Ткач узяв сокиру й подався до лісу, щоб зрубати підходящу деревину. Йдучи берегом моря, він побачив велике дерево шиншапу й подумав: "Оце саме те, що я шукаю. З цього дерева можна буде настругати чимало гарних кілочків",— і замахнувся на нього сокирою. Але в ту мить з дупла дерева пролунав голос: "О, це дерево моя оселя й фортеця, я в ньому щасливо живу, бо його пестить прохолодний вітер і ніжно обіймають морські хвилі". Ткач сказав: "Що ж мені робити? Без дерева моя сім'я загине з голоду. Переселись в інше місце, а я [253] його зрубаю". Той, що в дереві сидів, мовив: "Ти мене втішив! Проси все, що хочеш, тільки не чіпай цього дерева".
Тоді ткач сказав: "Ну, то я піду додому, пораджуся зі своєю жінкою і другом, а коли повернуся, ти підтвердиш свою обіцянку". Погодився на це той, що жив у дереві, і ткач поспішив додому. Йдучи селом, він зустрів свого приятеля цирульника й розповів йому про все, а потім запитав: "Друже, скажи, що б мені попросити в того деревного жителя? Я оце й прийшов з тобою порадитися". Той йому відповів: "Знаєш, любий, ти попроси в нього царство, і нехай зробить так, щоб ти сам був раджею, а я твоїм міністром. І тоді ми зазнаємо щастя на цьому і на тому світі. Як-то кажуть:
Як справедливо діє цар, досягне слави на землі
Й змагатись зможе в небесах із божествами тридцятьма".
Ткач мовив: "Ну, от і добре, тільки я піду ще пораджуся зі своєю господинею". Цирульник на те відповів: "О друже, це всупереч усім шастрам — з жінками радитися. Недарма кажуть:
Годуй і одягай жінок, прикраси щедро їм даруй,
Продовжуй з ними рід людський, лише порад їх не сприймай.
Де шельма, жінка чи дитя володарюють при дворі,
Держава сходить нанівець — Бгаргава мудрий так повча.
Радіє доти чоловік, у славі й почестях живе,
Допоки він не на гачку, не слуха потайки жінок.
Жінки своєкорисливі, про щастя дбають лиш своє.
їм люд немилий, навіть син, якщо їм щастя заступа".
Ткач сказав: "Ні, я все-таки піду й пораджуся з нею, бо вона мені завжди вірна. Я нічого не роблю без її відома". От прийшов він додому й повідав своїй дружині: "Люба моя, сьогодні я подолав одного духа, і він хоче подарувати нам те, що ми з тобою побажаємо. Подумай, чого нам бракує. Мій приятель цирульник порадив попросити в нього царство". Жінка відповіла: "О сину благородного батька, ну який же розум у тих голярів? Не слухай його порад! Кажуть так: [254]
Мудрець не слухає порад панегіристів, співаків,
Цирюльників і хлопчаків, невігласів та жебраків.
Правити царством нелегко, великий тягар лягає на плечі раджі — тут і мир, і війна, і походи, і обережність, і пильність, і лицемірство, і союзництво з іншими країнами та ще багато чого. Отож усе це не дає щастя людині. Бо
Як зажадаєш царювать, до бід готуйся, що поллють,
Немов із глечика вода у час помазання на трон.
А також
Не варт бажати царства нам. Воно приносить лихо,-
У ліс прогнали Раму й потоптали Палі,
Поневірянь зазнали діти Панду,
Геть винищено Врішні, і позбувся трону Нала,
Був Саудаса змушений тікати,
Равана, цар Ланки, зазнав насмішок,
Було Арджуну вбито,— все це через царство.
Якщо брати, сини й рідня тебе за царство ладні вбить,
Тоді про царювання ти і гадки навіть не плекай".
І тоді ткач сказав: "Твоя правда, господине. Але, все ж таки, що нам у нього попросити?" Вона відповіла: "Ти завжди тчеш одну штуку полотна, і завдяки цьому ми сплачуємо всі борги. Так-от, попроси в нього ще пару рук і одну голову, щоб виготовляти дві штуки полотна. Одна буде, як і раніше, для сплати боргів, а друга принесе нам достаток на радість усім твоїм родичам. Таким чином, ти і цьому, й тому світові догоджатимеш". Почувши це, він дуже зрадів і мовив: "Гаразд, вірна своєму чоловікові, добре! Слушна твоя порада, дружинонько! Так я й зроблю!" Потім пішов він до того дерева й попросив його жителя: "О, коли ти хочеш наділити мене тим, що я бажаю, то дай мені, будь ласка, ще дві руки й одну голову". І тільки-но він це промовив, як зразу ж став чотирирукий і двоголовий. Ось прямує задоволений ткач додому, а люди з усіх боків кричать: "Он ракшас іде!" А потім, хто палицями, хто камінням, а хто просто кулаками, забили його до смерті. Тому я кажу: [255]
У кого розуму нема, і хто порад не визнає,
Той смерть свою зустріне так, як стрів колись Мантхара-ткач".
І мовив той, що тримав колесо: "Істинна правда! Люди, які на неподобне та незбутнє зазіхають, самі себе на посміховище виставляють. Недарма ж кажуть:
Хто помислить про незбутнє, недосяжного запрагне,
Той, мов мертвий, білий стане, як отець Самашармана".
Той, що знайшов золото, запитав: "А як це було?", і той, що з колесом на голові, розповів.
Оповідка восьма
"В невеличкому місті жив дуже скупий брахман, якого звали Свабгавакріпана. Він мав горщок, куди щоразу зсипав залишки ячного борошна, і вішав ту посудину над своїм ліжком, щоб не випускати її з очей. Одного разу вночі він подумав: "Коли цей горщок буде наповнений ущерть і настане голод, я продам його за сотню рупій, а на ті гроші куплю дві кози, які даватимуть кожні півроку приплід, і таким чином розведу ціле стадо. Потім за цих кіз придбаю корів, за корів — буйволиць, а за буйволиць — кобил, а вони мені приведуть багато коней, тоді я продам коней і матиму багато золота, а за те золото зведу будинок на чотири покої. Потім прийде в мій дім якийсь брахман і віддасть мені за жінку свою дочку-красуню, підходящу за віком, і від неї в мене буде син, якого я назву Самашар-маном. Згодом, коли він уже повзатиме, я сяду під стіною стайні з книжкою в руках і розмірковуватиму над нею. А Самашарман, побачивши мене, сповзе з материних колін, рачки полізе до мене і опиниться біля самих кінських копит. Розгнівавшись, я гукну своїй жінці: "Забери дитину!" А вона, заклопотана хазяйством, не почує моїх слів; тоді я встану й копну її ногою". Брахман так замріявся, що спросоння вдарив ногою по горшку й розбив його. Борошно посипалось на Свабгавакріпану, і він увесь побілів. Тому я й кажу: [256]Хто помислить про незбутнє, недосяжного запрагне,
Той, мов мертвий, білий стане, як отець Самашармана".
Той, що знайшов золото, мовив: "Ото ж бо й воно! Такий гріх, як у тебе, породжується невситимою жадобою до наживи. Кажуть:
Хто з жадоби діло робить, а про наслідки не дбає,
Пожере того жадоба, як пожерла скнару Чандру".
Той, що тримав колесо, спитав: "Це ж як?" І той, що знайшов золото, розповів.
Оповідка дев'ята
"В одному місті правив цар на ім'я Чандра, син якого полюбляв забавлятися з мавпами, і тому володар тримав цілу зграю цих тварин, добре їх годував, доглядав, і вони всі були дуже ситі. Ватажок мавпячої зграї знався на повчаннях Аушанаса, Бархаспатьї та Чанак'ї, діяв згідно з ними і наставляв на це своїх підданих. При тому самому палаці жила також отара баранів, на яких їздили юні царевичі. Один з тих баранів через жадібність свого язика безстрашно забігав на кухню й пожирав усе, що потрапляло йому на очі.А кухарі хапали посуд, який був під руками — глиняний, мідний, з білого металу — і щосили лупцювали його. Споглядаючи це, ватажок мавп подумав: "Ой, хоч би сварка між кухарями та баранами не окошилась на мавпах! Кухарі зозла шпурляють у того ласолюбного барана чим попало. Вони спересердя можуть його і головешкою уперіщити, а кудлатий від найменшої іскринки спалахне. Потім він, весь у вогні, забіжить у стайню, що неподалік від кухні, підпалить сіно, якого там повнісінько, і коні зазнають тяжких опіків. А в книзі Шаліхотри про лікування тварин сказано, що в коней опіки від вогню лікують з допомогою мавпячого жиру. Треба щось робити!" Дійшовши такої думки, він скликав усіх мавп і нишком сказав їм:
"Якщо чвари затівають
Барани і кухарі,
То від їхніх чвар нікчемних
Зазнають і мавпи втрат. [257]
Ось чому той дім, де чвари
Без причин спалахують,
Геть усім, хто хоче жити,
Обминать подалі слід.
А також
Від чвар палаци дивні гинуть,
Дурні слова руйнують дружбу,
Владики ниці гублять царства,
Діла безумні — людську славу.
Так-от, щоб нам усім не опинитися в пастці, треба негайно залишити цей палац і тікати в ліс". Мавпи зневажливо прослухали його слова й з усміхом мовили: "Ти, шановний, мабуть, на старості літ уже зовсім з розуму вижив, що таке плетеш. Сказано ж:
В слона беззубого із рота
Тече постійно слина.
Ніколи думкою не зблисне,
Ані мале, ані старе!
Ми не збираємось відмовлятися від чудових, мало не на самій амріті зготовлених, різноманітних страв, які подають нам своїми руками царські слуги. Що нас у тому лісі чекає? Кислі, гіркі та грубі плоди на деревах!" Очі ватажка мавп затуманилися сльозами, і він закричав: "О тупоголові! Невже ви не розумієте, який плід готує вам нинішня розкіш? Сік зрілих плодів, що ви ними ласуєте зараз, невдовзі може стати для вас отруйним! Не хочу я бути свідком загибелі свого роду і тому сам піду до лісу. Бо ж кажуть:
Щасливий, хто не бачить,
Як вірний друг страждає,
Як дім його грабують,
Як гинуть рід і рідний край".
Після цього ватажок залишив зграю й подався в ліс. А на другий день, коли баран заскочив на кухню, аби поживитися там, кухар, нічого не маючи під рукою, щоб приборкати нахабу, схопив тліючу головешку і вдарив його по спині. Миттю спалахнула на ньому вовна. Він, бекаючи, побіг щодуху у стайню і ну качатись по землі, заваленій [258] сіном, яке одразу ж зайнялося, і вогонь перекинувся на коней, а ті від тяжких опіків стали у муках помирати. Декотрі з них, наполовину обпечені, порвавши пута, повибігали надвір і з іржанням почали гасати по місту, лякаючи людей. Тоді стривожений цар скликав лікарів, обізнаних з настановами Шаліхотри, і сказав: "Повідайте мені, чим можна вилікувати коней від опіків?" А ті, помудрувавши над ученими книгами, мовили: "В цьому випадку, як радить шановний Шаліхотра,
Як тільки жиром мавпячим
Попечену помазать рану,
Вона безслідно пропадає,
Немов пітьма при сході сонця.
Коли вдатись до такого лікування, то рана швидко загоїться".