— І висолопив страшний язик.
Йому відрізали плесно два тижні тому. Але рана не загоювалася, в нозі, як і раніше, не було пульсу, і болі поновилися з подвоєною силою.
Ноель Шудлер звелів, щоб до нього привели онука. Йому здавалося, що він багато про що повинен поговорити з хлопчиком. Жан-Ноель приїхав у четвер вранці. І тепер старий Шудлер ніяк не міг згустити в слова туман думок і почуттів, який огортав його мозок протягом останніх днів.
Нарешті він сказав:
— Стеж за сестрою. Це твій обов'язок. Вона дуже мила, але, на мою думку, поводиться не зовсім так, як личить дівчині нашого кола. Тому...
Слова ці надзвичайно схвилювали старого: він мусив зупинитись, і обличчя його скривилося, ніби він ось-ось заплаче. Все, про що він говорив, — про минуле чи майбутнє, про людей, які відійшли в інший світ, чи про тих, що житимуть після нього, — все зворушувало його до сліз.
Жан-Ноель одсунувся від ліжка, залізна спинка якого двигтіла від конвульсій, що пробігали по тілу діда.
Ноель Шудлер підняв трохи ковдру й здоровою рукою погладив голе коліно — воно тремтіло, наче під струмом.
— Бідна моя нога, бідна нога, — промимрив він, — цього разу мені очевидно, доведеться з тобою розпрощатись. Ми проводимо з тобою разом останні хвилини.
Відтак Ноель Шудлер висунув шухляду нічного столика, вийняв останню стофранкову банкноту і пару великих золотих запонок з викарбуваними на них його ініціалами.
— На, — сказав він онукові, — це тобі. В тебе такі самі ініціали... А гроші матимеш на канікули...
— Дякую" дідусю, — мовив Жан-Ноель.
— Ні, ні, що ти. Я повинен би дати тобі набагато більше... Ех, якби я був умер десять років тому... Навіщо все це, навіщо...
В Шудлера почався новий напад болю.
Він знову впечився руками в пруття ліжка за головою, застогнав.
— Подзвони, Жан-Ноель, подзвони. Виклич сестру. Нехай мені зроблять укол.
По його запалих щоках струмив піт.
Сестра озвалась не зразу, і Ноель закричав:
— Банда вбивць! Я тут помру! Банда вбивць!.. Вони проводять на мені досліди, я знаю. Перевіряють, скільки людина може терпіти біль. Жан-Ноель, подзвони префектові поліції, скажи йому, що ти мій онук і що мене хочуть убити; нехай він щось зробить, інакше я відкрию кампанію в своїй газеті...
Увійшла сестра, тримаючи в руках шприц з морфієм.
— Ну, не треба так, не треба, — сказала вона.
— Убивці!.. — буркнув старий, простягаючи худу руку.
Сестра вийшла, і Ноель Шудлер знітився, застиг мовчки й непорушно, ніби лічив стиха секунди, що відділяли його од заспокійливої дії ліків.
Жан-Ноеля занудило в цій задусі, насиченій запахами хвороби й ліків. Він пошукав очима, де б його сісти. Але на єдиному стільці стояла миска. Тоді хлопчик знову сперся на ліжко.
Жан-Ноель з самого малку трохи боявся діда, цього грізного й могутнього велетня. Зникнення Франсуа Шудлера (Жан-Ноель усе ще не знав правди про нього) тільки збільшило в його очах престиж літнього володаря.
І ось цей міцний, мов кіраса, торс перетворився на вузькі груди з запалими боками; ці страшні руки, які піднімали колись Жан-Ноеля на два метри від землі, перетворилися на довгі, тремтячі худі тріски, а нога колоса, що її Жан-Ноель, коли йому було чотири роки, обхоплював руками, і, сівши на неї верхи, примушував возити себе по вітальнях будинку на авеню Мессін, — нога ця зникала шматок за шматком...
— Ця гидота нітрохи мені не допомагає, — простогнав старий. — Це вода... Вони мені влили воду... Ох, Жан-Ноель! Сердешна ти моя дитино! — І, пригнувшись до ковдри, закусив її край, щоб онук не бачив, як він плаче...
"Шудлер ніколи не плаче..." Ця істина теж розсипалася на порох у спостережливому розумі Жан-Ноеля, як несподівано розвіялася кілька місяців тому перед реальністю газетних заголовків та образливими словами однокласників упевненість в безмежному багатстві дідуся і як півгодини тому розвіялася віра в силу тих, хто народився раніше, ніж він.
— Ти знаєш, мені, мабуть, доведеться знову лягти на стіл, — повторив хворий. — На обличчя тобі кладуть маску... І ти падаєш, падаєш, мов той камінь, у пітьму...
І страх перед цим паданням після того, як накладуть ефірну маску, примусив його мимоволі повторити звичний жест: піднести руку до серця, яке ніколи ніщо не тривожило, крім страху перед смертю, а зараз одне-однісіньке боролося за існування в цьому розбитому тілі.
Жан-Ноель зрозумів, що дідусеві страшно і, напевне, завжди було страшно. Жан-Ноелю знайоме було це невиразне, таємне відчуття, що підкрадається поволі, але появу його він пояснював собі тим, що "він іще маленький".
І він уперше відчув ніжність до дідуся, вперше зрозумів, що в жилах їх обох тече людська кров; хлопчик підійшов до діда і обережно погладив його по голові — аж до потилиці.
— О, так, так, мені це дуже приємно... — прошепотів Ноель Шудлер. — Мати завжди так робила, щоб я швидше заснув... А зараз тут мав би бути твій батько — Франсуа!
Так, Жан-Ноель більше не боявся свого діда. Але його охоплював інший страх, сильніший, — страх від усвідомлення того, що в чотирнадцять років він став раптом дужчий за богів свого дитинства. А надія на те, що одного чудового дня, коли він уподібниться цим богам, він матиме спокійне життя, виявилася облудною, — спокій безтурботного життя був однині вигнаний з землі.
— А тепер іди, мій хлопчику, — тихо сказав старий. — Ти дуже добре зробив, що прийшов до мене.
Шудлер почав відчувати заспокійливу дію морфію і хотів нею скористатися.
Жан-Ноель пішов, несучи з собою складену банкноту, дві золоті дрібнички, що побрязкували у нього в кишені, і відчуття нетривкості усього земного, — весь свій скарб.
XI
Візок з операційної підняли нагору годині десь об одинадцятій" Заросле обличчя барона Шудлера, здавалося, лежало на тарелі, накритому кошлатою шерстю.
Дряблі повіки заплющились, розчервонілі щоки позападали, бо з рота було вийнято вставні зуби. Двоє санітарів, схопивши ковдру, на якій лежав барон Шудлер, перенесли його довге тіло з візка на ліжко.
Сестра негайно поклала на груди хворого гірчичник, потім, укріпивши його руку на дерев'яній дощечці, встромила в неї голку, крізь яку протягом кількох годин по краплині переливатиметься рідина з великої ампули, підвішеної до штатива.
— Тепер усе гаразд, пане професор?
— Так, так... Треба чекати, коли він прокинеться, — відповів Лартуа, що ввійшов до палати слідом за візком.
Він усе ще був у білій куртці й шапочці. Сівши біля ліжка, він почав лічити пульс оперованого. Чекати... Він нікуди й не поспішав.
Через півгодини Ноель Шудлер ворухнувся, промимрив щось незрозуміле, кілька разів виблював і знову поринув у безпробудний сон.
Професор Шельєр прийшов десь за годину. Протягом ранку він зробив належних шість операцій і відчував себе стомленим, але нерви його були напружені, з думки не виходили шість тіл, що лежали в шести кімнатах і стогнали — шість тіл, у які проникала його рука, щоб змінити хід долі. На краще? На гірше? Він ніколи цього не знав, ніколи не був упевнений...
Шудлер поволі почав прокидатися. Його погляд спочатку втупився у посудину з сироваткою, ковзнув по трубці, що вела до його руки, помітив Шельєра, який стояв праворуч од ліжка, потім Лартуа, що сидів ліворуч, і знову зупинився на Шельєрові.
— Ну, як справи, бароне? — спитав той.
— А ви все ще не скинули свого чудового капелюха? — мовив Шудлер. Потім показав очима на Лартуа. — Ось хто мій єдиний друг, — пробурмотів він.
— А я? — вигукнув Шельєр.
— Так, і ви, звичайно, теж.
Шудлер поцікавився, чи довго він був під дією наркозу, чи різали його в тій самій операційній, що й першого разу. Думки його кружляли навколо надзвичайно важливого питання, яке він не наважувався вимовити.
Шудлер просунув вільну руку під металевий обруч, обмацав бік, складку паху, початок ноги й дуже скоро торкнувся пов'язки.
— Все ж таки залишили шматочок, — сказав він. — А нижче?
— А нижче... бачите, нижче нема нічого, — відповів Шельєр. — Іншого виходу не було... Я не люблю це робити, ви ж знаєте, я ненавиджу сам себе, коли мені доводиться різати. Я люблю хірургію, яка дає змогу зберегти, а не відтинати. Та коли вже інакше не можна...
— Авжеж, інакше не можна було, — повторив Шудлер, і голова його глибше вгрузла в подушку. — Але даремно ви старалися... Все одно треба ж від чогось померти.
Лартуа зрозумів, що ця неспокійна людина нарешті вгамувалась, і перезирнувся з Шельєром.
Власне, навіщо їм було сидіти тут удвох, схилившись над цим ампутованим, спотвореним тілом, мозок якого втратив ясність думки? Шудлер не мав більше ні багатства, ні домівки, ні друзів, не мав, по суті, й сім'ї, в нього не було ніякої надії й радості, не було звідки цю радість чекати. Навіщо ж тоді вони з Шельєром борються за це життя ось уже шістнадцять днів за допомогою шприців, сироваток, скальпелів, перев'язування артерій?
"Може, я хочу врятувати його для себе, для власної втіхи від його присутності чи розмови з ним?.. Заради наших спогадів?.."
Але ні, річ була не в цьому... В ім'я чого вони хотіли силоміць утримати на ногах цей напівтруп, що зайшов уже в глиб алеї, з якої немає виходу? Їхні зусилля диктувалися міркуваннями, що були непохитною істиною як для хірурга, так і для самого хворого. Ці двоє людей присвятили своє життя врятуванню людської плоті, така була їхня доля і їхній обов'язок, і слава, якою їх за це вшанували, була не стільки нагородою за їхню працю, скільки заохоченням для інших наслідувати їхній приклад і згодом заступити їх.
— Я більше не можу... Не можу... — пробурмотів Шудлер, не розплющуючи очей. — Сьогодні вранці приходив до мене мій онук... Ні, далебі я більше не можу...
Голос його бринів стомлено і наче звідкись здалеку. Язик раптом судорожно висолопився і знову зник у гортані.
Лартуа відчув полегкість: він розумів, що це якоюсь мірою підло, але він все зробив, щоб не відступити перед смертю, і не він винен, коли агонізуючий тепер упокорювався перед нею або сам її кликав.
А те, що в Шудлера почалася агонія, не викликало ніякого сумніву.
Шкіра його напнулася на кістках, очі заплющились, дихання стало сухе, прискорене — заважав язик, який раз по раз западав у гортань. Хворий затиснув у кулак великі пальці; руки, що лежали на ковдрі, злегка ворушилися, неначе він плив.
Професор Шельєр торкнувся плеча професора Лартуа.
— Ми це з вами передбачали, — прошепотів він.