Проте ясні її очі, тонкий ніс, легкий розріз губів, — усі ці ознаки, відсутні у багатьох культурних осіб, у яких вони передавали б вишуканість, шляхетне відособлення обраної душі, — бентежили, наче розумний і добрий погляд пса, якому, як відомо, чужі всі людські уявлення, і насували мимоволі питання: чи нема між нашими меншими братами, між хлопами, таких істот, які є нібито вищими істотами між убогими духом, або радше такими, які приречені недолею жити між убогими духом, позбавлені світла, а проте природніше, ближче покревні з обраними натурами, ніж буває більшість людей освічених, є ніби розпорошеними, заблуканими, позбавленими розуму членами святого сімейства, ще не вирослою з дитинства ріднею найбільших умів, якій (про що свідчить блиск їхніх очей, хоча блищати очам не обов'язково) бракує, аби стати обдарованою, лише знання?
Мати, бачачи, як я ледве утримую сльози, мовила: "Регулює[122] мав звичай у важливих випадках свого життя… До того ж це дуже негарно щодо твоєї мами. Зацитуймо, наслідуючи твою бабцю, пані де Севіньє: "Я повинна зібрати всю відвагу, якої бракує тобі"". І пригадавши, що любов до ближнього відвертає нас від болісного самокопання, вона, щоб потішити мене, казала, що добереться до Сен-Клу завиграшки, що вона задоволена найнятим фіакром, що машталір ґречний, а повіз не труський. Я силкувався усміхнутися, слухаючи ці подробиці, і кивав ствердно і радо. Але ці подробиці помагали мені наочніше уявити від'їзд мами, і серце у мене щеміло так, ніби ми вже з нею роз'їхалися, коли я дивився на її круглий брилик, який вона справила на село, на її легеньку суконьку, яку вона одягала, бо їхати доводилося в спеку, і яка робила її вже іншою, дачницею вілли Монтрету, де мені її не бачити.
Щоб у дорозі мене менше турбували стиски, лікар порадив мені перед від'їздом випити більше пива або коньяку, це мало довести мене до стану, як він казав, "ейфорії", коли нервова система стає не такою вразливою. Я все ще вагався, але мені хотілося принаймні, щоби бабуся, в разі як я наважуся, визнала, що це слушно й розумно. Отож, я заговорив про це так, ніби ще не вибрав, де краще пити, у буфеті чи у вагоні-ресторані. З гримаси невдоволення на бабусиному обличчі я бачив, що вона навіть не збирається допускати такої можливосте. "Як же це так? — вигукнув я, нараз ухваливши податися пити до бару, бо це було треба для засвідчення моєї самостійносте, скоро сама згадка про це викликала уже спротив. — Як же це так? Тобі ж бо відомо, що я дуже хворий, відомо, що мені прописав лікар, а ти норовишся!"
Коли я звірився бабусі про свою кволість, вона так сумно і так лагідно сказала: "Ну, тоді йди мерщій випий пива чи лікеру, як тобі це корисно", — що я кинувся їй на шию і розцілував. А проте я пішов до вагона-ресторану і випив куди більше, ніж слід, але лишень тому, що інакше, як я відчував, у мене був би дуже сильний напад і це засмутило б її ще дужче. На першій станції я повернувся до нашого вагона і сказав бабусі, що я в захваті від того, що їду до Бальбека, що все буде гаразд, я цього певен, що скоро я звикну жити без мами, що потяг приємний, а бармен і кельнери такі симпатяги, що мені хотілося б частіше їздити цим маршрутом, аби тільки їх бачити. Усі ці добрі новини бабусю, мабуть, аж ніяк не врадували. Вона промовила, уникаючи дивитися на мене:
— Тобі краще поспати, — і одвернулася до вікна, на якому ми спустили фіранку, але фіранка всієї рами не запинала, отож на полірованому дубовому одвірку і суконному оббитті лави міг бігти (наче реклама життя на лоні природи, реклама набагато переконливіша, ніж оті, що заходами залізничної компанії висіли у вагоні й зображували місцевості, назви яких я не міг розібрати через те, що реклами були повішені зависоко) той самий теплий, дрімотний сонячний зайчик, що вигрівався на галявинах.
Бабусі здавалося, що я лежу заплющившись, і вряди-годи вона з-під вуалетки кидала на мене погляд, потім відводила його, потім знову позирала, ніби змушуючи себе виконувати морочливу вправу.
Я озвався до неї, але, мабуть, це було їй неприємно. А мені давало насолоду слухати свій голос, так само як стежити за своїми рухами, навіть наймимовільнішими, найтаємничішими. Тож я намагався розтягти цю насолоду, вимовляв слова спроквола, мені давав утіху кожен мій погляд, хай би куди я його спрямовував, і я залюбки його там затримував. "Ну, відпочинь, — сказала бабуся. — Якщо не спиться, що-небудь почитай". І вона подала мені том пані де Севіньє, я розгорнув його, а вона поринула в читання "Спогадів пані де Босержан". У дорогу вона завжди брала з собою по тому і тої, і тої. Були то улюблені її письменниці. Мені ліньки було повертати голову, я раював від того, що не міняв пози, я тримав томик пані Севіньє, не розгортаючи, і не опускав на нього очей, прикутих до блакитної шторки на вікні. Дивитися на шторку було так любо, і я б навряд чи відповів тому, хто захотів би відірвати мене від мого споглядання. Блакитний її колір завдяки, може, не красі, а незвиклій насиченості ніби потьмарив усі барви, які висявали перед моїми очима від дня мого народження аж до тої хвилини, коли я випив трунку і він почав на мене діяти; проти цієї лазурі інші кольори здавалися мені тьмяними, ніякими, буцімто пітьма в уяві сліпородних, які жили у кромішньому мороці, а потім, прооперовані, нарешті узріли барви. Старий кондуктор прийшов перевірити квитки. Сріберний блиск його металевих ґудзиків не міг не знадити мене. Мені кортіло попросити його посидіти з нами. Але він пройшов до сусіднього вагона, і мені стало завидки до того, що шляховики, які днюють і ночують на залізниці, щодня, мабуть, бачать старого кондуктора. Милування з роззявленим ротом шторкою уже тішило мене менше. Я став рухливіший, я трошки ворушився; я розгорнув бабусину книжку, і тепер уже моя увага спинялася на тій чи іншій перегорнутій сторінці. Що більше я читав пані де Севіньє, то більше нею захоплювався.
Не треба надитися на чисто формальні прикмети, породжені добою, салонним життям, як це робить дехто, вірячи, що він уже севіньєїст, коли вверне такі вирази: "Оголосіть про мене, моє серденько", або: "Граф, здається, мав олію в голові", або: "Славна це робота — перегортати сіно". Пані де Сім'ян була певна, що пише, як її бабуся: "Пан де ла Булі мається, пане, чудово і цілком здатний вислухати новину про свою кончину", або: "Ох, любий маркізе! як же ваш лист мені до вподоби! Як же на нього мені не відповісти", або ще: "Ви маєте, пане, собі за обов'язок відповідати мені, а я собі за обов'язок — надсилати вам бергамотові тавлинки. Заношу на вашу рахубу вісім, потім надішлю ще… Вродило їх до смутку. Я так думаю, що це для вас земля розщедрилася". І в цьому ж таки дусі пише вона листа про кидання крови, про цитрини тощо, гадаючи, що це — правдива пані де Севіньє. Проте бабуся, яка сприймала пані де Севіньє зсередини і прийшла до неї через любов до ближніх, до природи, навчила мене кохатися у справжніх красотах письменниці, зовсім інших. Незабаром вони вразили мене ще більше, бо пані де Севіньє — великий художник тієї самої школи, що й маляр, якого я мав спіткати в Бальбеку і який так глибоко вплине на моє світобачення, — Ельстір. У Бальбеку я зрозумів, що пані де Севіньє показувала нам речі так само, як він, діючи насамперед на наші враження і нічого не розжовуючи. Але вже того дня, у вагоні, перечитуючи листа, де мовиться про місячне сяйво: "Я не можу опиратися спокусі, чомусь покриваюся якимсь головним убором, іду на бульвар, де дихається на повні груди, як у мене в покоях, і мені ввижається казна-що: білі й чорні чепчики, сірі й білі чернички, розкидана тут і там білизна, покійники в саванах, притулені до стовбурів дерев тощо", — я був зачарований тим, що назвав би трохи згодом (хіба вона не малює природу так само, як Достоєвський характери?) достоєвщиною в "Листах пані де Севіньє".
Увечері, відпровадивши бабцю до приятельки і просидівши там кілька годин, я сів сам до наступного потяга, і близька ніч уже не здавалася мені надто прикрою: я проведу її не у в'язниці покоїв, дрімота яких перешкоджала б мені заснути; нині я — у товаристві всіх потягових рухів з їхньою заспокійливою навальністю; якщо я не засну, вони й далі залюбки гомонітимуть зі мною; вони вколисують мене відгомонами, з яких я сплітаю, як колись, наслухаючи голосів комбрейських дзвонів, ті чи інші співзвуччя (чуючи по своїй уподобі спершу чотири рівні шістнадцятки, потім одну шістнадцятку, що так і пре до чвертки); вони нейтралізують відцентрову силу мого безсоння, чинячи їй протидію, і стають підпертям моєї рівноваги, моєї нерухомости, а незабаром і сну, і справляють те саме відчуття свіжости, що й при відпочинку, забезпеченому мені чуванням потужних сил природи й життя, аби я міг перекинутися на часинку рибиною, приспаною в морі й несеною у своєму одубінні нуртами течії чи хвилі, або розкриленим орлом, спертим у повітрі тільки на бурю.
Схід сонця такий самий незмінний супутник тривалих залізничних поїздок, як круті яйця, ілюстровані журнали, картярська гра, річки, на яких гойдаються, але не посуваються вперед човни. У ті хвилини, коли я почав перебирати думки, які допіру наповнювали мою свідомість, бажаючи зрозуміти, сплю я чи не сплю (сама непевність, яка змушувала мене ставити собі це запитання, підказувала мені ствердну відповідь), я раптом угледів у вікні над чорним ліском щербаті хмари, м'який пух яких був помальований рівно в рожевий колір, мертвий, незмінний, ніби той колір, який обарвив назавше пера крила, або колір, яким маляр, скоряючись фантазії, намалював пастель. Проте я відчував, що цей колір — не млявість і не химера, а необхідність і життя. Незабаром позаду нього намножилося потоків світла. Рожева закраска яскравішала, небеса затоплював багрець, і я, припавши до шибки, пас його очима, я відчував, що він зв'язаний з початками життя природи, але колія міняла напрям, потяг повернув, вранішній образок заступило у віконній рамі нічне село з дахами, блакитними від місячного сяйва, з саджавкою, забризканою опаловим перламутром ночі, під небом ще зовсім зоряним, і мені стало шкода, що я загубив з очей рожеву небесну стягу, аж це я побачив її знов, цим разом червону, у протилежному вікні, а потім, на новому віражі, вона пропала й там; і я почав бігати від вікна до вікна, аби зблизити, аби знову склеїти уривані, колізійні частини мого гожого пурпурового мінливого поранку в цілісний краєвид, у монолітну картину.
Потім пішли танцювати урвища, потяг зупинився на полустанку, між двома згір'ями.