Ми добилися переведення до парафії Крікто, попри всі труднощі, пов'язані з переміною єпархії, священика з того краю, де я маю обійстя, це неблизький світ, із Комбре; там добрий пастир став неврастеніком. На жаль, морське повітря людям такого похилого віку, як він, не допомагає: він зробився ще більшим неврастеніком і повернувся до Комбре. Коли він був нашим сусідою, то перетрусив усі старовинні грамоти і зрештою написав не позбавлену цікавости книжечку про місцеві назви. Помалу-малу він дібрав смаку в цій роботі й тепер останні свої роки віддає великій розвідці про Комбре та його околиці. Я пришлю вам його книжчину про околиці Фетерна. Це правдивий труд ченця-бенедиктинця. Ви прочитаєте в ньому багато цікавого про нашу стару Распельєр, яку моя свекруха не вельми жалує". — "Хай би там що, в цьому році Ла-Распельєр уже не наша і мені не належить, — озвалася Камбре-мер-старша. — Але в мене таке враження, що в вас живе художник; вам треба б малювати, і я така рада була б показати вам Фетерн — він куди кращий за Ла-Распельєр!" Бо відтоді як Кам-бремери здали цю посілість Вердюренам, його панівна розполо-га нараз перестала їм здаватися тим, чим була стільки років, утратила свою перевагу перед іншими поблизькими посілостями, перевагу в тім, що звідти розгортався краєвид і на море, і на долину; натомість вони раптово — і з таким запізненням! — зауважили ту невигоду, що для того, щоб приїхати чи від'їхати, щоразу доводилося підніматися чи спускатися. Коротше, маркіза де Камбремер, мабуть, винайняла Ла-Распельєр не так задля примноження зисків, як тим, що хотіла дати відпочинок коням. І казала, яка вона щаслива через те, що в Фетерні море в неї завжди перед очима, людина, яка упростяж стількох років (до того ж вона забувала, що літникувала два місяці в Фетерні) бачила море завжди згори й ніби в панорамі. "Я відкриваю для себе море на старість, — мовила маркіза, — і як я ним тішуся! Для мене це така радість! Я винайняла б Ла-Распельєр задармо, аби тільки могти мешкати в Фетерні".
"Вернімося до чогось цікавішого, — озвалася Леґранденова сестра, — вона називала стару маркізу "мама", але з роками зверталася до неї дедалі шорсткіше. — От ви згадали латаття. Ви, звісно, знаєте, збаночки Клода Моне? Оце геній! Вони хвилюють мене тому, бо в комбрейських околицях, де, як я вам казала, я маю маєтки..." Але про Комбре вона воліла не дуже розводитися. "О, то, мабуть, цикл, про який нам розповідав Ельстір, чи не найбільший сучасний маляр!" — вигукнула Альбертина, яка досі не пускала пари з уст. "Зразу видно, що мадмуазель кохається в мистецтві!" — скрикнула маркіза де Камбремер і з глибоким зітханням ковтнула слину. "Даруйте, що я волію Ла Сіда-нера", — сказав, усміхаючися з міною знавця, адвокат. А що він сам цінував Ельстірові "зухвальства" чи знав, що їх цінували колись, то додав: "Ельстір має хист, навіть ходив у поступовцях, але потім, не знаю чому, став пасти задніх і змарнував життя". Камбремер-синова згодилася з думкою адвоката про Ельстіра, але, на превелику досаду свого гостя, поставила на одну дошку з Ле Сіданером Моне. Не можна сказати, що Камбремер-молод-ша була дурна, але напрям її думок, що так і вискакували в неї з голови, мені здавався якимсь яловим. Сонце саме сідало, чайки були нині жовті, як латаття на іншій картині з того самого циклу Моне. Я сказав, що знаю цей цикл, і (наслідуючи, як і раніше, манеру говорити її брата, чиє ім'я я все не зважувався назвати) висловив жаль, що її не було тут учора, бо о цій порі вона могла б помилуватися пуссенівським освітленням. Якби якийсь нормандський полупанок, що не знав Ґермантів, сказав пані Легран-ден-Камбремер, що їй належало приїхати вчора, вона, запевне, прибрала б міни гордої урази. Зате я міг би виказувати щодо неї більше панібратства, а вона так би й зоставалася лагідною, хоч до рани прикладай; того спечного погідного пообіддя я міг досхочу ласувати медом цього великого медяника, на який пані Камбремер-молодша оберталася так рідко і який цього разу замінив птифури, що ними я забув почастувати гостей. Проте імення Пуссена, не вплинувши на привітність світської жінки, викликало відсіч з боку естетки. Почувши це ім'я, вона шістьма наворотами, майже без інтервалів, цмокаючи язиком, як це роблять, аби покарати дитину за те, що вона штукарить й аби вона більше не штукарила, промовила: "На Бога, обік такого маляра, як Моне, найщирішого генія, не ставте банального нездари — старигана Пуссена! Я скажу вам без обрізків, що для мене він квачомаз, та ще й квачомаз-зануда! Хоч ріжте мене, а я відмовляюся назвати це малярством. Моне, Дега, Мане — оце художники! Але ось що цікаво, — тягла вона, втопивши допитливий і захоплений зір кудись у простору, де витала її думка, — ось що цікаво: раніше я більше захоплювалася Мане. Я й нині люблю Мане — та і як його не любити! — але все ж даю перед Моне. Ох, ці його собори!" Вона докладно й горливо викладала мені еволюцію власного смаку. І відчувалося, що для неї стадії його розвитку такі самі важливі, як різні манери самого Моне. Зрештою для мене не було нічого почесного в тім, що вона виливала мені своє захоплення, бо навіть у товаристві найзачуханішої провінціалки вона вже за п'ять хвилин відкривала всі шлюзи своїх вражень. Коли якась шляхтянка з Авранша, незугарна відрізнити Вагнера від Моцарта, говорила при маркізі де Камб-ремер: "За час нашого перебування в Парижі не було ніяких цікавих новинок; якось ми завітали до Комічної Опери, ставили "Пе-леаса і Мелісанду" — це якийсь жах!", маркіза де Камбремер кипіла, їй хотілося крикнути: "Навпаки, це маленький шедевр", хотілося "стятися". Можливо, ця комбрейська звичка перейшла до неї від сестер моєї бабусі, які називали це "стати до бою за правду" і які любили обіди, де їм щотижня доводилося відбороняти своїх богів від філістерів. Маркіза де Камбремер любила "розігнати кров", "заїдаючись" через мистецтво, як інші заїдаються через політику. Вона заступалася за Дебюссі, як заступалася б за свою приятельку, якій закидали б гріховодство. А проте мусила б вона розуміти, що, кажучи: "Ба ні, це маленький шедевр", вона не могла в особи, яку ставила на місце, зразу піднести її естетичну планку на такий рівень, де вони дійшли б спільного знаменника без довгої суперечки між собою. "Доведеться спитати у Ле Сіданера, як він оцінює Пуссена, — сказав, звернувшись до мене, адвокат. — Він потаємник, мовкун, та все-таки я його виверну як рукавичку".
"Зрештою, — вела далі маркіза де Камбремер, — я не виношу заходу сонця, це романтика, опера. Ось чого мені осоружний дім моєї свекрухи з його південним зелом. Самі побачите — це щось у дусі парку в Монте-Карло. Мені більше до вподоби ваше узмор'я. Воно смутніше, щиріше; тут є стежина, звідки моря не видно. У дощові дні там лише сльота, але то цілий світ. Це як у Венеції: я ненавиджу Великий Канал, натомість не знаю нічого зворушливішого, ніж її вулички. Все залежить від атмосфери".
— "Але ж, — озвався я, відчуваючи, що єдиний спосіб реабілітувати Пуссена в очах маркізи де Камбремер — це повідомити, що він знов у моді, — Дега запевняє, що нема нічого прекраснішого, ніж шантильєйський Пуссен. — "А що це таке? Шан-тильєйського Пуссена я не знаю, — промовила маркіза де Камбремер, — зате луврський Пуссен, як на мене, жахливий". — "А Дега у захваті й від луврського". — "Треба ще раз подивитися. Я його призабула", — по хвилинній паузі відповіла вона так, ніби сприятливий суд про Пуссена, який вона мала назабаром ухвалити, залежав не від того, що я їй сказав, а від додаткової і цим разом остаточної експертизи, яку вона замірялася провести в Луврі, аби скорегувати свою думку.
Здобрівши тим, що вона почала переглядати свої колишні погляди (бо, хоча вона поки що й не захоплювалася Пуссеном, а все ж відкладала свій присуд до другого обговорення), я облишив ці тортури і, звернувшись до її свекрухи, сказав про те, як багато я чув про дивовижні квіти у Фетерні. Вона скромно забалакала, ніби про садок якогось кюре, про сад за її будинком, куди вона вранці у шлафроку виходить просто з кімнати погодувати павичів, зібрати свіжознесені яйця і нарвати циній і троянд, які, облямовуючи на столі збиті яйця або рибний фрітюр, нагадували їй укохані садові алеї. "Так, це правда, троянд у нас багато, — сказала вона, — наш розарій близесенько від дому, від їхнього духу мені, бува, аж голова болить. На терасі в Ла-Распельєр куди приємніше: вітром доносить туди трояндовий запах здалеку і від нього менше чманієш". Я звернувся до синової. "Достоту як у "Пелеасі", — сказав я, щоб підхлібити її модерністським смакам, — там теж трояндовий запах долітає до тераси. Ним просякнута і партитура: у мене hay fever[12] і rose fever[13] , і щоразу я чхав, коли слухав цю сцену".
— "Пелеас" — то такий шедевр! — вигукнула маркіза де Камбремер. — Я нетямлюсь від нього! — і, наближаючись до мене з зальотними жестами дикунки, допомагаючи собі пальцями, щоб брати уявні ноти, вона почала курникати, як їй, мабуть, здавалося, сцену прощання Пелеаса, і продовжувала свої вправляння з ґвалтовним завзяттям, ніби їй дуже залежало на тому, щоб нагадати мені саме тепер сцену, чи, вірніше, показати мені, що вона її пам'ятає. — Гадаю, це сильніше, ніж "Парсифаль", — додала вона, — бо в "Парсифалі", навіть у найкращих місцях, виникає гало фраз мелодійних, а як мелодійних, то й млявих. — "Я знаю, ви чудова піаністка, — сказав я Камбремер-старшій. — Дуже хотілося б вас послухати". Пані Легранден-Камбремер дивилася на море, щоб не брати участи в розмові. Вважаючи, що її свекруха байдужа до музики, вона зводила її блискучий талант, який визнавали всі, а заперечувала лише вона одна, до віртуозного музикування, нездатного схвилювати нікого. Щоправда, єдина ще жива Шопенова учениця твердила цілком слушно, що манера виконання маестро і те "почуття", з яким він грав, передалося через неї лише маркізі де Камбремер, проте грати, як Шопен, аж ніяк не було компліментом в очах Легранденової сестри, яка нікого в світі не зневажала так, як польського композитора.