П'юранці збиралися на Пласа де Армас, щоб послухати військовий оркестр з Казарм Грау, дон Ансельмо за годину перед його виступом давав свій власний концерт, потім обходив публіку з капелюхом, і, зібравши декілька солів, одразу ж повертався до Мангачерії. Вона не змінилася. Мангачі – також. Ті самі очеретяні хижки, свічки з лою, кози, і, незважаючи на те, що й туди вступав прогрес, до її закутків не ризикував заходити жоден жандармський патруль. А арфіст, без сумніву, відчував себе щирим мангачем, відчував усім серцем, бо гроші, зароблені концертами на Пласа де Армас, він тратив завжди лише в своєму передмісті. Ночами він як завжди грав у Тули, Гертрудіс чи Анхеліки Мерседес, своєї колишньої куховарки, яка тепер тримала власну чічерію. Ніхто вже не міг собі уявити Мангачерію без нього, жоден мангач не міг подумати, що завтра вранці не побачить, як дон Ансельмо урочисто гуляє вуличками, жбурляє каміння в аурів, виходить з халуп, позначених червоними прапорцями, спить на сонці, а коли стемніє, не почує вдалині звуків його арфи. Навіть по манері говорити, хоча говорив він рідко, кожний п'юранець впізнавав у ньому мангача.
– Непереможні кликали його до свого столу, – пригадувала Чунга. – Але Літума вдавав, що не чує їх.
– Цей сержант завжди такий ввічливий, – розповідав арфіст. – Підійшов до мене привітатися й обійняти.
– Своїми дурними жартами ці бешкетники доб'ються того, що мої підлеглі перестануть мене поважати, доне Ансельмо, – сказав Літума.
Двоє жандармів залишилися біля бару, сержант розмовляв з доном Ансельмо. Чунга подавала їм пиво, а брати Леон і Хосефіно ніяк не вгамовувалися.
– Краще не розповідайте далі, бо Дикунка починає смутніти, – попросив Молодий. – Зрештою вже пізно, маестро.
– Нема чого, дівчино, сумувати. – Рука дона Ансельмо затремтіла над столом, перекинула чашку й поплескала Дикунку по плечу. – Таке життя, ніхто в цьому не винний.
– Варто цим зрадникам улізти в мундир, як вони вже не відчувають себе мангачами, навіть не вітаються, дивитися на тебе не хочуть, – викрикували троє непереможних.
– Жандарми не знали, що це про сержанта, – сказала Чунга. – Спокійнісінько пили своє пиво, розмовляли зі мною. Але Літума добре знав, що це про нього, він пронизував їх поглядом, а рукою давав знак: почекайте, заспокойтеся.
– Хто запрошував цих типів у формі, га? – вигукнув Семінаріо. – Мені вже чується, як вони швиденько кажуть "до побачення". Чунго, зроби мені таку ласку, вижени їх геть.
– Це сеньйор Семінаріо, власник гасієнди, – промовила Чунга. – Не звертайте на нього уваги.
– Я знаю його, – озвався сержант. – Не звертайте уваги, хлопці, він п'яний.
– Тепер ще й чіпляється до жандармів, – обурився Мавпа. – Забагато собі дозволяє.
– Наш братик міг би йому заткнути пельку, хоч на це б йому мундир придався, – під'юджував Літуму Хосе.
Молодий Алехандро випив кави й сказав:
– Коли Семінаріо прийшов сюди, то був спокійний, але після двох склянок розлютився. Напевне, мав якийсь тягар на серці, ось і намагався звільнитися від нього – тому грубіянив і задирався.
– Не треба так, сеньйоре, – заспокійливо мовив сержант. – Ми при виконанні службових обов'язків, нам за це платять.
– Ви вже простежили за порядком і побачили, що все гаразд, – не вгавав Семінаріо. – А зараз ідіть і облиште порядних людей в спокої.
– Не зважайте на нас, – попросив сержант. – Гуляйте собі на здоров'я, сеньйоре.
Обличчя Дикунки дедалі смутнішало, а Семінаріо за своїм столом корчився від люті, – ця поліцейська шкура також стелиться переді мною, нема вже чоловіків у П'юрі, от що зробили з цим проклятим краєм. І тоді до нього підійшли Гортензія й Амапола, пестощами та жартами трохи його заспокоїли.
– Гортензія, Амапола, – повторив дон Ансельмо. – Що за імена ти вигадуєш, Чунгіто!
– А що робили непереможні? – спитала Дикунка. – Адже те, що він сказав про П'юру, повинно було довести їх до нестями.
– По їхніх очах було видно, що вони жовчю спливали, – промовив Болас. – Але що ж було робити, коли вони помирали від страху.
І непереможні: ми не знали, що ти, Літумо, такий боягуз, адже ти озброєний і можеш вколошкати Семінаріо, бо в нього руки сверблять, це очевидно, – а Ріта: тихіше, бо зараз він почує, – і Марібель: бійка буде, – а Сандра й далі голосно реготала. Згодом патруль пішов, сержант, провівши обох жандармів до дверей, повернувся назад і підсів до столика непереможних.
– Краще було б, якби він теж пішов, – скрушно похитав головою Болас. – Бідолаха.
– Чому бідолаха? – заперечила Дикунка. – Він чоловік, і не потребує, щоб його жаліли.
– Але ти завжди сама кажеш "бідолаха", Дикунко, – сказав Болас.
– Я його дружина, – пояснила Дикунка, а Молодий злегка всміхнувся.
Літума сварив їх: чому ви глузуєте з мене при моїх підлеглих? – і вони: ти, дволична людина, перед ними вдаєш із себе велике цабе, а потім випроваджуєш їх, щоб гуляти собі досхочу, аж прикро дивитися на тебе, – і він: мені ще прикріше дивитись на вас, – але за хвилину вони вже помирилися й заспівали: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, вони непереможні, зараз ідуть спідниці задирати.
– Це ж треба, самі для себе склали гімн, – сказав арфіст. – Ой, ці мангачі, таких удень з вогнем не знайдеш.
– Але ти вже перестав бути непереможним, – зауважив Мавпа. – Піддався залякуванням.
– Не розумію, чому ти не згорів від сорому, братику? – докинув Хосе. – Ніколи жоден мангач не був жандармом.
– Мабуть, вони розповідали про свої походеньки та пиятики, – сказала Чунга. – Про що їм ще було розмовляти?
– Десять років, братику, – зітхнув Літума. – Жахливо, як час летить.
– За час, який летить, – запропонував Хосе, підіймаючи склянку.
– Мангачі, коли вп'ються, починають філософствувати. Заразилися від Молодого, – промовив арфіст. – Напевне, вони говорили про смерть.
– Десять років, аж не віриться, – і собі зітхнув Мавпа. – Пам'ятаєш про відспівування Домітіли Яри, братику?
– Наступного дня після повернення з сельви я зустрів отця Гарсію і він не відповів мені на уклін, – сказав Літума. – Не пробачив нам.
– Який там філософ, маестро, – зашарівся Молодий. – Я лише скромний музикант.
– Найімовірніше, що вони теревенили про своє минуле, – сказала Дикунка. – Завжди при зустрічах вони згадували часи, коли були шмаркачами.
– Ти ніколи не жалкував, братику? – спитав Хосе.
– Чи жандармом бути, чи кимось іншим, яка різниця? – знизав плечима Літума. – Ось коли я був непереможним, то бешкетував, бився, але також і голодував, хлопці. А тепер принаймні я добре снідаю й вечеряю. Це вже щось.
– Якщо можна, то я випив би ще трохи молока, – попросив арфіст.
– Зараз підігрію, доне Ансельмо. – Дикунка підвелася.
– Єдине, в чому я тобі заздрю, це те, що ти побачив трохи світу, Літумо, – сказав Хосефіно. – Ми здохнемо, а з П'юри і кінчика носа не поткнемо.
– Кажи за себе, – буркнув Мавпа. – Мене не поховають, доки не побачу Ліми.
– Добра вона дівчина, – мовив Ансельмо. – Завжди до всіх приязна. Така послужлива й симпатична. А вона гарненька?
– Не дуже, такий собі цурпалок, – відповів Болас. – Коли одягає взуття на високих підборах, то ходить так, що вмерти можна від сміху.
– Але в неї гарні очі, – додав Молодий. – Зелені, величезні, таємничі. Вам би сподобалося, маестро.
– Зелені? – перепитав арфіст. – Напевне б, сподобались.
– Хто б міг подумати, що ти підеш у жандарми і женишся, – дивувався Хосефіно. – А невдовзі станеш головою сім'ї, Літумо.
– Чи правда, що в сельві жінки ходять голі? – поцікавився Мавпа. – Чи такі ласі на любощі, як про них кажуть?
– Ще більше, ніж кажуть, – ствердив Літума. – Доводиться від них відбиватись. Забудешся, і всі соки з тебе вичавлять, не знаю, яким дивом я не повернувся звідти сухотним.
– Отже, можна брати будь-яку, котра тобі до вподоби? – спитав Хосе.
– Особливо, якщо ти з узбережжя, – відповів Літума. – Вони просто шаліють за креолами.
– Може, вона й добра дівчина, але безсовісна, – промовив Болас. – Сплуталася з приятелем власного чоловіка, поки, бідолашний Літума сидить за гратами.
– Не треба так швидко засуджувати, – скривився Молодий. – Належало б спершу знати, як це сталося насправді. Не так просто побачити, що криється під поверхнею. Ніколи першим не кидай каменя, брате.
– А ще потім каже, що не філософ, – зауважив арфіст. – Послухай лишень його, Чунгіто.
– У Санта-Марія де Ньєві було багато жінок, братику? – допитувався Мавпа.
– Можна було міняти їх щоденно, – сказав Літума. – Багато, дуже багато, а що вже палкі, як жодні інші. На будь-який смак – білі, чорненькі, варто лише руку простягнути.
– Якщо їх було стільки і таких, то чому ти одружився з цією? – засміявся Хосефіно. – Бо що не кажи, Літумо, в неї тільки очі гарні, але решта нічого не варте.
– Він так ударив кулаком по столу, що, мабуть, у соборі було чутно, – промовив Болас. – Вони посперечалися через щось, здавалося, Хосефіно й Літума от-от вчепляться один одному в горлянку.
– Вони – мов ті сірники чи іскорки, які спалахують і миттю гаснуть, – сказав арфіст. – Ніколи не гніваються надто довго. Всі п'юранці – люди з голубиними серцями.
– Ти що, жартів не розумієш? – заспокоював його Мавпа. – Ну й змінився ти, братику.
– Вона ж мені як сестра, Літумо, – кричав Хосефіно. – Невже ти думаєш, що я сказав це всерйоз? Сідай, друже, давай вип'ємо з тобою.
– Так уже сталося, що я її кохаю, – сказав Літума. – Це ж не гріх.
– І дуже добре, що кохаєш, – підтакнув Мавпа. – Подай ще пива, Чунго.
– Бідолашка не може призвичаїтися в П'юрі, вона перелякана такою кількістю людей, – пояснював Літума. – Адже тут усе інакше, ніж у неї в рідних краях, ви повинні її зрозуміти.
– Звичайно, що розуміємо, – погодився Мавпа. – Ну, за здоров'я нашої сестрички.
– Вона чудова дівчина, а як піклується про нас, а яку їжу нам готує, – додав Хосе. – Ми всі троє дуже любимо її, братику.
– Добре молоко, доне Ансельмо? – спитала Дикунка. – Не надто гаряче?
– Дуже добре, смачне, – присьорбуючи, відповів арфіст. – А що, в тебе справді зелені очі?
Семінаріо повернувся в їхній бік разом зі стільцем, – та що це таке, що за галас, чи тут уже не можна спокійно порозмовляти? А сержант дуже стримано: ви, сеньйоре, виходите за межі дозволеного, ніхто вас не зачіпає, отож не треба і нас зачіпати.