Картина "виставляється" серед меблів, марничок, шпалер у дусі її часу, в обставі без смаку, яку так уміє створювати теперішня господиня дому (ще вчора цілковита невігласка, вона нині цілі дні не вилазить з архівів та бібліотек); і в такій оправі мистецький твір, на який ми дивимося за обідньою трапезою, не змушує нас мліти од захвату, цілком законного в музейній залі, бо музей завдяки своїй наготі й браку якихось особливостей уособлює ті духові простори, куди мистець поринув з головою, аби творити на самоті.
На жаль, ці урочі місця — вокзали, — звідки ми вирушаємо у далекі краї, водночас і трагічні, бо хоча тут коїться диво, завдяки якому країни, досі живі лише в нашій уяві, перетворяться на країни, де ми мешкатимемо, якраз воно є причиною того, що, вийшовши з зали чекання, ми повинні відхреститися від усякої думки одразу ж повернутися в нашу колишню кімнату, де ми щойно перебували. Треба покинути всяку надію зночувати ніч у себе, якщо ми вже наважилися пробратися в смердючу нору, яка веде до таємниці, в одну з великих залишених майстерень, якою була майстерня у Сен-Лазарі, де я мав сісти на бальбецький потяг і яка стелила над розпанаханим містом безкраї вогкі небеса, нашпиговані жахіттями, мов драма, схожі на інші, майже по-паризькому сучасні небеса Мантеньї чи Веронезе, небеса, під якими може скоїтися щось страхітливе й урочисте, таке, як від'їзд потяга або здвиження Хреста.
Поки я вдовольнявся тим, що розглядав, не встаючи з мого паризького ліжка, перську бальбецьку церкву, круг якої крутила завірюха, моє тіло не мало нічого проти цієї подорожі. Тіло почало пручатися аж як збагнуло, що й воно має брати участь у ній і що ввечері, по приїзді, мене приведуть до "моїх" покоїв, незнайомих йому, моєму тілові. І вже найсправжнісіньким бунтом обернулося його обурення, коли напередодні від'їзду я довідався, що моя мати з нами не поїде, бо батько, який буде заклопотаний у міністерстві аж до поїздки з маркізом де Норпуа до Іспанії, волів винайняти домок у паризьких околицях. А проте, хоча моя бальбецька поїздка була потьмарена, мене вабило поїхати з неменшою силою, ба навпаки, мені здавалося, що перешкоди створюють і забезпечують достеменність сподіваних вражень, яких не заступило б мені жодне нібито рівноцінне видовище, жодна "панорама", оглянувши яку, я міг би піти спати додому. Я вже не вперше відчував, що кохати і втішатися — не одне й те саме. Я гадав, що прагну потрапити до Бальбека так само палко, як мій ліїсар, який, дивуючись із моєї розпачливої міни вранці у день від'їзду, сказав: "Аби я міг махнути на тиждень подихати морським повітрям, я б не змушував себе упрохувати, де там! Ви там матимете катання, перегони — розкіш!" Але я вже знав і то навіть раніше, ніж побачив Берму, що хай би там про що я мріяв, за всім треба уганяти, інакше воно мені не дістанеться, і під час цієї болісної гонитви мені передусім доведеться пожертвувати моїми втіхами задля омріяного добра, а не шукати їх у ньому.
Нашу поїздку бабуся уявляла собі зовсім інакше, і, переконана, як і раніше, що дарувати мені треба щось художнє, поклала собі, щоб піднести мені "офорт" цієї мандрівки, — офорт бодай частково старовинний, — півдороги проїхати залізницею, а півдороги — кіньми, як їхала пані де Севіньє з Парижа до Лоріана через Шон і через Понт-Одемер. Але бабуся мусила цього плану зректися, бо наткнулася на опір батька, той знав, що коли вона влаштовує якусь подорож, щоб витиснути з неї все для розумового розвитку, то можна сподіватися спізнення на потяги, утрати багажу, застуди, штрафів. Бабуся тішила себе принаймні думкою, що на пляжі ми не наражатимемося на те, що її улюблена Севіньє називає "клятими ридванниками": знайомих у нас у Бальбеку не буде, бо Легранден так і не дав нам рекомендаційного листа до сестри. Цей факт, свідчення того, що Легранден нас скараскався, мої тітки Селіна й Вікторія оцінили інакше, вони ще дівчам знали ту, кого допосі, підкреслюючи свою близькість, усе ще називали Рене де Камбремер і берегли все ще її подарунки, — з тих подарунків, які здатні оздоблювати кімнату й оздоблювати людську мову, але які не мають ніякого зв'язку з сучасністю, — проте, гадаючи, що помщаються за вчинену нам швабу, у гостині в її матері, пані Легранден, ніколи не вимовляли імені її дочки, а переступивши поріг, хвалилися: "Я не писнула ні слівця про особу, відому тобі", "Я гадаю, що мене зрозуміли".
Отож, ми мали попросту їхати з Парижа потягом о першій двадцять дві. З давніх-давен я любив, як би нічого не знав, відшукувати цей самий потяг у розкладі: це мене щоразу хвилювало, це створювало майже цілковиту ілюзію від'їзду. Наша уява визначає прикмети щастя не так на підставі знань, які ми маємо про нього, як із тих прагнень, які воно у нас викликає, — ось чому я гадав, що знаю щастя до найменшої цяти, і не сумнівався, що відчую у вагоні особливу втіху, коли надвечір похолодає, коли я замилуюся з краєвиду перед якоюсь станцією; ба більше, цей потяг, який усе ще малює мені образи тих самих міст, що їх я оповивав надвечірнім світлом, світлом тих годин, коли він ішов, уявлявся мені несхожим на інші потяги; і нарешті, як це часто буває з нами, коли ми, і ввічі не бачивши людини, тішимо себе мрією, що здобули її дружбу, я ущедрив своєрідною і незмінною вродою білявого мандрівного мистця, уявивши, що той зохотився узяти мене з собою і я з ним розпрощаюся в Сен-Ло, біля собору, бо звідтам він вирушить на захід.
Поїхати "так собі, просто" до Бальбека бабуся зважитися не могла, вона збиралася зупинитися на добу в якоїсь подруги, а я того вечора мав їхати далі, аби не завдавати їй клопоту, а також, аби вже завтра протягом дня оглянути бальбецьку церкву; та церква, як нам сказали, далекувато від Бальбек-пляжу, а отже, беручи ванни, я, мабуть, туди не потраплю. І може, мені було легше на думку, що я досягну чудової мети моєї подорожі ще до приходу першої пекельної ночі, вступивши в нове помешкання і згодившись там жити. Але спершу треба було покинути давнє; моя мати того ж таки дня перевезлася до Сен-Клу для того, щоб (а може, це вона тільки вигадала для мене), провівши нас на вокзал, вернутися туди, не заїжджаючи додому. Вона боялася, щоб я не захотів поїхати з нею додому замість Бальбека. І навіть (під тим приводом, що в неї багато роботи на новому місці, а часу обмаль, насправді ж на те, щоб уберегти мене від муки прощання) постановила не очікувати з нами відходу потяга, коли прихована за метушнею і ще не обов'язковими для чогось рішучого лаштуваннями нараз постає розлука, нестерпна, вже неминуча, загнана в одну безконечну мить безсилого й остаточного протверезіння.
Уперше я відчув, що моя мати може жити без мене, не для мене, іншим, ніж у мене, життям. Вона зоставалася з моїм батьком, очевидно вважаючи, що моя слабовитість, моя нервозність дещо обтяжує й потьмарює його життя. Ця розлука дошкуляла мені надто сильно тому, що вона стала для матері, за моїм переконанням, плодом чергових розчарувань, які я їй завдавав; розчарувань, які вона переді мною таїла і після яких усвідомила, як буде важко літникувати разом; а може, то був ще й перший життєвий запит, і надалі з таким життям їй доведеться миритися, в міру того як батько і вона розміняють не одно-десять літ, і в тому житті я бачитиму її рідше, і вона стане для мене вже не такою близькою (а це мені не являлося навіть у кошмарах) жінкою, що вертається додому сама, вертається туди, де я вже не живу, питаючи у придверника, чи немає від мене листів.
Я ледве спромігся буркнути щось носієві, який брав мій куфер. Бажаючи потішити мене, мати вдалася до способу, як на неї, найдійовішого. Не бачити моєї гризоти вона вважала за безглузде вдавання, і тому лагідно жартувала з мене:
— А що сказала б бальбецька церква, аби знала, з якою неприкаяною міною ти готуєшся її оглядати? Невже ти той захоплений мандрівник, про якого пише Рескін? Зрештою я довідаюся, чи не осоромився ти, навіть попри далеч я буду з моїм котиком. Завтра ти дістанеш листа від своєї матусі.
— Я тебе, доцю, так і бачу, — озвалася бабуся, — як ти, мов та пані де Севіньє, тримаєш перед очима мапу і ні на мить із нами не розлучаєшся.
Потім мама намагалася розважити мене, питала, що я замовлю на обід, подивляла Франсуазу, хвалила її капелюшок і манто, не впізнавши їх, хоча вони недавно її жахали, коли були ще обновою і коли вона бачила їх на бабусі у перших; капелюшок з величезним розкриленим птахом, манто з поганючим узором і стеклярусом. Коли манто зносилося, Франсуаза дала його перелицювати, і тепер виворіт зробився верхом з гарного однобарвного сукна. А птах, той давно поламався і потрапив на смітник. Іноді якийсь кунштик, мрію найвимогливішого мистця, ми схвильовано виявляємо в людовій пісеньці, на причілку селянської хати, де над дверима пишає біла чи жовта троянда, — так само і Франсуаза з наївним і непохибним смаком оздобила свій капелюшок оксамитною стьожкою з бантом, яка вчарувала б нас на якомусь портреті Шардена[119] чи Вістлера[120]— не капелюшок, а сама краса.
Скромність і чесність, які часто ушляхетнюють вид нашої старої служебки і даються взнаки у її вбранні, через що вона, як жінка поштива, але не шапкогнуча, привчена "шануватися", одяглася в дорогу так, щоб нам не довелося позичати очі в сірка і водночас, щоб не муляти собою чужих очей. Ось так — якщо сягнути за порівняннями в давніші часи — у манто з м'яким хутряним коміром, з сукна споловілого вишневого кольору Франсуаза викликала на згадку зображення Анни Бретонської[121], намальованої на часослові рукою старого майстра, зображення, де все на своєму місці, де в усіх частинах розлито почуття гармонії, завдяки чому пребагата старосвітська екзотика строю передає ту саму щиру побожність, що й очі, губи та руки.
Що Франсуаза при цьому мислила, краще не говорити. Вона була незнайко, у тому повному значенні слова, в якому бути незнайком означає нічого не розуміти, хіба що деякі істини, сприйняті безпосередньо серцем. Для неї не існувало безмірного світу думок.