Це ж цілком природно! — мовив Габріель.
— Що? Що ви сказали?
— Я сказав, що це цілком природно, — голосніше повторив Габріель.
— Отож бо, — вела далі пані де ла Моннерї, — так роблять, бо інакше не можна. Я, наприклад, щороку служу месу по своєму покійному чоловікові. Я вважаю, що одного дня на рік цілком досить за ту радість, яку він мені дав... Що? В чому річ? Увійдіть!
Жакліна незабаром повернулася. Вигляд у неї був нітрохи не зажурений: вона зуміла надати своєму обличчю цілком спокійного виразу.
— Ну й дощ! — сказала вона. — Я промокла до нитки. А мені ще сьогодні на кладовище іти — в таку негоду!
Вона промовила це таким тоном, ніби йшлося про якийсь дуже нудний обов'язок.
— Я вас одвезу, — невимушено запропонував Габріель.
— Ну що ви, мій любий, хіба ж я можу на це погодитись?
— Звичайно, можете, запевняю вас! У цьому немає нічого поганого.
Жакліна легко дала себе умовити, бо їй теж хотілося переконатись, чи справді Габріель вилікувався від своєї хвороби.
Отже, відразу ж пополудні Габріель одвіз її до воріт кладовища Пер-Лашез.
— Я тільки на хвилинку, — сказала вона.
Габріель машинально глянув на годинник. Жакліна купила оберемок квітів і зникла.
Коли вона повернулася через півгодини — адже стежки на великому цвинтарі довгі, і, крім того, Жакліна не зразу знайшла садівника, якому раз на рік давала на чай, та й білу вазу, куди вона звичайно ставила квіти, хтось розбив, — Габріеля в машині не було.
"Певно, пішов прогулятися", — подумала вона, все ще перебуваючи під владою того зусилля, яке їй довелося зробити над собою, щоб не заплакати, стоячи навколішках біля могили Франсуа, — Габріель міг помітити сліди сліз на її обличчі.
Жакліна сіла й стала чекати.
Пальці її знічев'я гладили оленячу ногу, яка висіла біля вітрового скла. Це не була нога сліпого оленя — той трофей Габріель звелів поставити на традиційній дубовій дощечці з мідною пластинкою, де було вигравірувано дату і обставини, за яких уполювали оленя. А ця нога, що висіла в машині, належала оленеві, загнаному одного з винятково щасливих днів після їх заручин, коли Жакліна з Габріелем полювали разом і майже самі. Шкіра, заплетена в косицю, засохла й стала гнучка, майже як нагайка з бичачих жил.
— Пан граф добре робить, що тримає напохваті таку річ, — казав Лісовик. — Мало що може трапитись, коли їдеш уночі машиною... Краще за всякий дрючок. У мене в машині теж є така штуковина.
Але Габріель возив цю оленячу ногу, як сувенір. "Він ще кохає мене, якщо й досі зберігає цю іграшку", — думала Жакліна.
Однак з часом її почало охоплювати глухе занепокоєння й роздратування. "Він з мене глузує, чи що? Куди це він подівся?"
Минуло півгодини, потім іще п'ятнадцять хвилин, коли нарешті з'явився Габріель — багровий, з перекривленим лицем і
міцно стиснутими кулаками. Він різко рвонув дверцята машини.
— А, ви вже тут! — мовив він, не дивлячись на Жакліну.
Сидінні, обтягнуте чудовою червоною шкірою, було трохи висунуте. Габріель штовхнув його чоботом. Від нього дуже тхнуло анісовою горілкою.
Жакліна відчула, як у неї холонуть обличчя й руки, заплющила очі.
"Так. Усьому кінець. Тепер усе почнеться спочатку, — подумала вона. — І в усьому винна я сама. Навіщо я повірила?.. Так гірше для мене..."
У Габріеля тричі глухнув мотор, поки йому вдалося завести його. Нарешті вони помчали слизькими, залюдненими вулицями з небезпечною для життя швидкістю.
— Габріелю, благаю тебе, мені здавалося, що цьому вже край, — сказала Жакліна найлагіднішим, найніжнішим і найблагальнішим тоном, який тільки можна собі уявити, і поклала руку на лікоть чоловіка.
— Мені теж так здавалося! — крикнув він. — Мені теж здавалося, ніби цьому край, назавжди!
І він скинув із свого ліктя руку Жакліни — машина зробила різкий зиґзаґ, потім з цією самою жахливою швидкістю помчала далі.
— А що, в Шудлерів великий склеп? — спитав трохи згодом Габріель удавано байдужим тоном, ледве приховуючи ненависть, що наростала в ньому. Тим часом машина промчала по мокрому бітуму повз автобус, мало не зачепивши крилом його капот.
— Так, досить великий, — відповіла Жакліна, силкуючись триматися спокійно.
— В такому разі ви б могли перенести туди своє ліжко!
Позаду з брязкотом наскочили одна на одну дві машини, але вони були вже далеко. Жакліна затулила руками обличчя і мовчки дала волю сльозам, які стримала на могилі Франсуа.
І з цієї хвилини знову почалося життя втрьох, де зайвим був то мертвий, то живий.
IX
Спека в, Парижі збільшувалася з кожним днем. Великий приз на іподромі було вже розіграно, багато мешканців міста роз'їхалися. Недалеко від Площі Згоди буржуазна молодь купалася в басейні Деліньї, куди подавали профільтровану воду.
Якось вранці у професора Лартуа задзвонив телефон. Власниця пансіону "Шипшина" негайно викликала його до Віль-д'Аврей. Приїхавши туди, Лартуа побачив, що в Ноеля одібрало ногу, опухла й посиніла стопа, побіліли пальці, —на тлі цієї гидкої прозорої сіруватої білини чітко вирізнялися темні кола навкруг суглобів, неначе гангрена відкреслила олівцем ті частини тіла, які вже належали смерті.
Лартуа чудово знав, як розвивається ця хвороба, де жива плоть бореться з тлінню, а остання поступово відбирає в неї ніготь, потім мускул, потім кістку, потім цілу фалангу.
Ховаючись за професійні терміни, що їх вживають лікарі, як гадає багато людей, не тільки для звеличення своєї персони в очах неука-смертного, але найчастіше для того, щоб поставити заслон між хворим та його недугою, Лартуа спокійно заявив:
— Ось що, дорогий мій: у вас закупорка вен плюс початок некрозу.
Хвороба старого барона мала одну й ту ж природу і пояснювалася одним і тим же атеросклерозом. Нагорі — затверділі ущільнені артерії недостатньо зрошували клітини сірого бугра в мозку, внизу — звужена стегенна артерія не зрошувала як слід кров'ю ногу.
— Дуже боляче? — спитав Лартуа.
— Особливо вночі — мов тому грішникові, якого підсмажують на сковорідці, — відповів Шудлер, і рука його на ковдрі затремтіла.
"Ще б пак! — подумав Лартуа. — Бідолашний вже однією ногою стоїть у пеклі".
— Це серйозно? — спитав Шудлер.
— Так, досить серйозно. Але ми вас врятуємо, — сказав Лартуа. — Тільки, можливо, доведеться піти на жертви. Та це не так страшно! Ви й не таке бачили: адже ви мужчина! — І подумав: "Для нього було б краще, якби він сьогодні вночі помер від Удару".
А Ноелеві стало невимовно гірко: єдиний друг сказав йому — "адже ви мужчина", як кажуть дітям.
Того ж вечора Лартуа поклав його до хірургічного відділення професора Шельєра.
Шельєр був кругленький, невеличкий на зріст чоловічок, лисий — усього кілька миршавих кущиків рудуватого волосся стирчало на його голові, — з чолом, порізаним зморшками, і голубими жвавими блискучими очима.
На обличчі іншої людини його вольові, злегка притуплені риси могли б свідчити про властолюбство, зарозумілість і жорстокість, а в нього вони промовляли переважно про поміркованість і лагідність.
Обличчя професора Шельєра не було дзеркалом його душі; воно випромінювало силу, а це ж якось незвично, щоб сила була супутником доброти.
Коли він брав хворого за обидві руки, ніби це були дві точки, два полюси, за допомогою яких він хотів пропустити свою енергію крізь тіло іншої людської істоти, — навіть у тих, хто зовсім впав у відчай, з'являлося бажання жити.
Шельєр оглянув Шудлера" Потім, мабуть, добрих чверть години лікарі міркували: ампутувати вище чи нижче?
— Ти ж знаєш: я не люблю відрізати... та коли вже без цього не обійдешся, то якомога менше, — сказав Шельєр. — Якщо можна врятувати п'яту, щоб він міг ходити, хоч трохи...
— Ти ж бачиш його загальний стан, — заперечив Лартуа.
— Так, так, звичайно...
— А що ж, тоді й одріжемо. В його стані висока ампутація може бути смертельною. Тому краще вдатися до неї якнайпізніше. Адже ніхто ні за що не може ручитися!
Луї Шельєр був одного віку з Лартуа, і обидва вони займали однакове становище; їхні знання і репутація — у кожного в своїй галузі — теж були цілком однакові.
Коли двоє таких літніх людей, досягши у своїй професії апогею слави, кажуть один одному "ти", — навіть якщо, працюючи в надто близьких сферах, вони й не дуже люблять один одного — це викликає розчуленість у тих, хто ними захоплюється й запозичує у них знання.
Недарма, коли Лартуа і Шельєр, — два "великих патрони", — ішли поруч білосніжними коридорами цього велетенського комбінату продовження людського життя, всі мимоволі змовкали — і доглядальниці, і лікарі, й асистенти.
— Над чим ти зараз працюєш? — спитав Лартуа.
— Вивчаю одну проблему, — відповів хірург, — Здається, знайшов саме для цієї хвороби спосіб обезболювання, який дає змогу уникнути ампутування. Мені потрібно буде років з п'ять для детальної розробки цього методу... А можливо, й більше. Та я свого доб'юся. А ти що поробляєш? — спитав він.
— Я сиджу над третім томом моєї "Загальної історії медицини" й ніяк не можу його закінчити. Сам розумієш, — провадив Лартуа далі своїм іронічним свистячим голосом, — щоб зробити хронологічний огляд усіх медичних помилок, починаючи з Біблії, — адже Біблія теж терапевтичний трактат, — і кінчаючи тобою, на це потрібен час, так чи ні?
— А коли ти їдеш відпочивати? — поцікавився Шельєр.
— Збирався наступного тижня. Все йшло якнайкраще. Мої невиліковні хворі померли. Тим, у кого ніколи нічого не було, я нарешті сказав, що вони одужали. І раптом — маєш. Тепер усе залежить від нього, — сказав Лартуа, показуючи на двері, за якими лежав Шудлер.
І тут Шельєр зрозумів, що Лартуа зовсім не бездушний цинік, як усі вважали, — його обличчя теж не відповідало душі.
X
Закинувши руки за голову й міцно схопившись за пруття лікарняного ліжка, задерши вгору свою рибальську бороду, Ноель Шудлер боровся з болем.
— Коли ж вони прийдуть? Господи, хоча б уже швидше! — стогнав він крізь зціплені зуби.
Жан-Ноель сидів у нього в ногах і, спершись на спинку ліжка, дивився на груди старого велетня, заховані в своєрідному тунелі, утвореному ковдрою, натягненою на металеве кільце. Під сивою щетиною на шиї то з'являлися, то знову зникали жили, надимаючись од хрипу.
Напад, видно, минав: пальці розтулились, випустили пруття ліжка; борода опустилась, і хлопчик побачив звернені до нього щілинки прикритих товстими повіками очей.
— Знаєш, Жан-Ноель, — сказав Ноель Шудлер, — мені доведеться, мабуть, ще раз лягати на стіл.