— Ходімо. Все-таки треба поснідати.
Вони спустилися сходами, надягли піджаки і, вийшовши з лікарні, попрямували до ресторанчика навпроти, де звичайно снідав Шельєр, коли пізно закінчував роботу.
— Добрий біфштекс із перцем, так, пане професор? — спитав власник ресторанчика, змітаючи зі столу, біля якого вони сіли.
[1] З'єдную вас шлюбом (лат.)
Розділ п'ятий. Тиша, яка збентежила Моглев
І
Місяці, що минули після випадку коло кладовища, були і для Жакліни, і для Габріеля повільним спуском у пекло, з якого ні він, ні вона не бачили виходу.
Ревнощі Габріеля вибухнули з новою силою і тепер уже не давали йому спокою, змушуючи вишукувати все нові подробиці, про які він раніше навіть не думав.
Окремі слова, назви міст і клички коней, зустрічі з людьми, яких Жакліна знала в роки свого першого заміжжя, чи навіть згадка про цих людей у розмові — все це дратувало Габріеля, змушувало його замикатись у ворожому мовчанні або раптом вибухати.
Жакліна не сміла тепер вимовити й фрази, не переконавшись спочатку, що в ній немає жодного небезпечного слова. Він весь час стежив за нею, поки вона мовчала. "Вона про щось думає, вона хотіла щось сказати", — говорив собі Габріель. І Жакліна, щоб покласти край цим мукам, цьому холодному, повному ненависті слідкуванню, починала щось мимрити — фальшиво, недоладно.
Вони не раз пробували пожити кілька днів окремо, щоб відпочити одне від одного — вона у Моглеві, а він у Парижі, чи навпаки. Та незабаром Жакліна помітила, що Габріель, мов поранений, який зриває пов'язку й відкриває кровоточиву рану, користувався розлукою і перекидав шухляди, проникаючи в таємниці старих листів, витягаючи на світ божий спогади, які належали тільки їй, викликаючи біль, що мучив тільки його одного.
Смерть Ноеля Шудлера стала причиною трагедії, що тривала цілий тиждень. Габріель дозволив дружині піти на заупокійну відправу, але заборонив їй їхати на кладовище.
"Як подумаю, — казав він собі, — що після такого мого ставлення до неї... після всіх моїх зусиль вирвати бодай що-небудь із пазурів цих шахраїв... Треба було мені плюнути на все, нехай би, її багатство пішло прахом..."
Жакліна скорилася: вийшовши з церкви, вона сказала, що нездужає, і звеліла дітям їхати на кладовище без неї. Вона сама не розуміла, звідки в неї береться така покірність, проте часом бунтуючи, а часом ідучи на пом'якшення відносин, вона все-таки поволі втягалась у гру, затіяну Габріелем. Він зумів прищепити їй почуття провини, яку не можна спокутувати.
"Але що ж я таке вчинила, — залишаючись на самоті, стогнала вона, стискаючи руками скроні, — що я таке вчинила, від чого він так страждає? Адже це неможливо, він просто збожеволів..."
Це запитання не раз ставив перед собою і Габріель. Зовні в ньому, здавалось, нічого не говорило про розумовий розлад. Розум у нього був цілком посередній, ніякі релігійні чи метафізичні проблеми не мучили його, і тілом він теж був цілком здоровий.
Тоді чому ж від найменшого натяку, а іноді й зовсім без будь-яких підстав настирлива ідея раптом знов опановувала його?
Габріелеві в таких випадках здавалося, ніби розум його розлізається, наче тканина, наче простирало, яке розривають по нитці.
І гнів, що піднімався в ньому, був такий сильний, що заглушав думку.
В такі хвилини Габріель пив. Вино було єдиним засобом, що допомагав йому позбутися цього стану, точніше, притупити свідомість.
Потім це ввійшло у звичку, і він став пити вже тому, що йому кортіло випити.
Жакліні довелося попрохати слуг, щоб вони ховали спиртне, казали, що забули купити вина чи десь подівся ключ від погреба і вони не можуть його знайти. Але ці дитячі казки нітрохи не допомагали.
Габріель у таких випадках казав, що йому треба купити сигарети чи піти по журнал; користуючись нагодою, він випивав три чарки перно і повертався додому — коли розлючений, а коли ні.
Під час ловів у Моглеві Габріелю не доводилося вже просити дружину, щоб вона їхала слідом за ним. Жакліна не відставала від нього і на крок. Але він таки знаходив спосіб загубитись, — у всякому разі, так він потім запевняв, — і провести решту дня у товаристві барона ван Херена в якому-небудь шинку. Жакліна тепер з жахом дивилася на голландця.
Якось увечері, коли не пощастило вполювати оленя і собаки збилися з сліду, — а було вже темно й мисливці опинилися за двадцять п'ять кілометрів од Моглева, — Габріель примудрився потягти з собою навіть першого доїжджачого.
— Ходімо, Лісовиче, — умовляв він його. — Собак додому приведе Жолібуа, а ми з тобою вип'ємо по чарці. Я наказую!
— Гм, приємнішого наказу від пана графа не можна собі й уявити.
Додому Лісовик повернувся напідпитку.
— Та що ж це таке! Та де ж це ти? — залементувала його дружина, витріщивши на чоловіка очі. — Ти що, завжди тепер будеш отакий приходити додому? Ще тільки цього бракувало!
— Знаєш, Леонтіно, — урочисто відповів Лісовик, — по-моєму, я збагнув, що діється з цим чоловіком: пам'ять про пана барона Франсуа не дає йому спокою. Ось!
— Чудово! Але це не причина, щоб поводитись так, як не поводяться навіть слуги, — заперечила дружина. — Ти тільки глянь на себе... І потім — усі про це тільки й розмовляють! Сором який!
— Так... Так... Тільки, може, це зовсім не так просто, — похитав головою доїжджачий — він схилявся перед Габріелем і дуже любив його.
Вино старило Габріеля. Йому минуло тільки сорок років, а волосся на скронях було вже зовсім сиве, лице запухло, під очима з'явилися мішки. Красень Де-Воос руйнувався на очах. Він дедалі більше курив, і пальці в нього стали зовсім жовті.
Страждання наклало свій відбиток і на Жакліну. Вона схудла. Обличчя її втратило ясність, яка надавала їй примарної чарівності. Вона стала маленькою сухенькою жінкою із слідами краси, яка почала вже в'янути.
Палка пристрасть до неї охоплювала Габріеля дедалі рідше. Він жадав її близькості тільки тоді, коли був п'яний. Спочатку, навчена гірким досвідом своєї слабкості, що примусила її перший раз поступитись, вона вирішила в такі дні не підпускати його до себе.
— Ах так! — вигукнув Де-Воос. — Пані сьогодні ділить ложе з обдуреним небіжчиком... А я забирайся геть!
Тоді Жакліна капітулювала. Сила, якій вона не могла протистояти, з'єднувала її, зв'язувала з тілом Габріеля. Коли б не ця сила, що тяжіла над нею, хіба терпіла б вона такі страждання, та й чи страждала б вона?
В такі хвилини Жакліна просто робила все можливе, щоб довгі руки Габріеля не опинялись надто близько від її шиї. "А втім, може, так було б і краще..." — часом казала вона собі.
Коли Габріель не був п'яний і не перебував під впливом своєї навади, він розв'язував кросворди. Через те він так і полюбив щотижневики. Часто можна було бачити, як він походжає по кімнатах Моглева з тлумачним словником в руках. Дійшло до того, що він вивчив напам'ять усіх нащадків Авраама й список царів халдейських та ассірійських.
Кращими хвилинами життя Жакліни в цю пору, справді щасливими були ті вечори, коли вона шила, а Габріель, посмоктуючи золотий олівець, який вона йому подарувала, бурмотів:
— Ану-ну... "Його генерали сперечалися один з одним за владу в імперії..." з дев'яти літер... Ну, це ж зовсім просто, аж дивно!
В такі дні вона дякувала богові за це жалюгідне щастя передчасно постарілих людей. Але ці дні випадали досить рідко.
— Слухайте, Габріелю, — нарешті змучено сказала вона. — А вам не здається, що, постійно нагадуючи про Франсуа, ви самі не даєте мені забути про нього? Невже ви не бачите, що робите зовсім протилежне тому, що мали б робити?
Він добре знав, що дружина має рацію й що віднині не вона, а він сам винен у їхньому нещасті. Проте замість того, щоб визнати свою провину, Габріель подумав:
"Нічого, я з тобою поквитаюся за ці слова: тепер я почну тебе обманювати".
Це рішення було не наслідком раптового бажання, а пояснювалося тільки' жадобою помсти; Габріель, як це часто буває в таких випадках, поновив колишній зв'язок із Сільвеною Дюаль.
Ніжність до минулого й до тих людей, які свого часу зробили вам чимало і добра, і зла, почуття радості від усвідомлення, що знову повернувся той, хто колись тебе покинув, бажання знати, чи все ще вабить її ця людина, котру вона й досі вважала своїм єдиним справжнім коханням, — усе це спонукало Сільвену здатися, не дуже ламаючись.
Вона не зазнала від цього ніякої втіхи й пошкодувала, що згодилася, здивувалася, що плоть, колись така гаряча, може стати такою холодною; їй стало сумно від краху своїх ілюзій.
А Габріель через якесь незрозуміле боягузтво не розповів Жакліні про те, що сталося, хоч зробив цей крок тільки для того, аби потім похизуватися ним. Тепер, коли цей крок зроблено, він здавався йому жалюгідним, непотрібним і нічого не вартим.
І життя знову пішло звичною колією — полювання оленів, спалахи гніву, запої, кросворди...
II
Напередодні Різдва Жакліна з Габріелем пішли до закладу для молодих дівчат, де навчалася Марі-Анж, щоб подивитися виставу, яку за традицією влаштовували там наприкінці року. Марі-Анж спершу прочитала вірш свого діда "Птах на озері", потім виступила в хорі, що виконав "Шосту благодать" Франка.
Марі-Анж на той час минуло вже п'ятнадцять з половиною років, і на зріст вона була вища за матір. Трималася вона з презирливою самовпевненістю, яку часто напускають на себе дівчата її літ, прагнучи якнайскоріше стати дорослими. Її каштанове, з золотистим полиском волосся, розділене прямим проділом, спадало валиком на плечі: Марі-Анж подобалися портрети флорентинок.
Жакліна, дивлячись на доньку, не помічала в ній жодної своєї риси, а мимоволі вишукувала ті, що нагадували Франсуа, наприклад, видовжений розріз очей, контури губ, довгу талію.
Габріель цього дня був у цілком пристойному стані: він уже протверезився після вчорашньої пиятики й ще не встиг напитися знову. Він нудився, слухаючи "Благодать" Франка, але йому було приємно дивитися на цих дівчаток, особливо на Марі-Анж. У нього було таке враження, мовби він пірнув у свіжу, злегка напахчену воду.
"Так, це, мабуть, єдиний спосіб бути щасливим, — подумав він. — Одружитися з гарненькою шістнадцятилітньою дівчинкою, замкнути її в селі, наробити їй дітей, а самому трохи погуляти".
Жакліна дуже боялася цього дня, але, на щастя і превеликий її подив, нічого не сталося.
Увечері вони попрощалися з Жан-Ноелем і Марі-Анж, які поїхали в супроводі тітки Ізабелли кататися на лижах.