Що це? Чого б це? Вовчиця кинулась через струмок, через лази в кущах до розколини під навісом скелі, шмигнула в лігвище, спочатку завмерла, потім зафиркала, як мисливський собака, обнюхуючи всі кутки спорожнілого і осиротілого кубла, кинулась геть і, зіткнувшись біля виходу з Ташчайнаром, мимохідь люто гризнула його, ніби він був винен, ніби він був ворог, а не батько і не вовк-подруг. Ні в чому не винний Ташчайнар у свою чергу ринувся в лігвище і наздогнав вовчицю вже на березі струмка. Акбара, винюхуючи сліди, у нестямі сновигала туди-сюди, дізнаючись по них про те, що стдлося. Хтось тут був, свіжі сліди говорили їй про зовсім недавнє перебування людини — ось купа розсипаного вівса, від якого несе кінською слиною, ось купа кінських кізяків, а ось і щось у пляшці, дурманне, з огидним запахом, і вовчиця здригнулася, втягнувши в себе дух спиртного, а ось сліди людини на снігу. Сліди кирзових чобіт. У таких чоботях ходять чабани. Страшний ворог, який прибув сюди на коні з якоюсь мерзенною рідиною у пляшці, спустошив кубло, викрав дитинчат! А що, коли він їх зжер! І знову Акбара метнулася на ні в чому не винного Ташчайнара, кусала його як скажена, потім глухо загарчала і кинулася бігти туди, куди вели сліди. Ташчайнар — за нею.
Вовки несхибно йшли по сліду — все вперед і вперед, до виходу із межигір'я, все вперед і вперед — туди, у людський бік, до приозер'я вели сліди...
А Базарбай, залишивши позаду межигір'я, їхав риссю вже по відкритій місцевості, розлогим узвишшям, де простягалися літні випаси, і ось уже вдалині затемніло озеро. Ще годинка — і він удома. Сонце тим часом сіло на самісінький край землі, вляглося між гірськими вершинами і меркнуло, догораючи. Холодним вітерцем потягло з боку Іссик-Кулю. "Як би звірятка не померзли",— подумав Базарбай, але загорнути їх не було в що, і він вирішив подивитися, як там вони, в курджуні, чи живі. А то привезеш мертвяків — кому вони потрібні! Він спішився, хотів розв'язати сідельні ремені, щоб зняти сумку та поглянути, що там, але кінь почав оправлятися, розставивши ноги, розбризкуючи сечу. І раптом, різко обірвавши сильний струмінь, дико захропівши, шарахнувся вбік, мало не вирвавши повіддя із рук Базарбая.
— Стій! — закричав Базарбай на коня.— Не дурій!
Але кінь, немов від вогню, злякано метнувся вбік. І тоді Базарбай і не глянувши здогадався, в чому річ. Спиною, що вмить похолола, він відчув вовків, які наздоганяли. Базарбай кинувся на коня і тільки-но вхопився за гриву, як кінь, хропучи і хвицаючи, шалено понісся. Пригнувшись від вітру, Базарбай оглядався на всі боки. Пара вовків бігла неподалік. Виявляється, кінь допіру перелякався, коли звірі з розбігу вискочили на горб. І тепер вовки намагалися вийти йому навперейми. Базарбай почав благати, згадав богів, яким в інші дні, бувало, плював у бороди. Лаяв геологів, які звалилися як сніг на голову: "Щоб вам подавитися тим золотом!" Каявся, просив прощення у дружини: "Ось тобі слово! Залишуся в живих, ніколи пальцем не зачеплю!" Жалкував, що зазіхнув на вовченят: "І навіщо було чіпати, чого поліз у ту діру? Вдарив би об камінь головою одного за одним — і справі кінець, а тепер куди їх, куди? Торбини міцно прив'язані сідельними ременями — на ходу не викинеш. А тут ще почало швидко смеркати, сутінки розплив-лися, заповнили безлюдні простори — нікому немає діла до його страшної долі. Тільки вірний кінь мчить щодуху, ошалівши від страху.
Але найбільше жалкував Базарбай, що не було при ньому рушниці — вже він би їм уліпив по кулі, вже він би не промахнувся. Ото диво-рушниця, в кожного чабана вона вдома є, але хто ж її повсякчас носить з собою! От, коли б знати! Базарбай кричав з усієї сили, щоб залякати звірів. Уся його надія була на коня — добре, що він із кіннозаводських...
Гонитва була не на життя, а на смерть...
Так вони мчали присмерковим узгір'ям — вершник на коні з викраденими вовченятами в курджуні, за ним — Акбара і Ташчайнар. А вовки, почувши запах полонених дитинчат, благали про своє, про своє журилися. Коли б кінь спіткнувся хоч раз, хоч на одну мить! Якби вони не нажерлися до цього ячаного м'яса донесхочу, хіба б так вони бігли, хіба не наздогнали б уже злодія і не порвали б з ходу на клапті, щоб кривавою помстою утвердити справедливість в одвічно жорстокій боротьбі за цродовження роду. Інша річ у Моюнкумських степах під час облави на сайгаків, коли раптом у стрімкому бігу вовки налягали на ноги ще дужче, аби завернути здобич, що тікала, в потрібний бік. Але на облаву вовки виходили натще, заздалегідь готуючись до блискавичного кидка.
Особливо важко було бігти Акбарі, яка наїлася про запас, щоб годувати дитинчат. Але й вона не здавалася, мчала що є сили, і якби їй вдалося наздогнати вершника, ні секунди не вагаючись, кинулася б у бій, чим би це для неї не закінчилося.
Звичайно, поряд з нею був Ташчайнар, незборима сила й опора, але ж помирає кожен за себе... А вона готова була прийняти будь-яку смерть, тільки б досягти, тільки б наздогнати цю людину на баскому коні... тільки б...
І хоч кінь під Базарбаєм був баский, він з жахом помітив, що вовча пара повільно, але неухильно наздоганяє його збоку, з правої сторони, відрізаючи йому шлях до приозер'я. Підступні звірі мали намір повернути вершника, загнати в гори — і тоді він неминуче рано чи пізно зустрінеться з ними віч-на-віч. Так і виходило — не тямлячи себе від страху, кінь увесь час норовив податися від вовків, що набігали справа, у бік гір. Однак конем правила людина, мисляча істота, здатна розгадати їхній маневр, і в цьому полягав прорахунок звірів.
І ще одна обставина врятувала Базарбая. Коли за велінням долі попереду забовваніли вогні найближчої кошари, це — ото вже пощастило так пощастило! — була кошара Бостона Уркунчиєва. Так-так, того самого Бостона, передовика-куркуля, якого він так не злюбив. Але зараз йому було не до того, хто кому подобається —чи не подобається,— яка різниця, будь-яка жива душа була йому зараз бажана, як своє життя. Головне, людська оселя зустрілася на дорозі — ось у чому радість, ось у чому порятунок! І він звеселився, пришпорив коня закаблуками, і кінь з новою силою понісся туди, де були люди, отари. Однак для Базарбая минула ціла вічність, перш ніж він осмілився сказати собі, що може сподіватися на благополучний кінець, та ось уже заторохтів, як кулемет, Бостонів електродвижок, ось уже переполошилися чабанські пси і, тривожно гавкаючи, кинулися йому назустріч., А втім, і вовки не відставали — вони насувалися все ближче і ближче, кінь вибивався із сил, і до Базарбая вже доносилося загнане дихання звірів. "О боже Баубедін, тільки порятуй,— почав благати Базарбай,— принесу тобі сім голів худоби в жертву!"
"Врятувався-таки! Врятувався!" — радів Базарбай.
Звичайно, не мине й години, як він забуде про свої обіцянки, так уже влаштована людина...
Але в ту мить, коли до нього підбігли чабани, він буквально впав до них на руки, раз у раз повторюючи:
— Вовки, вовки за мною гналися! Води, води дайте!
А вовки, судячи з усього, кружляли десь поряд, не тікали, вичікували, уперто трималися. На бостонівському зимовищі піднявся переполох — пастухи забігали, зачиняли двері кошар, перегукувалися в пітьмі, що вже наступила, один із них заліз на дах, дав із рушниці кілька залпів. Собаки почали голосно гавкати, але з двору не вибігали. Трималися ближче до світла. Боягузтво псів обурювало господарів.
— Ату його! Взяти! Та це не вовкодави, а гі... нодави! — нацьковував хтось псів хрипким голосом.— Ану, вперед! Акташ, Жолбарс, Жайсан, Барпалан! Уперед! Ату, ату його! Ех ви, хвости підібгали, боїтеся зчепитися з вовками.
— Собака є собака,— заперечив інший голос.— Чого розкричався? Вершника вони можуть стягти з сідла за чобіт, а з вовком їм не впоратись! Що ти хочеш! Проти вовка жоден собака не піде. Облиш їх, нехай собі гавкають!
Але не відразу, зовсім не відразу згадав Базарбай, чому за ним женуться вовки. Тільки коли хлопець, якому було велено водити коня Базарбая, запитав раптом: "Базарбай-байке, а що це у вас в курджуні? Неначе ворушиться щось",— отоді він і спохопився.
— У курджуні? Та це ж вовченята! Біс би їх забрав, четверо щенят-болтюруків *. Узяв їх просто із лігвища в Башаті. Тому вовки і гналися за мною.
— Он воно що! Оце здорово. Ото загріб так загріб! Просто із лігвища? Добре, що ноги виніс...
— А не подохли вони в курджуні? Не задихнулися, не подавилися вони там під час скачки?
— Скажеш таке! Що це, урюк, чи що? Вони, брат, живучі, як собаки.
— Давай глянемо! Які вони з себе?
Торбини з вовченятами зняли нарешті з сідла і понесли в дім Бостона. Таке важливе діло мало статися в домі Бостона, головної тут людини, господаря кошари, хоча самого Бостона в той вечір не було вдома: відбувалися чергові збори в районі, і в черговий раз передовик Бостон Уркунчиєв мав сидіти в президії.
Базарбая повели в Бостонів дім мало не як героя, і йому нічого не залишалося, як підкоритися. Врешті-решт, отак він опинився тут нехай і ненароком, але гостем.
Не можна сказати, що раніше Базарбай не переступав порога цього дому. За багато років, впродовж яких він чабанував по сусідству з Бостоном, кілометрів за сім звідси, Базарбай побував тут разів зо три: вперше, коли були поминки пастуха Ерназара, який провалився в льодову тріщину на перевалі Ала-Монгю, вдруге знову ж приїздив на похорон — через півроку після загибелі Ерназара померла попередня дружина Бостона (доброю, розказували, дружиною була покійна Арзигуль), так ось, тоді приїхав Базарбай на похорон, як і всі довколишні чабани і жителі, народу було тьма, а вже скільки коней, тракторів, грузовиків — і не злічити.
Болтюрук — вовченя-.сисунець.
А втретє він побував тут, щоправда, не з власної волі, коли обласне начальство вирішило влаштувати виробничий семінар, щоб Бостон Уркунчиєв передав пастухам свій досвід; не хотілося йому їхати, але куди подінешся, примусили, ось і довелося мало не півдня слухати лекцію, ік та що робити, аби ягнята не дохли, а вовни і м'яса давали більше. Одне слово, як виконувати план. Подумаєш, мудрість яка,— він і без них усе знає: взимку корми подавай вчасно, влітку у горах раніше вставай і пізніше лягай, загалом, добре працюй, не спускай з худоби очей.