"Ох, вони вже летять!" — скрикнула Альбертина, показуючи на чайок, — скинувши на мить своє квіткове інкогніто, вони всі гуртом здіймалися до сонця. "Ходити не дають їм велетенські крила", — процитувала Камбремер-молодша, плутаючи чайок з альбатросами. "Я їх дуже люблю, я надивилася на них в Амстердамі, — озвалася Альбертина. — Вони відчувають море, щоб подихати ним, перетинають навіть бруковані вулиці". — "Ага, то ви були в Голландії, знайомі з Вермеером?" — спитала зверхньо Камбремер-молодша таким тоном, ніби казала: "Знайомі з Ґер-мантами?" — бо снобізм, міняючи свої об'єкти, не змінює акценту. Альбертина відповіла, що не знайома, — вона подумала, що йдеться про живу людину. Але це зосталося непоміченим. "Я була б дуже рада пограти вам, — сказала мені маркіза де Камб-ремер. — Але, бачте, я граю лише такі речі, які вашому поколінню вже нецікаві. Я виховувалася на культі Шопена", — додала вона, знизивши голос: бо боялася синової; та, як вона знала, вважала, що Шопен — це не музика, а, отже, грати його добре чи зле — для неї порожній звук. Вона віддавала належне лише свекрушиній техніці, її віртуозним пасажам. "Хоч убийте, а я не визнаю, що вона музикантка", — казала насамкінець про неї Легранден-Камбремер. Вона ходила в "авангардистках" і заявляла, що "все було для неї не досить лівим" (правда, лише в штуці), вона гадала, що музика не тільки прогресує, а й прогресує в одному напрямі і що Дебюссі — це такий собі над-Вагнер, тобто Вагнер, тільки трохи поступовіший. До неї не доходило, що хоча Дебюссі не зовсім вільний від вагнерівського впливу, як вона сама це побачила через кілька років (не вільний, бо ми завжди користуємося трофейною зброєю, аби остаточно випручатися з обіймів того, кого тимчасово' заломили), а проте по тому, як публіка переситилася творами многодумними, всевиражальни-ми, Дебюссі намагався задовольнити інші запити. Теорія, звісно, підпирала на час нову течію — так у політиці притягують за вуха теорії для виправдання протиконгрегаційних законів, східних воєн (протиприродне виховання, жовта небезпека тощо). Казано, що навальна доба вимагає динамічного мистецтва, — твердження зрідні тим, що майбутня війна триватиме не довше ніж два тижні або що через залізниці здичавіють глухі закутки, укохані диліжансами, але моду на них має відродити авто. Радилося не втомлювати уваги слухача, немовби ми не посідаємо знову різних одмін уваги і немовби розбурхати найвищі відміни не залежить цілком від артиста! Бо ті, хто позіхає з нудьги, перебігши очима десять рядків пересічної статті, щороку їздять до Байрейта, щоб послухати тетралогію. Зрештою має прийти такий день, коли Дебюссі на якийсь час оголосять таким самим плитким, як Массне, а вихиляси з верхів на низи у Мелісанди — таким самим штукарством, як вихиляси в "Манон". Бо теорії і школи — ті самі мікроби або червонокрівці з білокрівцями: пожирають себе навзаєм і своєю борнею забезпечують безперервність життя. Але такий час ще не наспів.
На біржі підвищення курсу корисне для цілої партії цінних паперів, — отак і свіжі подуви сприятливі для певної групи авторів — чи то тим, що вони не заслуговували на колишню погорду, чи просто тим, що колись були її предметом, і нині, хвалячи їх, можна було сказати нове слово. Ба навіть у далекій минувшині намагалися відшукати сміливий талант, на чию славу сучасний напрямок, здавалося б, не міг упливати, але кого нові майстри начебто згадували прихильно. Така похвала пояснювалася тим, що майстер, хай би ким там був', хай би в які висоти поривала його школа, судить, покладаючись на власне чуття, віддає справедливість кожному талантові, і навіть чомусь меншому, ніж талант, люботі якогось пориву натхнення, яка і його колись заполонила і яка пов'язується у нього з дорогим переживанням юности. А іноді вона пояснювалася тим, що деякі художники іншої доби осягли в якійсь простій своїй речі щось подібне до того, чого новий майстер, як він переконається з часом, сам хотів доконати. Такий майстер бачить у старому майстрові ніби предтечу: попри всю різницю форми йому дороге в ньому бодай почасти, бодай тимчасово споріднене зусилля. Пензель Тернера помітний у малярстві Пуссена, флоберівська фраза трапляється у Монтеск'є. А іноді чутки про захоплення майстра давнім художником були брехливі, невідомо ким розпущені й поширені серед його шанувальників. Тоді ім'я "предтечі" завдячувало свою славу "фірмі", яка вчасно його висунула: коли майстер чинить по своїй уподобі й керується лише добрим смаком, то його школа — раб теорії. Отак наша думка, роблячи зазвичай кривулі на своєму шляху вперед, збочуючи раз ув один бік, раз у другий, спрямувала світло з вишини на деякі забуті твори, а хіть справедливости чи оновлення, або ж смак Дебюссі, його примха, суд, може, й не-висловлений ним, додали до них ще й Шопенові п'єси. Знавці, гідні всілякої довіри, підносили Шопена, фурор "Пелеаса" пішов йому на користь, і зірка його засяяла новим блиском: навіть ті, хто перестав був слухати його, знову перевели його в ідола, — несамохіть, хоча й думали, що доброю волею. Але Кам-бремер-Легранден частину року жила в провінції. Та й у Парижі вона, нездужаючи, відлучалася з дому нечасто. Відлюддя прикро позначалося на її словництві: вона вважала за ті модні вислови, які були б радше к строці на письмі, але цього відтінку вона не помічала, бо запозичувала свій лексикон з лектури, ніж із розмови. Але ж розмова потрібна не тільки для ближчого знайомства з поглядами, а й для знайомства з новими слівцями. Хай би там як, а воскрешення ноктюрнів не було ще оповіщене критикою. Новина ця поширилася завдяки розмовам серед молоді. До Камбре-мер-Легранден вона не дійшла. Я не втримався від того, щоб повідомити їй, але повідомити, звертаючись до свекрухи, — так на більярді, цілячись у кулю, грають від борту, — що Шопен аж ніяк не знемодився і що це улюблений композитор Дебюссі. "Овва! Цікаво!" — лукаво осміхаючись, промовила маркіза-невістка, ніби почула про якийсь вибрик автора "Пелеаса". Проте нині було цілком очевидно, що тепер вона слухатиме Шопена шанобливо і навіть з утіхою. Після моїх слів, вісників того, що наспіла година тріумфу, вона подивилася на мене вдячним, а головне — радісним поглядом. Очі її світилися, як очі Латюда у п'єсі під заголовком "Латюд, або Тридцять років у в'язниці", а груди вдихали морське повітря з тією жадобою, яку так добре віддав у "Фіделіо" Бетховен, — у тій сцені, коли в'язні нарешті можуть дихати "живлющим духом". Дивлячись на маркізу-вдову, я мав таке враження, ніби її вусата губа от-от мазне мою щоку. "Як? Ви любите Шопена? Він любить Шопена, він любить Шопена!" — загугнявила радісно маркіза; з таким самим щасливим подивом вона могла б запитати: "Як, ви знайомі з графинею де Франкто?" — з тією ріжницею, що до моїх взаємин із маркізою де Франкто їй було байдужісінько, тоді як моє знайомство з Шопеном довело її до своєрідного артистичного екстазу. Слинної гіперсекреції вже було замало. Навіть не пробуючи збагнути, яку ролю у змертвихвстанні Шопена зіграв Дебюссі, вона тільки відчула, що я на боці Шопена. Ентузіазм музикантки так і охопив її. "Елоді! Елоді! Він любить Шопена! — Маркіза вимахувала руками, груди їй ходили ходором. — Ох! Я зразу відчула, що ви музика! — гукнула вона. — А тепер мені ясно, такий га-артист, як ви, не може не кохатися в такій музиці. Яка ж бо вона гарна!" Здавалося, в її голосі вчувався шерех жорстви, ніби на те, щоб висловити свій захват перед Шопеном, вона, наслідуючи Демостена, набрала повен рот камінчиків з морського берега. Потім настав приплив, і від нього потерпіла навіть вуалетка: маркіза не встигла її підняти і та намокла; нарешті маркіза вишитим носовичком витерла вуса, які вона обризкала слиною на саму згадку Шопенового імени.
— Ой лишенько! — сказала, звернувшись до мене, Камбре-мер-Легранден. — Моя свекруха засиділася, вона забула, що в нас обідає мій вуйко Ш'нувіль. Та й Канкан не любить чекати. — Хто такий Канкан, для мене зосталося загадкою. Я подумав, що йдеться про пса. Що ж до її кузенів Ш'нувілів, то річ була ось у чім. З віком молодій маркізі перехотілося вимовляти прізвище Шенувіль як Ш'нувіль. А проте задля цієї втіхи вона, власне, й одружилася. В інших світських колах, коли прізвищу передувала частка де, опускали звук е не в прізвищі, а в частці, крім тих випадків, коли за нею йшов збіг приголосних (як, наприклад, у словосполученні "пані д'Шпонсо", вимовляючи яке можна було язика поламати), і зазвичай там уживалося "пан д'Шенувіль". Камбремери плекали відмінну, але не менш деспотичну традицію. Вони завжди казали: "Ш'нувіль". Чи то прізвищу передувало: "мій кузен", чи "моя кузина", е неодмінно зникало у прізвищі, а не в частці. (Батька цих Шенувілів називали "вуйко", бо мешканці Фетерна не були настільки "шиковні", щоб вимовляти "вуй", як Ґерманти, які зумисне перековерзували мову, ковтаючи шелестівки й офранцузюючи чужинецькі імена, через що зрозуміти їхній суржик було так само важко, як старофранцуж-чину чи діялект.) Всі, хто ставав членом родини Камбремерів, негайно діставали належну настанову щодо "Ш'нувілів" — настанову, якої мадмуазель Легранден не потребувала. Одного разу в гостях, почувши, як одна панночка мовить: "Моя тітка д'Юзе", "Мій вуй де Руан", вона не зразу розпізнала ці славетні імена, бо звикла вимовляти їх: "Юзес" і "Роан"; вона була здивована, вражена, збентежена, мов той, хто вперше побачив перед себе на обідньому столі свіжовинайдене справилля, яким він ще не навчився орудувати і яке боїться взяти до рук. Але весь той вечір і назавтра вона знай собі захоплено приказувала: "Моя тітка Юзе", утинаючи захопленням кінцеве с; ще напередодні таке утинання вразило її, а нині інакша вимова видавалася її вульгарною, і коли одна її приятелька згадала щось про бюст дукині д'Юзес, Легранден відрубала їй сердито й пихато: "Ви хоч би вимовляти навчилися як слід: мам д'Юзе". Відтоді вона затямила, що внаслідок розпаду консистентних речовин на дедалі зни-коміші елементи, значний і чесно нажитий маєток, успадкований від батька, її широка освіта, те, що вона в Сорбонні пильно слухала виклади професорів Каро та Брюнетьєра, так само як концерти Ламуре, — все це мало здиміти і знайти свою найвищу сублімацію в насолоді раптом одного чудового дня виголосити: "Моя тітка д'Юзе".