Дві, чотири, шість. Черепахи підповзали все ближче й ближче, витягуючи зморшкуваті шиї й незграбно рухаючи головами, – вони бачать нас, чують? – декотрі вже почали рити ямки для гнізд, інші ще тільки вилазили з води. І тоді тихо вистрибнули з-поміж дерев швидкі мідні постаті, а Фусія: біжимо, Лаліто, – а коли добігли до мілини, озвався Пантача: обережно, хазяїне, вони кусаються, ледве мені палець не відхопили, особливо самиці. Уамбіси багатьох уже перевернули на спини і задоволено перегаркувалися між собою. Лежачи на спинах, втягнувши голови, черепахи безпомічно ворушили лапами, і Фусія: порахуй їх, – а Лаліта: вісім штук. Чоловіки прокручували у панцирях дірочки, нанизували черепах на ліану, і Пантача: давайте з'їмо одну, хазяїне, бо дуже я зголоднів од того чекання. Там вони й ночували, наступного дня попливли знову і вночі висадилися на другу мілину, – ще п'ять черепах, нове намисто, – і, переночувавши, попливли далі, – а Фусія: добре принаймні, що сезон відкладання яєць, – і Пантача: здається, в цю пору заборонено ловити черепах, хазяїне, – а Фусія: я все життя роблю те, що заборонено. Зворотний шлях був довгий, човни пливли рядком, повільно, тягнучи за собою черепах, які опиралися, гальмували рух, і Фусія: що ви робите, сучі діти, не бийте їх палицями, бо ще повбиваєте, – а Лаліта: чуєш, що я тобі кажу? Мене нудить, Фусіє, зверни на мене увагу, я вагітна, – а він: завжди з тобою якісь неприємності. В протоці черепахи чіплялися за корчі на дні, отож доводилось щохвилини затримуватися. Уамбіси стрибали у воду, черепахи кусали їх, і вони, виючи від болю, видиралися назад на човни. Коли випливли на озеро, побачили човна і дона Акіліно, який стояв на причалі, махаючи їм хустинкою. Він привіз консерви, горнятка, мачете, анісову горілку, і Фусія: любий дідусю, я вже думав, що ти втонув, – а він: я зустрів човен, повний солдатів, і трохи провів їх, щоб не викликати підозри. І Фусія: яких солдатів, – а Акіліно: в Уракусі була колотнеча, агваруни побили якогось капрала і ніби вбили лоцмана, губернатор Санта-Марія де Ньєви теж плив з ними; якщо агваруни не втечуть, то з них усі бебехи витрусять. Уамбіси занесли черепах до ставка, накидали їм листя, лушпиння, мурах, а Фусія: значить, той мерзотник Реатегі валандається десь поблизу? І Акіліно: солдати хотіли, щоб я продав їм консерви, тому я змушений був викручуватись, – а Фусія: чи вони не казали, що той мерзотник Реатегі повертається до Ікітоса й полишає пост губернатора? І Акіліно: так, вони казали, що, покінчивши з цією історією, Реатегі відійде від справ, – а Лаліта: як це добре, що ви припливли, доне Акіліно, не дуже весело їсти цілу зиму самих лише черепах.
Отже, дон Ансельмо став мангачем. Але не з сьогодні на завтра, як людина, що вибирає місце, будує свій дім і заводить господарство; це сталося поволі, непомітно. Спочатку він з'являвся в чічеріях з арфою під пахвою, і музиканти (майже всі колись у нього грали) люб'язно згоджувалися, щоб він їм акомпанував. Люди любили його слухати, нагороджували оплесками. Власниці шинків, які цінували його, давали йому поїсти і випити, а коли він був п'яний, знаходили йому мату, ковдру і куток для спання. Дона Ансельмо ніколи не зустрічали в Кастілії і на Старому мості, немовби він вирішив жити далеко від спогадів і пісків. Старий навіть близько не підходив до кварталів поблизу річки, ніколи не бував у Гальїнасері, на різниці, для нього існувала лише Мангачерія; місто відгородило дона Ансельмо від його власного минулого. А мангачі прийняли і його, і відлюдькувату Чунгу, яка, зіщулившись, сиділа на якому-небудь розі вулиці, вперши підборіддя в коліна, і дивилася поперед себе відчуженим поглядом, поки дон Ансельмо грав на арфі або спав. Мангачі часто говорили про дона Ансельмо, але зверталися до нього по-простому: арфісте, старий. Він якось швидко постарів після пожежі: руки зів'яли, груди позападали, шкіра вкрилася зморшками, живіт випнувся, ноги скривилися, він став неохайним, брудним. Дон Ансельмо ходив у тих самих чоботях, які ще пам'ятали кращі часи, запилюжених, майже геть зношених, штани в нього обтріпалися, на сорочці не залишилося жодного гудзика, капелюх був увесь у дірках, нігті чорні, очі в червоних жилках, повіки зморщені; голос став хрипкий, рухи розслабилися. Спочатку деякі сеньйори запрошували його грати на хрестинах та весіллях; заробивши таким чином дещицю грошей, він умовився з Патросініо Найо, що той здасть йому кімнату і годуватиме раз на день його й Чунгу, яка вже починала говорити. Але й далі ходив такий обшарпаний і брудний, що білі перестали користуватись його послугами, відтоді він почав заробляти собі на життя різними способами: допомагав при переїздах, підносив пакунки або мив двері. У чічеріях він з'являвся надвечір, раптово, однією рукою тягнучи Чунгу, в іншій тримаючи арфу. Дон Ансельмо у Мангачерії був особою популярною, приятелем усіх і нікого, самітником, який раз у раз піднімав капелюх, щоб привітатися мало не з кожним зустрічним, однак обмінювався з людьми лише кількома словами, і тільки арфа, донька й алкоголь, здавалося, заповнили все його життя. Від давніх звичок у нього лишилася ненависть до аурів: коли помічав яструба, відразу ж шукав камінь, кидав у нього, засипав прокльонами. Пив дон Ансельмо багато, але був тихим п'яницею, ніколи не буянив, не галасував. А те, що він п'яний, можна було визначити по його ході, він не вимальовував зигзагів, не хитався, а йшов поважно: прямі ноги, руки по швах, гордість на обличчі, погляд, втуплений у щось далеко попереду.
Дон Ансельмо жив простим, скромним життям. Опівдні залишав халупу Патросініо Найї, іноді тримаючи за руку Чунгу, іноді один: на вулиці квапився, немовби в якійсь невідкладній важливій справі. Проходив жвавим кроком мангачський лабіринт, йшов крутими стежками і таким чином діставався до південного кордону, до пісків, які тягнулися далі в бік Сульяни, або спускався до межі міста, до того ряду ріжкових дерев, що росли уздовж каналу. Потім вертався назад, кружляв по всіх усюдах, роблячи короткі зупинки в чічеріях: без найменшого знічення заходив, спокійний, мовчазний, поважний, і чекав, доки хтось запросить його на чарку кларіто чи скляночку піско. Дякував кивком голови, виходив і в тому самому гарячковому ритмі продовжував свій марш, прогулянку чи покуту, доки мангачі бачили, як він зупинявся де попало, падав у затінок якого-небудь даху, зручно вкладався на піску, закривав капелюхом обличчя й лежав так годинами, байдужий, не звертаючи уваги на курей та кіз, що обнюхували його, терлися своїми перами чи бородами, випорожнювалися на нього. Безцільно швендяючи, дон Ансельмо чіплявся до перехожих, просячи в них цигарку, і, якщо йому відмовляли, він не гнівався, а прямував далі, гордий, урочистий. Вночі повертався до Патросініо Найї по арфу і йшов до чічерій, тепер уже для того, щоб грати. Годинами перебирав струни, делікатно доторкуючись до них пальцями, а коли був такий п'яний, що руки не слухалися його й арфа починала фальшивити, тоді шепотів щось і очі йому смутніли.
Іноді дон Ансельмо ходив на цвинтар, і там останній раз, другого листопада[30], коли сторожі заступили йому шлях до брами, його бачили розлюченим. Він зчепився з ними, лаяв, кидався камінням, урешті якісь люди умовили цвинтарних сторожів пропустити його. Іншого разу, там, на цвинтарі, теж другого листопада, Хуана Бауро побачила Чунгу, якій тоді було близько шести років, брудну, обшарпану, – дівчинка бігала серед могил. Покликала її, погладила. Відтоді праля, поганяючи клапоухого, навантаженого білизною віслюка, час від часу приходила до Мангачерії, питала про арфіста й Чунгу. Малій приносила їжу, сукенки, черевички, йому – цигарки, трохи дрібних грошей, які він одразу ж ішов пропивати в найближчу чічерію. А невдовзі Чунгу перестали зустрічати на вулицях Мангачерії. Патросініо Найя сказав, що Хуана Бауро забрала її з собою до Гальїнасери. Арфіст і далі жив своїм життям, своїми прогулянками. З кожним днем усе більше старішав, ставав усе неохайнішим, обдертішим, але люди вже до нього призвичаїлися, ніхто не відвертав голови, коли зустрічав дона Ансельмо, спокійного, випростаного, або коли доводилось обходити старого, який валявся посеред дороги під палючим сонцем.
Лише через кілька років арфіст почав вибиратися за межі Мангачерії. Вулиці міста росли, змінювались, вкривалися бруком, високими тротуарами, гарними будинками і ставали дедалі галасливішими від дітлахів, що бігли за кожним новим автомобілем. Довкола – нові бари, готелі, обличчя приїжджих; до Чіклайо вело нове шосе, блискучі рейки нової залізничної колії зв'язували П'юру з Пайтою через Сульяну. Все змінювалося, і п'юранці також. Їх вже не видно було на вулицях у чоботях і штанях для верхової їзди, тепер вони носили костюми, навіть галстуки, а жінки, які відмовлялися від темних, по кісточки, спідниць, вбиралися тепер у плаття світлих кольорів, і ходили вже не під запонами вуалей та великих хусток і не в супроводі служниць, а лише самі, з відкритими обличчями і розпущеним волоссям. З'являлося дедалі більше вулиць, усе вищими ставали будинки, місто росло, пустеля відступала. Гальїнасера зникла, й на її місці виріс новий багатий квартал. Халупи, які тулилися за різницею, одного ранку було спалено; прибули поліцейські й жандарми, очолювані алькальдом та префектом, силоміць посадили всіх на грузовики й вивезли, а наступного дня там почали прокладати прямі вулиці, планувати й будувати двоповерхові будинки, і невдовзі ніхто не міг собі уявити, що в цьому чистенькому районі з віллами, де живуть білі, колись животіли робітники-пеони. Розрослася також і Кастілія, перетворившись на маленьке місто, – вулиці вимощено бруківкою, з'явилося кіно, відкрито школи, розбито алеї. Старі люди відчували себе закинутими у інший світ і нарікали на штовханину, розпусту, нещасні випадки.
Одного дня, з арфою під пахвою, старий арфіст пройшов тим оновленим містом, дістався до Пласа де Армас, сів під тамариндом, почав грати. Наступного дня опівдні він прийшов знову, і відтоді бував там дуже часто, особливо по четвергах і суботах, коли грали вечірню зорю.