Семінаріо підвищив голос: хто ви такі, щоб тут дзявкати, як захочу, то буду зачіпати, хай би чорт ухопив усіх вас чотирьох разом з тією хвойдою, що вас на світ породила, чуєте чи ні?
– Так і лайнувся? – не повірила Дикунка, кліпаючи повіками.
– І не раз, то був лише початок, – сказав Болас. – Ці багаті землевласники думають, що можуть кожного так облаяти.
Гортензія й Амапола швидко відійшли, а Сандра, Ріта й Марібель, які стояли біля бару, повитягали шиї. Сержантів голос тремтів від люті: – При чому тут хвойда, сеньйоре?
– Якщо тобі не подобається, то ходи сюди, побалакаємо, чоло, – заревів Семінаріо.
– Але Літума не пішов, – сказала Чунга, – Сандра і я стримали його.
– Навіщо ж одразу в сяку-таку матір, коли суперечка точиться поміж чоловіками? – обурився Молодий. – Мати – це найсвятіше на світі.
Гортензія й Амапола повернулися до столу Семінаріо.
– Я не чув потім, щоб вони сміялися або співали гімн, – мовив арфіст. – Після всього сказаного на їхню адресу щось було вже не так.
– Вони втішалися випивкою, – докинула Чунга. – Пляшки на столі не вміщались.
– Ось я і думаю, що коли в людини важко на душі, то цим усе пояснюється, – розмірковував Молодий. – Тому одні стають пияками, інші священиками або вбивцями.
– Піду змочу собі голову холодною водою, – вирішив Літума. – Цей тип зіпсував мені увесь вечір.
– Цілком зрозуміло, що він образився, Хосефіно, – зауважив Мавпа. – Кому приємно чути, що в нього бридка дружина?
– Досить уже з мене цієї пихи, – сказав Хосефіно. – Я мав сотню жінок, я знаю половину Перу, я жив розкішним життям. А він цілоденно торочить нам про ті свої подорожі.
– Насправді тебе злість бере, бо його жінка не звертає на тебе уваги, – вколов Хосе.
– Якби він дізнався, що ти до неї чіпляєшся, то забив би тебе, – попередив Мавпа. – Він закоханий у свою жінку, мов теля.
– Сам винен, – сказав Хосефіно. – І чому він такий пихатий! Мовляв, у ліжку вона справжній вогонь. А нехай-но він кудись поїде, тоді я перевірю, чи це справді таке диво.
– Б'ємося об заклад, що не спокусиш її, братику? – вигукнув Мавпа.
– Побачимо, – всміхнувся Хосефіно. – Спершу вона хотіла мене побити, другого разу тільки насміялася, а за третім навіть не образилась, я навіть трохи помацав її. Вона вже м'якне, я на таких речах знаюся.
– Якщо піддасться, то май на увазі, – попередив Хосе. – Де один непереможний, там і троє.
– Дивно, чому мені так хочеться переспати з нею, – знизав плечима Хосефіно. – Адже вона нічого не варта.
– Бо вона не тутешня, – сказав Мавпа. – Кожного чоловіка завжди тягне дізнатись, які таємниці, які звичаї така жінка принесла зі своїх країв.
– Вона – як звірятко, – промовив Хосе. – Нічого не розуміє, увесь час запитує, навіщо це, для чого це. Я б не зважився першим попробувати. А якщо вона розповість Літумі, Хосефіно?
– Вона полохлива й легкодуха, – відповів Хосефіно. – Швидше померла б від сорому, аніж зважилася йому щось розповідати. Шкода тільки, що вагітна. Тепер, щоб обробити її, треба зачекати, доки вона народить.
– Потім вони преспокійно почали танцювати, – сказала Чунга. – Здавалося, все минуло.
– Нещастя приходять раптово, коли їх найменше сподіваєшся, – виголосив Молодий.
– З ким він танцював? – спитала Дикунка.
– Із Сандрою. – Чунга дивилася на неї своїми згаслими очима, говорила повільно: – Вони притискалися одне до одного. І цілувались. Ти ревнива?
– Я просто так спитала, – відповіла Дикунка. – Я не ревнива.
А розлючений Семінаріо раптом підвівся, – забирайтесь геть, бо вижену вас звідси копняками, усіх чотирьох.
III
– Ані звуку, ані вогника, – сказав сержант. – Вам це не здається дивним, сеньйоре лейтенант?
– Сеньйоре, вони на іншому боці, – висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. – Острів начебто великий.
– Вже світає, – промовив лейтенант. – Нехай підведуть човни, але без галасу.
Поміж деревами і водою мундири набували кольору рослин. Стовпившись у вузькому сховку, змоклі до нитки, з непритомними від утоми очима жандарми та солдати підтягали штани, поправляли гетри. На їхніх обличчях, зеленавих від світла, що проникало крізь сплетіння гілок, листя й ліан, виднілися укуси москітів і сильні подряпини. Лейтенант пробрався до берега, відвів однією рукою листя, другою підніс бінокль до очей і почав оглядати острів: високе урвище, олив'яного кольору береги, дерева з могутніми стовбурами і високими кронами. Вода відбивала перше ранкове світло, вже чулося цвірінькання птахів. Сержант, накульгуючи, підійшов до лейтенанта, під його ногами тріщав хмиз. Позаду ворушилися в гущавині невиразні постаті – жандарми і солдати мовчки відгвинчували ковпачки фляжок, закурювали цигарки.
– Слава богу, вже не сваряться, – озвався лейтенант. – І хто б міг подумати, що вони усю дорогу перегиркувались.
– Погана ніч їх здружила, – сказав сержант, – утома, незручності. Ніщо так не зближує людей, як спільні труднощі, сеньйоре лейтенант.
– Доки ще не зовсім розвиднілося, візьмемо тих бандюг у кліщі, – прийняв рішення лейтенант. – Пошлемо кількох людей на протилежний берег.
– Але в такому разі треба перепливти озеро, – уточнив сержант, вказуючи пальцем на острів. – Це біля трьохсот метрів. Вони перестріляють нас, як качок.
Підійшли сержант Роберто Дельгадо та інші. Болото й дощ зробили мундири невиразними, лише пілотки й кашкети відрізняли солдатів від жандармів.
– Ми вишлемо до них парламентера, сеньйоре лейтенант, – запропонував сержант Роберто Дельгадо. – Їм нічого більше не залишається, як здатись.
– Це дивно, що вони нас помітили, – сказав сержант. – Уамбіси, як і всі дикуни, мають тонкий слух. Може бути, що вони ціляться в нас, сидячи на лупунах.
– Дивлюся й очам не вірю, – здивовано мовив сержант Дельгадо. – Погани живуть серед лупун, а завжди ж так бояться цих дерев.
Жандарми та солдати прислухалися. Посинілі тіла, маленькі плямки засохлої крові – сліди від колючок, кола під очима, розширені зіниці… Лейтенант почухав щоку, – що ж воно таке? Біля скроні в нього синіли три прищики, утворюючи трикутник, – мабуть, обидва сержанти наклали в штани зі страху? – і пасмо брудного волосся впало йому на лоб, наполовину закритий козирком кашкета. Що? Це швидше ваші жандарми перелякалися, сеньйоре лейтенант, а я, сержант Роберто Дельгадо, не знаю, що таке страх. Почувся шепіт, і водночас із поривом вітру, який сколихнув листя, Малюк, Чорний і Блондин відійшли від солдатів; це зневага до нас, сеньйоре лейтенант, цього не можна так просто залишити, по якому праву? І лейтенант доторкнувся до кобури: коли б у нас не було спеціального завдання, це йому дорого обійшлося б, тоді б він побачив.
– Це лише жарт, сеньйоре лейтенант, – пробелькотів сержант Роберто Дельгадо. – У війську ми жартуємо з офіцерів, а вони ніколи не ображаються. Я думав, що і в поліції так само.
Хлюпання води заглушило їхні голоси, чути було обережний плюскіт весел. З-під сплетіння ліан з очерету випливли човни. Лоцман Пінтадо й солдат усміхалися; ані вирази їхніх облич, ані рухи не вказували на втому.
– Мабуть, справді краще запропонувати їм здатися, – сказав лейтенант.
– Звичайно, сеньйоре лейтенант, – кивнув головою сержант Роберто Дельгадо. – Я порадив вам це не через боягузтво, а з тактичних міркувань. Якщо вони захочуть утекти, то звідси ми відкриємо шквальний вогонь.
– А якщо ми попливемо туди, вони перестріляють нас на середині озера, – додав сержант. – Нас лише десятеро, а хто знає, скільки їх там і яка в них зброя?
Лейтенант озирнувся, жандарми і солдати виструнчилися, – хто тут служить найдовше? На їхніх обличчях був вираз настороженості, вуста скривилися, очі тривожно кліпали. Сержант Роберто Дельгадо вказав на низенького мідношкірого солдата, і той ступив крок наперед, – солдат Інохоса, сеньйоре лейтенант. Дуже добре, нехай він очолить солдатів з гарнізону Борха, перепливе на той берег озера й займе позицію навпроти острова, сержанте. Я залишуся тут з жандармами, вони пильнуватимуть за горловиною протоки. І сержант Роберто Дельгадо: а в такому разі навіщо тут я, сеньйоре лейтенант? Офіцер зняв кашкет, – навіщо? – пригладив волосся, – зараз тобі скажу, – і коли одяг кашкет, пасмо волосся зникло з чола. Ви з сержантом попливете, щоб запропонувати їм здатися. Нехай кинуть зброю й стануть над урвищем, поклавши руки на голову. Вас перевезе Пінтадо. Сержанти мовчки дивились один на одного. Солдати і жандарми, збившись в один гурт, шепотілися, в їхніх очах вже не було страху, лише полегшення й глузливі іскорки. Солдати на чолі з Інохосою сіли в човен, який захитався і глибше занурився в воду. Лоцман підняв весло, знову почувся тихий плюскіт, затремтіли гілки, і пілотки зникли поміж заростей і ліан. Лейтенант уважно подивився на сорочки жандармів, – нехай Малюк зніме свою, вона найбіліша. А ти, сержанте, прив'яжи її до свого карабіна; ясна річ, як тільки бандити почнуть опиратися, стріляйте по них без жодних вагань. Сержанти вже сиділи у човні, і коли Малюк кинув їм сорочку, Пінтадо відіпхнув човен веслом. Він поволі кермував поміж заростями очерету, але, щойно вони випливли на озеро, увімкнув двигун, і, налякані його рівним деркотінням, у повітря здійнялися птахи, які галасливо втікали з дерев. Над лупунами займалася рожева заграва, в спокійних, чистих водах озера відбивалися перші промені сонця, що пробивались крізь гущавину.
– Ех, друже, а я збирався оженитися, – зітхнув сержант.
– Підніми вище карабін, – сказав сержант Дельгадо. – Нехай бачать сорочку.
Вони перепливли озеро, не спускаючи очей з урвища й лупун. Пінтадо, однією рукою кермуючи, іншою почав шкребти собі голову, обличчя, груди, відчувши раптову сверблячку. Вони вже бачили вузеньку болотисту мілину, голі кущі й колоди, які, очевидно, правили за плавучу пристань. До протилежного берега озера пристав човен з солдатами, вони швидко вистрибували, залягали за деревами і направляли гвинтівки на острів. У Інохоси гарний голос. Ті пісеньки, які він співав на кечуа вчора увечері, були дуже гарні, еге ж? Так, але що сталося, чому їх не видно, чому не виходять? На Сантьяго повно уамбісів, друже, ті, які бачили, що ми пливемо, попередили цих, і вони мали доволі часу, щоб повтікати різними протоками.