуличного ліхтаря, чий другий жмуток сягатиме позичкової каси; статую, яка дихала разом із цією філією кредитової спілки чадом із кухні кондитера, статую, над якою може хто хоч позбиткуватися; отож-бо, коли б мені закортіло поставити на цьому камені свій підпис, то вона, Пречиста Вседіва, що, як мені досі уявлялося, жила всесвітнім життям і лишала непорочною вродою, Бальбецька Богоматір, безподібна (а отже, на жаль, єдина), чиє тіло, як і сусідні будинки, було закіптюжене сажею, показувала б, не можучи їх стерти, усім своїм шанувальникам, прибулим споглядати її, сліди моєї крейди, літери мого прізвища, так що, зрештою, не хто, як вона, несмертельний і так довго виношуваний мною твір мистецтва, у мене перед очима, так само як і церква, обернулася маленькою камінною бабцею, чий зріст я міг виміряти, а зморшки порахувати.