А проте навіть під верствами різних мін, рум'ян і фальшу, які так кепсько його маскували, обличчя пана де Шарлюса і досі ховало від світу свій секрет, хоча в моєму прийнятті про нього волала кожна рисочка. Мене бентежили його очі, я боявся, як би він не спіймав мене на тому, що я читаю в них, мов у розгорнутій книзі, бентежив його голос, здавалося, він на всі лади, з невтомною безсоромністю, правив про баронову таємницю. Але такі таємниці лишаються надійно сховані, бо всі, хто до них наближається, стають глухі й сліпі. Ті, хто довідувався про правду посередньо, наприклад через Вердюренів, вірили в неї, аж поки знайомилися з паном де Шарлюсом. Його обличчя не тільки не підтверджувало бридких поголосок, а ще й розвіювало їх. Наші уявлення про певні абстракції такі гіперболізовані, що ми відмовляємося ототожнювати їх із буденними рисами знайомої особи. І нам важко повірити в нецноту на кшталт Шарлюсової, як ніколи ми не повіримо в геніальність людини, з якою ще вчора були в Опері.
Пан де Шарлюс передавав лакейчукові пальто з невимушеністю завсідника. Проте лакейчук був новачок, та ще й геть зелений. Що ж до пана де Шарлюса, то він тепер часто втрачав, сказати б, "румб" і вже не здавав собі справи, що гоже, а що негоже. У Бальбеку ми помічали за ним похвальне бажання – показати, що він не боїться порушувати певні теми, не боїться сказати про когось: "Ач, який ловкенький хлопчина!", словом, сказати те саме, що міг би сказати хтось, хто був не "з тих", а нині, навпаки, його поривало говорити про речі, яких не міг би сказати хтось, хто був не "з тих". Ці речі постійно крутилися йому на думці, і барон забував, що хтось може не бути ними заполонений. Отож, утупившись у нового лакейчука, барон підніс, насваряючись, указівного пальця і, думаючи, що це страх який дотепний жарт, прорік: "Я забороняю вам прясти отак очима. – Потім, звертаючись до Брішо, додав: – У цього пуцвірінка кумедна мурзя, а носик, що за втішний носик! – І, заокруглюючи свій жарт або скоряючись раптовому припливу хоті, він опустив пальця поземо і по хвилинному ваганні, не годен себе стримати, тицьнув ним просто в лице лакейчукові, торкаючись кінчика його носа, і сказав: "Піф!", після чого вкупі з Брішо і зі мною рушив до салону; Саньєт устиг ознаймити нам, що княгиня Щербатова переставилася о шостій. "Ну й дивесник!" – подумав лакейчук і питав потім у колег, хто такий барон – фігляр чи шелегейдик з вавками в голові. "То в нього така поведенція, – відповів метрдотель (він мав барона трохи за "причинуватого", "із бзиками"), – але він великий друг пані, людина достойна, золоте серце.
Нам назустріч уже вийшов пан Вердюрен; Саньєт, побоюючись холоду, бо надвірними дверима весь час рипали, досі смиренно ждав, коли в нього візьмуть верхній одяг "Чого це ви там тулитесь, як пес?" – спитав його пан Вердюрен. – "Чекаю, аби хтось, хто пильнує речей, узяв моє пальто і видав номерок". – "Що ви плетете? – визвірився пан Вердюрен. – "Пильнуєте речей"? Ви що, недоумок? Кажуть: "пильнувати за речами". Учи вас знову говорити, наче вас побив учора грець!" – "Пильнувати ч-чогось – вельми природна форма, – пробелькотів Саньєт. – Абат Лебатте...[57]" – "Та ви ще зі мною й дражнитеся! – страшним голосом заревів Вердюрен. – Чому ви такі засапані? Ви що, сперлися оце на сьомий поверх?" Брутальність Вердюренова спричинилася до того, що лакеї з шатні пропустили інших осіб перед Саньєтом, а коли він подав свою одежу, йому відповіли: "По черзі, по черзі, пане, не поспішайте". – "Ось як треба давати всьому лад, ось як треба діяти, браво, молодці! – сказав з підбадьорливим усміхом Вердюрен, упевнюючи лакеїв у їхньому намірі обслужити Саньєта після всіх. – Ходімо, – сказав він, звертаючись до нас. – Це бидло завзялося всіх нас заморозити на своєму улюбленому протягові. У салоні трохи погріємося. "Пильнувати речей!" – гукнув він, коли ми опинилися в салоні. – От дубоголовий". – "Він маніриться та ламається, але чоловік із нього непоганий", – заперечив Брішо. "А хто каже поганий – дубоголовий!", – гостро відрізав Вердюрен.
"Чи будете ви цього року в Енкарвілі? – спитав мене Брішо. – Здається, наша Принципалка знову винайняла Ла-Распельєр, хоча й мала клопіт із власниками. Але це пусте, всього-но сліпий дощик", – додав він тоном газетного оптиміста, який міг би висловитися так: "Закралися помилки, це факт, але де цих помилок немає?" Але я пам'ятав, у якому стані я покидав Бальбек, і аж ніяк не прагнув туди повертатися. Я відкладав із дня на день вироблення подальших планів у зв'язку з Альбертиною. "Він неодмінно туди приїде, це наше спільне бажання, без нього не обійтися", – заявив пан де Шарлюс з авторитарним і глухим до всього егоїзмом ґречности.
Ми поспівчували Вердюренові з приводу княгині Щербатової. "Так, знаю, вона на тонку пряде". – "Та ні, вже померла, о шостій!" – гукнув Саньєт. "Ви завжди прибільшуєте", – брутально урвав Вердюрен, – раз вечір не відкладався, він віддавав перевагу гіпотезі хвороби. Тим часом пані Вердюрен провадила велику нараду з Коттаром і Скі. Морель щойно відмовився від запрошення в дім (бо пан де Шарлюс не міг там бути), де пані Вердюрен обіцяла його участь. Причина Морелевої відмови грати у друзів Вердюренів, причина, до якої, як зараз побачимо, долучаться ще й інші, куди поважніші, могла диктуватися звичаєм, властивим середовищу гулящих людей взагалі, а цьому ядерцю зокрема. Якщо пані Вердюрен перехоплювала між новачком і вірним якесь перешіптування і могла гадати, ніби вони знайомі чи хочуть зійтися ближче ("Отже, у п'ятницю в таких-то" – або: "Заходьте до мене в робітню в будні, я там завжди до п'ятої, зробите мені велику приємність"), то, збурена, вгадуючи в новачкові блискучу здобич для кланчика, Принципалка, вдаючи, ніби нічого не чула, зберігаючи у своїх гарних очах із синцями, наведеними згубною звичкою до Дебюссі (страшнішою, ніж звичка до кокаїну), вираз знемоги, якого надавало їм сп'яніння музикою, снувала, незважаючи ні на що, під своїм прекрасним пукатим чолом, ушляхетненим стількома квартетами і пов'язаними з ними міґренями, думки не тільки поліфонічні і врешті, не в змозі стримати себе, надто вже заждавшись цієї моральної ін'єкції, кидалася на двох співрозмовників, відводила їх набік і казала новачкові, показуючи на вірного: "Чи не зволитеся пообідати в нас із ним, приміром, у суботу чи коли захочете, в милому товаристві? Говоріть тихіше: я не збираюся запрошувати все це збіговисько". (Таку згірдну назву давалося кланчику лише на п'ять хвилин – чого не зробиш для новачка, предмета стількох надій!) Але ця потреба захоплюватися, гуртувати мала свій зворотний бік. Культ середи породжував у Вердюренів протилежне вподобання. То була жадоба сварити, розводити. Вона зміцніла, стала майже несамовитою за місяці, проведені в Ла-Распальєр, де всі з ранку до вечора були одне в одного на очах. Вердюрен зі шкури вилузувався, аби злапати когось на якомусь злочині, і так снував своє павутиння, аби гнати просто в лабети павучисі кожну невинну мушку. За браком істотних провин він виставляв жертву на сміх. Коли вірний виходив на півгодини, з нього збиткувалися позаочі, дивувалися, що не примітили, які в нього давно не миті зуби, або, навпаки, що в нього бзик – чистити зуби по двадцять разів на день. Якщо хтось насмілювався відчинити вікно, то Принципал і Принципалка, обурені такою невихованістю, перезиралися. Пані Вердюрен зараз же просила подати їй шаль, а пан Вердюрен, радий такій оказії, сердито кричав: "Е ні, вікно я зачиню; хотілося б знати, якому це зухвальцеві забаглося його відчиняти", а винуватець пік рака. Гостеві нагадували про кількість випитого вина. "Вам це не зашкодить? П'єте, як не в себе". Прогулянки вірних удвох без санкції Принципалки викликали безконечні коментарі, хоч би прогулянка була найневинніша. Прогулянки пана де Шарлюса з Морелем такими не вважалися. Те, що барон не мешкав у Ла-Распельєр (бо Морель відбував військову службу), відтягувало момент переситу, огиди, млости; але цей момент був не за порогом.
Пані Вердюрен казилася; вона постановила "просвітити" Мореля щодо того, яку смішну й огидну ролю накидав йому пан де Шарлюс. "Сказати по щирості, – просторікувала пані Вердюрен (коли вона відчувала на собі тягар несплаченого боргу вдячности до кого-небудь, а замордувати його під страхом кари не могла, то відкривала в ньому поважну ваду, що звільняла її від обов'язку дякувати), сказати по щирості, мені не до вподоби, які він грає в мене мелодії". Власне, пані Вердюрен мала ще одну причину, куди поважнішу, ніж Морелів бойкот концерту в її друзів, гніватися на пана де Шарлюса. Переконаний, що робить Принципалці честь, залучаючи на Набережну Конті осіб, які заради неї самої не прийшли б, барон заявив, щойно почув перші імена, запропоновані пані Вердюрен, найрішучіший протест, У його категоричному тоні лунали дратливість у'їдливого магната і деспотичного музики, досвідченого у проведенні таких свят, налаштованого швидше посваритися й відмовитися концертувати, ніж поступитися і змазати враження від виступу. Пан де Шарлюс погодився, хоча не без застережень, тільки на запрошення Сентіна, з яким, щоб не приймати його дружини, дукиня Ґермантська, близька його приятелька, порвала стосунки, але з яким пан де Шарлюс, цінуючи його неабиякий розум, спілкувався й досі. Очевидно, Сентін, колись окраса салону Ґермантів, завзявся шукати фортуни і, як йому уявлялося, підпори в середовищі буржуазії, схрещеної з дрібною шляхтою, де всі хіба що тільки дуже багаті й споріднені з тією аристократією, яку велике панство нехтує. Та пані Вердюрен, знаючи про пановитість кіл, до яких належала пані Сентін, але не уявляючи собі становища мужа (бо враження висоти дає нам те, що трохи вище над нами, а не те, що, загублене далеко в хмарах, майже для нас невидиме), вважала за потрібне вмотивувати запрошення Сентіна: він, мовляв, людина світська, як-не-як побрався з панною***. Незнання вищого світу, про яке свідчив, ставлячи все з ніг на голову, цей погляд пані Вердюрен, викликало на підфарбованих баронових губах усміх поблажливої погорди і широкої толерантности.