І все-таки я не зважуюся віддати їй пальму першості, в ній про музику трактує слово, а в багатьох із тих тринадцяти пісень глибша музична стихія, виразніше проступає внутрішня сутність музики.
Друга п'єса, в якій із неймовірним мистецтвом доконана спроба сягнути в інтимну, найзакритішу, наймоторошнішу царину німецької народної пісні,— "Гадюча куховарка", з тим її "Маріє, в якій ти кімнаті була?", з тим семиразовим "Ой горе, матусю, ой горе!". Бо й справді ця глибокомудра, досконала, понад усяку міру витончена музика тут ненастанно домагається в муках народної мелодії. І ніяк не доможеться, та мелодія є, і її немає, вона звучить уривками, тоді замовкає, розчиняється в духовно чужому їй музичному стилі, з якого, проте, весь час силкується прорости. Це разюче мистецьке явище, своєрідний парадокс культури: обертаючи навпаки природний процес розвитку, витончене, духовне тут не повстає з елементарного, а бере на себе роль первісного, з якого прагне народитися просте й наївне.
Зорі небесні
думи ясні
ллють безшелесно
в душу мені.
Це звук, що майже розтанув у просторі, космічний озон іншої п'єси, де духи в золотих човнах пливуть по небесному озері й де колами погойдуються на хвилях дзвінкі пасажі чудових пісень.
Все поєдналось у ласці й приязні,
руку у щасті й біді подає,
світло побачили мороку в'язні,
в душах одвічна спорідненість є.
Напевне, у всій літературі дуже рідко буває, щоб слово і звук так знаходили й підсилювали один одного, як тут. Музика тут звертає погляд на саму себе й розглядає свою сутність. Це подавання звуками руки у щасті й біді, цей нерозривний взаємозв'язок і одвічна спорідненість усього на світі — і є та пісня, і Адріан Леверкюн — її молодий творець.
Перше ніж виїхати з Лейпціга і стати головним диригентом Любекського міського театру, Кречмар подбав про те, щоб пісні на слова Брентано вийшли друком. Їх узяв на комісію Шотт із Майнца, тобто Адріан з Кречмаровою і моєю допомогою (ми обидва брали участь у цьому виданні) сплачував видатки й лишав за собою авторські права, а посередникові гарантував двадцять відсотків прибутку. Він дуже пильно перевіряв, чи не зроблено помилок у клавірі, вимагав грубого, нелощеного паперу, формату в чверть аркуша, широких берегів, великих інтервалів між нотами. Крім того, на його вимогу друк почали з примітки, що будь-яке виконання цих п'єс дозволене тільки за згодою автора й тільки в цілому обсязі, всіх тринадцяти разом. Це спричинилося до звинувачень Адріана в претензійності й дуже обтяжило шлях його пісень, що й так був нелегкий через їхню сміливу форму, до слухачів. Вони прозвучали 1922 року, правда, не в Адріановій присутності, а в моїй, у цюріхській концертній залі; диригентом був незрівнянний Фолькмар Адрее, а партію хлопчика, що "зламав маленьким ногу", у "Веселих музиках" співав справді каліка, який ходив з милицею, маленький Якоб Неглі, що мав чистий, мов дзвоник, невимовно зворушливий голос.
Між іншим, хоч це й нічогісінько не означає, гарне прижиттєве видання віршів Клеменса Брентано, на яке Адріан спирався у своїй праці, було моїм подарунком: я привіз йому до Лейпціга цей томик із Наумбурга. Певна річ, вибір тих тринадцяти віршів був тільки Адріановою справою, я навіть не пробував якось вплинути на нього. Але дозволю собі зауважити, що він майже вірш у вірш збігся з моїми бажаннями й припущеннями. Недоречний подарунок, може здатися читачеві, бо що, власне, було спільного між моєю доброзвичайністю та освіченістю і мрійливими теревенями цього романтика, який раз у раз підноситься, щоб не сказати деградує, від нібито народного, по-дитячому наївного, до примарного? Музика — тільки так я можу відповісти на це питання. Це вона спонукала мене зробити Адріанові той дарунок, музика, яка дрімає в цих віршах так чуйно, що досить найлегшого доторку вправної руки, щоб її збудити.
XXII
Залишивши Лейпціг у вересні 1910 року, тобто в той самий час, коли я почав викладати в Кайзерсашернській гімназії, Леверкюн також спершу поїхав на батьківщину, в Бухель, щоб побувати на весіллі у своєї сестри, яке там саме мали справляти і на яке разом із моїми батьками запрошено й мене. Урсула, якій тоді минуло двадцять років, виходила заміж за оптика Йоганнеса Шнайдевайна з Лангензальци, чудового чоловіка, що з ним вона познайомилася, гостюючи у своєї приятельки в цьому чарівному зальцському містечку поблизу Ерфурта. Шнайдевайн, родом із Швейцарії, з бернських селян, був на десять чи на дванадцять років старший за наречену. Своє ремесло, шліфування скелець до окулярів, він опанував на батьківщині, а потім доля закинула його до Німеччини, і він придбав у цьому містечку крамницю скелець та різних оптичних приладів, яку успішно провадив. Він був дуже гарний на вроду і зберіг милозвучність та розважливу гідність швейцарської говірки, пересипаної застиглими, дивно врочистими на слух давньонімецькими зворотами, які Урсель Леверкюн уже почала переймати від нього. Вона також була досить зваблива дівчина, обличчям схожа на батька, а поставою на матір, кароока, струнка, невимушено-привітна. Одне слово, на ту пару приємно було дивитися. Від 1911-го до 1923 року в них народилося четверо дітей: Роза, Ецехіль, Раймунд і Непомук, усі дуже милі, а найменший, Непомук, — просто ангел. Але про це мова буде згодом, аж наприкінці моєї розповіді.
Гостей на весіллі було небагато: обервайлерські священик, учитель і староста зі своїми дружинами; з кайзерсашернців, крім нас, Цайтбломів, — тільки дядько Ніколаус і родичі пані Ельсбет із Апольди; приятелі Леверкюнів із Вайсенфельза — подружжя з дочкою, далі брат Георг, агроном, та ключниця пані Курве, оце й усе. Вендель Кречмар надіслав із Любека вітальну телеграму, що прийшла в Бухель саме тоді, як усі сиділи за столом. Весілля справляли не ввечері, як звичайно. Ми з'їхалися вранці й після вінчання в сільській церкві всі зібралися в батьківському домі молодої, в їдальні, заставленій чудовим мідяним начинням. Невдовзі молоді поїхали зі старим Томасом на станцію Вайсенфельз, щоб звідти вирушити до Дрездена, а весільні гості ще кілька годин посиділи, пригощаючись смачними наливками пані Курве.
Ми з Адріаном після обіду пройшлися навколо Коров'ячого Жолоба й до Сіонської гори. Нам треба було поговорити про аранжування тексту "Love's Labour's Lost", за яке я взявся, — ми вже не раз торкалися цієї теми й усно, й письмово. Із Сіракуз та Афін мені вдалося надіслати йому сценарій і частину німецького віршованого лібретто; я склав його за Тіком та Герцбергом165 і лише там, де необхідні були скорочення, додавав трохи свого, якомога витримуючи стиль. Я хотів конче дати йому німецький варіант лібретто бодай на розгляд, хоч Адріан не кидав наміру писати оперу на англійський текст.
Він був явно радий, що втік від гостей на лоно природи. Очі в нього затуманіли, видно, боліла голова, — між іншим, дивно було бачити в церкві й за столом такий самий вираз в очах його батька. Зрозуміло, що цей нервовий біль нападає в урочисті хвилини, від розчулення чи хвилювання. Так було зі старим Леверкюном. Що ж стосується Адріана, то, мабуть, у нього психічна причина полягала радше в тому, що він тільки знехотя, пересилюючи себе, взяв участь у цьому святі принесення в жертву дівоцтва, на якому до того ж ішлося про його власну сестру. Щоправда, своє невдоволення він уклав у похвалу скромності й ненав'язливому смакові, з яким у цьому випадку все було влаштоване, відмові від "танців і звичаїв", як він висловився. Йому сподобалося, що все скінчилося за дня, що шлюбне казання старого священника було коротке й просте, що за столом обійшлося без двозначних промов, і взагалі для певності ніяких промов не виголошували. Якби ще обійшлося без фати, білого савану невинності, й атласних мертвецьких черевичків, було б ще краще. Особливо прихильно говорив він про нареченого, а тепер уже чоловіка Урсель, який справив на нього приємне враження.
— Гарні очі,— сказав він, — добра порода, чесний, чистий чоловік без жодних вад. Він мав право залицятись до Урсель, дивитися на неї, жадати її, бажати зробити її своєю дружиною у Христі, як кажемо ми, теологи, справедливо пишаючись тим, що ми перехопили в чорта тілесне парування і зробили з нього таїнство, таїнство християнського шлюбу. Смішно, дуже смішно, що ми перелицювали природно-гріховне в найсвятіше, просто додавши до нього слово "християнський", яке, власне, нічого не міняє. Але треба визнати, що приручення природного зла, статі, з допомогою християнсього шлюбу було дуже спритним заходом.
— Мені не подобається, що ти накидаєш природі зло, — відповів я. — Гуманізм, старий і новий, називає це обмовою джерел життя.
— Любий мій, тут не дуже є що обмовляти.
— Так можна дійти до заперечення акту творення, — непохитно стояв на своєму я, — до цілковитого нігілізму. Хто Вірить у чорта, той уже в його лабетах.
Він коротко засміявся.
— Ти не розумієш жартів. Я ж говорив як теолог, отже, мусив послуговуватись теологічною термінологією.
— Хай буде так, — мовив я і теж засміявся. — Але твої жарти завжди поважніші, ніж те, що ти кажеш поважно.
Ми провадили цю розмову, сидячи на громадській лаві під кленами на вершині Сіонської гори, осяяні промінням надвечірнього осіннього сонця. Річ у тім, що я й сам тоді вже перебував на становищі нареченого, хоч із весіллям і навіть з офіційними заручинами мусив зачекати, поки остаточно не влаштуюся, і що я намірявся розповісти Адріанові про Гелену та про той крок, на який зважився. Його міркування аж ніяк не полегшували мені тієї розповіді.
— "І будьте одною плоттю", — знов почав він. — Ну хіба не сміховинне благословення? Пастор Шредер, хвалити Бога, обмежився цитатою. Слухати таке в присутності молодих просто незручно. Але все це мовиться з найкращими намірами — оце якраз і є те, що я називаю прирученням. Елемент гріха, чуттєвості, темної хіті явно має бути взагалі вилучений зі шлюбу, бо ж хіть можлива лише тоді, коли плоть є двох родів, а не коли вона одна, тому "одна плоть" — добромисна нісенітниця. З іншого боку не можна не дивуватися, що одна плоть жадає другої,— це ж просто феномен, цілком винятковий феномен любові. Звичайно, чуттєвість і любов ніяким чином не можна роз'єднати.