Проте вона вміла читати по них лише те, чого її навчили залицяльники, тобто, можна сказати, нічогісінько не тямила в цій справі.
— Іди пограйся трохи, — сказала Ізабелла.
Дівчинка повільно пішла по квартирі, уважно розглядаючи все й ні до чого не торкаючись. Часом, коли вона, задерши голівку, дивилась на люстру або розглядала дрібнички із слонової кістки, що стояли на дошці каміна, чи корінці книжок, на обличчі її відбивався подив. Відчувалося, що їй багато про що хочеться спитати, але вона не наважується.
Ізабелла звеліла постелити дівчинці на дивані, в кімнатці поруч її спальні.
Три дні підряд Ізабелла відхиляла всі запрошення. Вона повела дівчинку до парку Монсо, купила їй великого плюшевого ведмедя. І личко Люсьєнни осяяла усмішка, від якої злегка роздулися ніздрі тонкого носика, а погляд примружених очей став веселішим.
Третього дня увечері, коли Ізабелла підійшла до Люсьєнниного дивана, щоб поправити на дівчинці ковдру, Люсьєнна обхопила її рученятами за шию і прошепотіла на вухо:
— На добраніч, мамцю!.. Розумієте, я казала сестрам "матінка", але ніколи ще нікому не казала "мама", я не розуміла, що це означає...
Ізабелла швидко одвернулась і, пішовши до себе в кімнату, довго плакала. Вона уявляла себе літньою жінкою поруч веселої дівчини, потім поруч молодої жінки, яка завжди називатиме її мамою з ніжністю, від якої стискається серце.
На другий день Ізабелла поїхала на обід. Доручаючи дівчинку покоївці, вона дала Люсьєнні кілька настанов і побачила в очах дитини такий німий докір, таку суміш злості й горя, аж їй моторошно стало.
Минув іще день.
— Що ви збираєтесь робити влітку, люба Ізабелло? — спитав її майор Жілон на обіді у знайомих. — Я їду в Біарріц. Там у нас збирається товариство. їдьмо разом!
Ізабелла замислилась. Ні, вона, звичайно, ніколи не заводитиме роману з цим лагідним Жілоном. Але при нагоді він приємно й не дуже настирливо залицявся до неї, і це тішило її, розважало, А потім — хто знає? В Біарріці вона може зустріти людину, яка... А коли вона не поїде в Біарріц, то нікого не зустріне. Але ж не може вона поїхати в Біарріц із дитиною: довелося б узяти няньку, а на це в неї немає коштів. Інакше вона буде зв'язана. А що, коли їй зустрінеться людина, яка не любить дітей?..
І її охопив страх утратити цю непотрібну їй, ілюзорну свободу — свободу, що нічого не давала їй ось уже десять років. І ця дівчинка, яку вона збиралась удочерити, стала для неї втіленням кінця надій, відмовою від майбутнього, вступом у світ літніх жінок.
Ізабелла тисячу разів на день знімала й знову надівала окуляри в роговій оправі, борячись із суперечливими думками. А в неділю вона подзвонила Сімонові.
— Я вирішила остаточно, — сказала вона. — Ні, я її не удочерю! Я не можу цього зробити.
Розлючений Сімон прийшов по червоний чемодан і дівчинку в білому платтячку, з кучерявим волоссям, яке легкою хмаркою облямовувало її личко.
— До побачення, мамцю, — сказала Люсьєнна.
— Ні, моя крихітко, забудь про це й ніколи більше не називай мене так, — сказала Ізабелла, квапливо підштовхуючи дівчинку до дверей.
Личко в дівчинки зморщилось, темні круглі оченята затуманились.
Вона подала свою ручку чоловікові в сірому, який був для неї уособленням долі. В другій руці вона тримала плюшевого ведмедя.
На сходах Сімона охопило набагато більше хвилювання й почуття провини, ніж тоді, коли загинули Руссо, Шудлер і навіть його мати.
Вийшовши на вулицю, дівчинка жбурнула плюшевого ведмедя в канаву.
— Нехай ним бавляться маленькі жебраки, — сказала вона.
Вона не плакала.
Сімон відвів її до Сільвени, а та в свою чергу відвезла її до домініканців.
У відносинах Сімона й Сільвени нічого не змінилося.
VIII
Більшу частину майна Жакліни і все, що згодом мало перейти до її дітей, поглинув крах Шудлера.
Жакліна побоювалась, що це раптове зубожіння може якнайсумніше позначитись на її шлюбі. Але цього не сталося. Навпаки, Габріель став ще уважніший і лагідніший з нею і, висловлюючись сентиментальною мовою, місяці після краху Шудлера були без сумніву найщасливішими за все їхнє подружнє життя.
Габріель, мабуть, ніколи по-справжньому не кохав би Жакліну, коли б вона з якоюсь підсвідомою впертістю не будила в ньому ревнощі до небіжчика. Деякі несвідомі або майже несвідомі кокетки підтримують у такий спосіб палкі почуття в мужчині, з яким живуть, постійно адресуючи свій погляд або усмішку комусь іншому.
А кохання, коли воно ґрунтується лише на вузькій і гострій основі ревнощів, потребує перемог, які тішать гордість. Отож усе, що могло принизити ім'я Шудлера, розвіяти його ореол, зменшити п'єдестал (так, у всякому разі, уявляв собі це Габріель), на який було піднесено пам'ять про Франсуа, — усе це колишній спагі сприймав як благо. Після краху на авеню Мессін він немовби виріс у власних очах. Тепер Жакліна вже не зможе сказати йому, — правда, вона ніколи цього не казала, але він завжди боявся почути від неї у хвилину гніву: "Але ж ви живете за рахунок того, що залишив мені Франсуа".
І ось Габріель опинився у справді парадоксальному становищі: одружившись із Жакліною заради грошей, він радів тепер з її часткового банкрутства.
Втім, у нього вистачило такту не виявляти свого задоволення і триматися спокійно і розумно. "Хіба ми з тобою не повинні ділити щастя й горе?" — неначе промовляв він усім своїм виглядом. І таке благородство не могло не зворушити її.
До того ж, Габріель тепер, уперше після того, як покинув службу в армії, не байдикував: неспроможна розібратись в паперах, Жакліна кінець кінцем доручила всі справи чоловікові.
— О! — не раз зітхала вона. — Якби сердешна Полан була з нами! Вона була в курсі всіх справ і мала таку чудову пам'ять — вона б нам стала у великій пригоді.
Але літня секретарка родин ла Моннері та Шудлерів, котра приходила щоразу, коли траплялося якесь лихо, вміла складати списки запрошених і споряджати небіжчиків, померла чотири роки тому від нариву в печінці.
Діяльність Габріеля полягала переважно у відвідуванні адвоката, біржового агента і нового банкіра, що репрезентував їхні інтереси; він вислухував їх, геть нічого не розуміючи, а потім з дивовижною впевненістю повторював усе Жакліні, неначе накази головнокомандуючого.
Він приділяв цьому багато часу і набирав дедалі більшої ваги. Дружина щохвилини дякувала йому за турботи поглядом, мовчанкою, потиском руки, поцілунком.
Весь цей час Жакліна і Габріель майже нікуди не виїздили з Парижа й жили постійно на вулиці Любек.
В очах пані де ла Моннері Габріель дуже піднісся.
— Ах, мій сердешний Габріелю, — сказала вона йому якось, — я ж із самого початку була проти першого шлюбу Жакліни. Ці сім'ї банкірів завжди погано кінчають.
Габріель ніколи не думав, що висловлювання старої дами можуть бути йому приємні, і зразу ж належно оцінив їх.
Родині Де-Воос ще не загрожували грошові утруднення, жили вони не дуже розкішно, отже, їм нічого не довелося змінювати.
Спадщина, залишена дядечком-генералом і дядечком-дипломатом, складалася в основному з цінних паперів, які пощастило реалізувати за їх номінальною вартістю. Звичайно, це було зовсім небагато в порівнянні з тим, що було втрачено, враховуючи до того ж загальне різке зниження акцій. Але в одному з лондонських банків зберігся сейф з золотом; барон Ноель, либонь, забув про нього.
Крім цього, Жакліну чекало величезне багатство — Моглев. Він мав перейти до неї в недалекому майбутньому і прибутками від нього вона вже вельми широко користувалася, живучи на них протягом шести місяців на рік. І хоч управитель і нотар не раз казали: "Зверніть увагу, пані графиня, на фермі Піромея треба зробити ремонт... є заставна квитанція на землі скотного двору..." — тисячі гектарів лісових угідь і ланів — не пір'я, що може розлетітися від пориву вітру!
Габріель, попрівши не один місяць, щоб вникнути в роботу повірених, нарешті з переможним виглядом приніс Жакліні перелік цінностей, з яких складалося тепер майно, а також оцінку того, що лишилося в її розпорядженні. Дивлячись на назви, на стовпчики цифр, на підсумкові лінії, проведені під лінійку червоним чорнилом, Габріель милувався чітким порядком й акуратністю, з якою було заповнено папери, точнісінько, як колись на плацу, коли він проводив огляд свого ескадрону.
І якщо добрий настрій спонукав його тоді програвати ввечері свою платню в покер або пити до самого ранку, то тепер Габріель вирішив купити собі новий автомобіль, у чому Жакліна, звісно, не могла йому відмовити.
Габріель вибрав одну з найшвидкохідніших і найшикарніших машин з особливим кузовом і гарною червоною шкіряною оббивкою; зате мотор у неї був на три кінські сили слабший, аніж у попередньої. Це заявив Габріель, він зробив зумисне, для економії на пальному.
Відтоді він тільки те й робив, що їздив на своїй новій іграшці, без усякої потреби дивився на годинник і чекав кінця червня — дуже важливої для Жакліни і для нього дати: роковин смерті Франсуа.
Габріель чекав цього дня з надією і страхом водночас — наче хворий на малярію, що, позбувшись на якийсь час пропасниці, чекає наближення тієї пори року, коли вона дуже мучила його.
Перед самими роковинами смерті Франсуа Габріель помітив, що з обличчя в Жакліни щез той байдужий і водночас зосереджений вираз, який він спостерігав у минулі роки. Це сталося внаслідок природних причин, — плину часу й забуття, — чи, може, Жакліна прагнула надати собі такого вигляду? Так чи ні — Габріель вважав цю зміну своєю перемогою. Він не усвідомлював, що, відзначаючи цю сумну дату як подію власного життя, він тим самим прирік себе на поразку. Жодна із сторін навіть не згадала про цей близький день.
Напередодні Жакліна й Габріель попрощалися на ніч сухіше, ніж звичайно, не дивились одне на одного, бо кожен знав, про що думав другий.
Габріель, ясна річ, не прийшов того вечора до Жакліни в опочивальню; хоч обоє й далі знаходили радість у фізичній близькості, однак стали рідше ділити подружнє ложе, отож, коли Габріель виявив такт, це не здалося порушенням усталених звичок.
Завтра Габріель довідається, чи справді він переміг мерця.
Другого дня вранці, спустившись на сніданок, — річ у тому, що після "катастрофи" на вулиці Любек снідали за англійським звичаєм, у їдальні, однак зовсім не з міркувань економії, бо це не економило навіть сил челяді, яка все одно подавала в кімнати чай, зате відповідало моральним нормам, — Габріель здивувався, побачивши, що Жакліни немає за столом.
— Вона пішла до церкви, там сьогодні служба по Франсуа, — пояснила пані де ла Моннері.
— Ага, ну звичайно.