Який біс раптом проглянув з обличчя нашого лагідного, розважного вчителя? На ньому була написана жадоба вбивства, в кожній його рисочці світилася ця жадоба. Вони кидали трупи на машини, як мішки, і мені було смішно, коли батько глузував із бургомістра, стоячи перед великим планом міста, що висів на стіні, коли він малював свої чорні позначки й казав:
— Забрати геть, підірвати!
Я люблю його, люблю не менше, відколи дізналася про абатство. Чи Йозеф хоч лишив сигарети в машині? Я колись бачила, як один чоловік віддав обручку за дві сигарети,— за скільки він віддав би свою дочку, а за скільки дружину? На його обличчі я побачила прейскурант цін: десять, двадцять, з ним можна було сторгуватися, з ними всіма можна сторгуватися. Хоч як мені прикро, тату, а я їла з таким самим смаком мед, хліб та масло й після того, як дізналася, хто висадив абатство. Ми й далі будемо гратися в батька й дочку, кожен наш порух буде виважений, як у спортивному танці. Власне, після перекуски в абатстві треба було піднятися на пагорб: Йозеф, Маріанна і я спереду, а дідусь за нами, як кожної суботи.
— Ви встигаєте за нами, дідусю?
— Дякую, встигаю.
— Ми не надто швидко йдемо?
— Ні, не турбуйтесь, діти. Можна мені трохи посидіти, чи ви вважаєте, що тут надто мокро?
— Пісок сухий, як порох, дідусю, і ще зовсім теплий. Спокійно сідайте собі, дайте руку, я допоможу вам.
— Звичайно, дідусю, закуріть сигару, не бійтеся, ми глядітимемо, щоб нічого не сталося.
На щастя, Йозеф лишив сигарети в машині, й запальничка не зіпсована. Дідусь дарує мені такі гарні сукні й светри, багато кращі, ніж батько, в того смак старомодний. Видно, що дідусь дещо тямить у дівчатах і жінках. Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали й нас почали годувати. Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло. Я мало не загинула через бутерброд із печінковим паштетом та через шматок білого хліба з маслом і зеленим сиром. Хай вона повертається додому й сидить із нами ввечері, але не давайте їй доступу до кухні, прошу вас, не давайте. Я бачила голод, написаний на обличчі вчителя, і боюся його. Боже, зроби так, щоб вони мали що їсти, завжди мали що їсти, щоб на їхніх обличчях не з'являвся знов той страшний вираз. І це ж був той лагідний пан Крот, що в неділю сідає у свою малолітражку і їде з родиною до абатства Святого Антонія послухати врочисту службу. Скільки це вже було недільних днів від Зелених свят, скільки від Водохреща, а скільки від Великодня? Він приємний чоловік, у нього приємна дружина і двоє приємних діток.
— Глянь, Рут, правда ж, наш Францик виріс?
— Так, пане Кроте, ваш Францик виріс.
І я вже не думаю про те, що моє життя висіло на волосині, ні, не думаю. Я теж слухняно написала двісті разів: "Не можна красти" і, звичайно, не відмовляюся, коли Конрад Грец запрошує мене до себе на вечірку. Там дають чудові паштети з гусячої печінки і білий хліб з маслом та зеленим сиром, і якщо там хтось наступить комусь на ногу чи перекине келих із вином, то не каже: "Вибачте, будь ласка" чи "Перепрошую", а каже: "Sorry".
Яка тепла трава на узбіччі дороги, які пахучі в Йозефа сигарети, і мені не перестав смакувати хліб із медом, відколи я дізналася, що це батько висадив у повітря абатство. Який гарний Денклінген у промінні призахідного сонця. Нам доведеться поспішати, на переодягання потрібно принаймні півгодини.
— Підійдіть ближче, генерале. Нема чого вам бентежитись, усіх новачків найперше відрекомендовують мені, бо я прожила найдовше в цьому чудовому домі. Чому ви так завзято вганяєте свій ціпок у невинний моріжок, хитаєте головою перед кожним муром, перед каплицею, перед теплицею і все мурмочете: "Поле обстрілу"? Зрештою, це непоганий вислів. Поле обстрілу — вільна дорога для куль і снарядів. Як, Отто? Кестерс? Ні, не треба ніяких фамільярностей, не називаймо одне одного на ім'я, до того ж, ім'я Отто вже зайняте. Можна, я називатиму вас "Поле-Обстрілу"? Мені досить глянути на вас, почути ваш голос, відчути ваш подих, щоб зрозуміти: ви не лише прийняли причастя буйвола, а й живилися ним, тільки його й споживали. А тепер скажіть мені, ви католик? Звичайно, я б дуже здивувалась, якби ви були не католиком. Ви вмієте прислужувати в церкві? Ну певне, вас же виховував католицький священик. Вибачте, що я сміюся. Ось уже три тижні як ми тут шукаємо нового служника в каплицю. Балоша вони визнали здоровим і виписали. А що, як ви нам трохи допоможете? Ти ж бо тихий божевільний, не буйний, і маєш одну-однісіньку дуринку — за кожної нагоди, коли треба й коли не треба, мурмочеш: "Поле обстрілу". Ти ж зможеш перекладати требник з правого боку вівтаря на лівий, а з лівого на правий і ставати навколішки перед дароносицею, га? Ти ж здоровий, як цвях, усі люди твого фаху здорові, матимеш іще силу бити себе кулаком у груди і проказувати: "Mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa" і "Kyrie eleison" От бачиш, навіщо може ще пригодитися досвідчений генерал, якого виховав католицький священик. Я запропоную священикові нашого закладу тебе в служники. Ти ж згоден, правда?
Дякую, зразу видно справжнього кавалера. Ні, звернімо сюди, до теплиці, я вам покажу щось таке, що безпосередньо стосується вашого фаху. І прошу, не треба упадати за мною, ми не на уроках танців, і мені вже сімдесят, а вам сімдесят три, не цілуйте мені руку, таке старече залицяння ні до чого, киньте ці дурниці. Краще глянь он туди. Що ти бачиш за цією зеленою шибкою? Так, то зброя, арсенал нашого шановного старшого садівника, він стріляє тими пупавками зайців і куріпок, ворон і козуль, бо наш старший садівник завзятий мисливець. І серед тих пукавок он там лежить гарний чор-
Господи, помилуй гр.).
ний пістолет, дуже зручна річ. Ану, шпар, чого там тебе навчили, коли ти був прапорщиком чи лейтенантом. Скажи, така річ, як та, справді небезпечна для життя, нею можна когось убити? Чого ти побілів, старий вояче, ти колись центнерами поїдав причастя буйвола, а тепер у тебе жижки тремтять, коли я ставлю тобі прості запитання. Годі тобі тремтіти, хоч я трішки й божевільна, але зовсім не збираюся приставляти до твоїх сімдесятирічних грудей пістолета й заощаджувати державі пенсію. Я нічого не збираюся заощаджувати державі. Дай мені по-військовому чітку відповідь на по-військовому чітко поставлене запитання: можна з тієї пукавки вбити когось? Так? Добре. З якої відстані найкраще стріляти, щоб улучити? З десяти або з дванадцяти метрів, щонайбільше з двадцяти п'яти?
О боже, чого ви так хвилюєтеся? Не знала, що старі генерали можуть бути такі боягузи. Ви збираєтесь донести на мене? Тут нема кому доносити. Вам утовкмачили в голову, що треба на когось доносити, й ви ніяк не можете відвикнути від цього, еге ж? Про мене, можете цілувати мені руку, але тримайте язика на припоні, і завтра вранці будете прислужувати в каплиці, втямили? Тут іще ніколи не було такого гарного, високого, сивоголового служника. Ти зовсім не розумієш жартів? Зброя цікавить мене з тієї самої причини, що тебе — поле обстрілу. Невже ти й досі не збагнув, що за неписаними законами цього гостинного будинку кожен, хто живе в ньому, має свого коника? Твій коник — поле обстрілу. То ж не зраджуй таємниць, Поле-Обстрілу, пам'ятай, що ти отримав добре виховання — вперед кличе Гіпденбург, слава йому. От бачиш, це тобі сподобалося, треба лише вміти вибрати відповідні слова... Тут ми звернемо й підемо повз каплицю. А може, зайдеш і оглянеш місце своєї майбутньої діяльності? Спокійно, старий, бачу, ти ще не забув, як треба заходити до божого дому: скинь капелюха, вмочи пальці правої руки у свячену воду в чаші, перехрестися. Так, молодець. А тепер стань навколішки, зведи очі на лампадку і прокажи "Богородице діво" та "Отче наш"... Тихо, не так голосно, це тільки те, чого вимагає католицьке виховання. Вставай, знов умочи пальці у свячену воду, перехрестися, пропусти даму вперед і надягни капелюха. От і добре, ми знов надворі — теплий вечір, чудові дерева в чудовому парку, лавки. Вперед, кличе Гіпденбург, слава йому. Це тобі подобається, правда ж? А це: мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай. Теж подобається, га? Облиш ці жарти, власне, такі жарти після Вердена вже недоречні. Там загину ли останні кавалери, загинуло надто багато кавалерів, надто багато коханців, надто багато добре вихованих людей, і все за якихось кілька місяців. Ти не пробував підрахувати, скільки вчительського поту за той час пішло намарне? Зовсім намарне! Чому ви не додумалися поставити кулемет у вестибюлі ремісничої чи торговельної школи, у вестибюлі гімназії і зразу після випускних іспитів пустити чергу просто в радісні обличчя того "особового складу"? Ти вважаєш, що це перебільшення? Ну, то я тобі скажу, що правда — завжди перебільшення. Я ще танцювала з випускниками тисяча дев'ятсот п'ятого, шостого і сьомого років, ходила на вечірки з тими любителями пива у гімназійних та університетських кашкетах, а потім під Верденом полягла більше ніж половина тих трьох випусків. А як, по-твоєму, скільки лишилося живих випускників тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого, тридцять шостого і тридцять сьомого років? Або тисяча дев'ятсот сорок першого й сорок другого — вибери сам собі які хочеш роки. І не починай знов тремтіти, я й гадки не мала, що старі генерали можуть бути такі боягузи. Ну гаразд, візьми мене під руку... Як мене звати? Затям, тут про таке не питають, тут не мають візитних карток і не п'ють на брудершафт, переходять на "ти" без дозволу, знають, що всі люди брати, навіть коли вони брати-вороги. Декотрі з них прийняли причастя ягняти божого, але таких дуже мало, старий, а решта прийняли причатся буйвола. Моє ім'я — мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай, а прізвище — вперед кличе Гінденбург, слава йому. Забудь назавжди свої міщанські забобони і свої уявлення про добрі звичаї, тут у нас безкласове суспільство. І не нарікай на те, що ви програли війну. Боже мій, невже ви справді програли її, уже дві війни, одну за одною? Таким, як ти, я бажаю, щоб вони програли сім воєн! Ну, годі тобі рюмсати, мені начхати на те, скільки воєн ти програв.