Хлопчаки залізли старому на коліна, той їх пестив, водночас випиваючи з Адріаном Ньєвесом. Коли Лаліта вийшла на терасу, витираючи руки об спідницю, вони вже допили пляшку.
– Таке гарне волосся, – мовила вона, гладячи дона Акіліно по голові. – Щоразу біліше й тонкіше.
– Хочеш, щоб твій чоловік також заревнував? – всміхнувся старий.
Зараз буде вечеря, доне Акіліно, я приготувала для вас щось таке, що вам смакуватиме, а старий крутив головою, намагаючись вивільнитися з рук Лаліти, – якщо ти не залишиш мене в спокої, то пострижуся. Хлопчаки стояли перед старим у ряд, неспокійно й допитливо дивлячись на нього.
– Знаю, на що вони чекають, – сказав старий. – Я не забув, подарунки є для всіх. Для тебе, Акіліно, справжній чоловічий костюм.
Косуваті очі найстаршого радісно заблищали, а Боніфація сперлася на поруччя. Старий встав, спустився по сходах і повернувся на терасу з пакунками, які хлопці видерли в нього з рук, тоді підійшов до Адріана Ньєвеса. Вони почали розмовляти, і Боніфація побачила, що дон Акіліно час від часу позирає на неї спідлоба.
– Твоя правда, – озвався старий. – Адріан каже, що сержант добрий християнин. Ну то йди і візьми собі ту тканину, це мій весільний подарунок.
Вона хотіла поцілувати йому руку, але дон Акіліно незадоволено ухилився. І поки Боніфація поверталася на пліт, пересувала скриньки й діставала тканину, вона чула, як старий і лоцман таємничо перешіптувалися, а коли крадькома зиркнула на них, то бачила їхні обличчя, наближені одне до одного. Боніфація піднялася на терасу, і вони замовкли. Зараз ніч пахла смаженою рибою, сильний вітер шарпав лісом.
– Завтра дощитиме, – сказав старий, нюхаючи повітря. – Погано для торгівлі.
– Вони вже повинні бути на острові, – промовила Лаліта під час вечері. – Відколи вони відпливли, минуло десять днів. Ти розповів йому, Адріане?
– Дон Акіліно зустрів їх дорогою, – повідомив їй лоцман Ньєвес. – Крім жандармів, там ще були солдати з форту Борха. Сержант правду казав.
Боніфація помітила, що старий скоса, немовби з неспокоєм, дивиться на неї, не перестаючи жувати. Але за хвилину він знову всміхнувся і почав розповідати про свою подорож.
Коли вони відпливли в похід уперше, то повернулися через п'ятнадцять днів. Лаліта сиділа на вершечку яру, сонце забарвлювало озеро в червоний колір, і раптом вони з'явилися біля гирла протоки: один човен, другий, третій. Лаліта схопилася, – треба сховатись, – але зразу ж упізнала їх: у першому човні був Фусія, в другому – Пантача, в третьому – уамбіси. Чому вони повернулися так швидко, адже казали, що через місяць? Вона збігла вниз, до причалу, і Фусія: Лаліто, чи Акіліно вже приплив? А вона: ще ні, – а він: от собацюра. Вони привезли лише кілька крокодилячих шкур, Фусія страшенно лютував: Лаліто, ми поздихаємо з голоду. Уамбіси, розвантажуючи човни, сміялися, їхні жінки крутилися довкола них, без угаву вищали, і Фусія: подивись-но, як ці сучі діти радіють, а було б із чого – припливли ми до селища, однак шапрів там і слід прохолов, отож уамбіси все спалили і відрубали голову собаці. Марна подорож, ані кульки каучуку, лише шкури, які нічого не варті, а ці дурні радіють. Пантача стояв у трусах, шкрябаючи в себе під пахвами, – треба йти в глиб сельви, хазяїне, вона велика й повна багатств, – і Фусія: йолопе, щоб іти далі, нам потрібен лоцман. Вони подалися до хижки, поїли бананів і смаженої маніоки, Фусія увесь час говорив про дона Акіліно: що могло статися зі старим, він мене ще жодного разу не підвів, – а Лаліта: цими днями страшно дощило, очевидно, він десь сховався, аби те, що ми в нього замовили, не намокло. Пантача, лежачи в гамаці, чухав голову, ноги, груди, – а якщо човен перекинувся на порогах, хазяїне? – і Фусія: ну тоді ми пропали, не знаю, що й робитимемо. І Лаліта: не лякайся так, уамбіси засіяли маніокою весь острів, поробили навіть невеличкі комори, – а Фусія: дурниця це все, того врожаю довго ждати, і потім – це дикуни можуть жити з самої маніоки, але не християни, зачекаємо ще два дні – якщо Акіліно не припливе, то потрібно буде щось робити. Через хвилину Пантача заплющив очі й почав хропіти, Фусія трусонув його, – нехай уамбіси, перш ніж уп'ються, порозвішують шкури, – а Пантача: спершу треба трохи відпочити, хазяїне, бо від того веслування я весь як поламаний, – і Фусія: ідіоте, ти що, не розумієш? Залиш мене наодинці з моєю самичкою. А Пантача, вирячивши очі: хазяїне, ви маєте справжню жінку, – і з сумним виглядом: я вже кілька років не знаю, що таке біла жінка, – а Фусія: забирайся геть. Пантача пішов, схлипуючи, – і Фусія: ну от, пішов себе дурманити, швидко, роздягайся, Лаліто, чого ти чекаєш, – а вона: у мене місячні, – а він: ну то й що. Надвечір, коли Фусія прокинувся, вони пішли до селища, де смерділо горілкою масато й заточувалися сп'янілі уамбіси. Пантача кудись подівся. Вони знайшли його на другому боці озера – він розіслав на березі свою мату, і Фусія: ну, хіба я тобі не казав, спить собі найкращим чином. Пантача щось бурмотів крізь зуби, сховавши обличчя в долонях; під горнятком, повним зілля, палав вогонь. По його ногах повзали жуки, і Лаліта: він їх не відчуває. Фусія загасив вогонь, копняком відкинув горнятко в воду, – спробуємо розбудити його, – і вони удвох шарпали Пантачу, – щипали, били, а він крізь зуби: я випадково народився в Куско, хазяїне, душа народилася в Укайялі, – і Фусія: чуєш? – І Лаліта: чую, він як божевільний, – а Пантача: моє серце повне смутку. Фусія тряс його, бив ногами, – ти, клятий горянин, зараз не час для очманіння, не можна спати, ми помремо з голоду, – і Лаліта: він не чує тебе, він зараз в іншому світі. А Пантача крізь зуби: двадцять років я прожив на Укайялі, хазяїне, і захопився полюванням на арапайм, у мене тіло міцне, як дерево, москітам не прокусити. Я чекав, доки на воді з'являться пухирці, то арапайми спливають, щоб подихати повітрям (подай мені острогу, Андреасе, тільки міцніше затягни линву), і я забивав їх з першого удару, і одного разу на Тамайя човен перекинувся, я виплив, а Андреас – ні (ти потонув, братику, сирени затягли тебе на дно, тепер ти будеш їхнім чоловіком, навіщо ти загинув, любий Андреасе). Вони посідали, чекаючи, доки він остаточно прокинеться, і Фусія: це триватиме ще якийсь час, не варто втрачати цього чоловіка, хоч він і наркоман, але потрібен мені, – а Лаліта: навіщо йому ці відвари? – і Фусія: щоб не відчувати себе самотнім. Слимаки й жуки повзали по руках і шиї Пантачі, а він: навіщо я став лісорубом, хазяїне, в сельві собаче життя, краще вода й арапайми. Облиш, Пантачо, казав він, я знаю, що таке малярія, іди краще зі мною, я тобі заплачу більше, ось тобі цигарки, вип'ємо по скляночці, ти моя людина, проведи мене туди, де є кедри і рожеве дерево, збери мені тих, хто на цьому розуміється, – а я: гаразд, піду, скільки даси мені завдатку? Я хотів теж мати дім, дружину і дітей, хазяїне, жити в Ікітосі, як нормальний християнин. І раптом Фусія: Пантачо, що сталося в Агуйатіа? Розкажи мені, адже я твій друг. А Пантача, розплющивши очі, червоні, як мавп'ячий зад: та річка повнилася кров'ю, хазяїне, – і Фусія: чиєю кров'ю, старий? – а він: теплою, густою, мов живиця, яка тече з надрізу, і струмки, і озера, як одна велика рана, хазяїне, повірте мені, – а Фусія: звичайно, я тобі вірю, старий, але звідки стільки теплої крові? І Лаліта: облиш його, Фусіє, не розпитуй більше, він страждає, – а Фусія: заткнися, хвойдо, ну, далі, Пантачо, чия ж то була кров? – і Пантача крізь зуби: того ошуканця Боковича, того югослава, який ошукав нас і був гірший від диявола, хазяїне, – а Фусія: навіщо ти його вбив, як це сталося? – і Пантача: він не хотів платити, казав, тут мало кедра, ходімо далі, і витягав вінчестера, і ще побив одного носія, який вкрав у нього пляшку вина. А Фусія: ти застрелив його? І він: рубанув своїм мачете, хазяїне, аж рука здерев'яніла від удару, – Пантача почав хвицяти ногами і плакати, а Лаліта: дивись, у якому він стані, Фусіє, він збожеволів, – і Фусія: тепер я знаю його таємницю, знаю, чому він був у бігах, коли його зустрів Акіліно.
Вони знову сіли біля мати, почекали ще трохи, Пантача заспокоївся і врешті опритомнів. Хитаючись, він підвівся, почав чухатись, – хазяїне, не гнівайтесь, – а Фусія: ті відвари доведуть тебе до божевілля, й одного дня я дам тобі коліном під зад, – і Пантача: я не маю нікого, життя таке сумне, ось у вас є жінка, і в уамбісів є, навіть у звірів є самички, а я самотній, не гнівайтесь, хазяїне, і ви також, хазяйко.
Вони почекали ще два дні, Акіліно не приплив, отож уамбіси подалися шукати його аж на Сантьяго й повернулися без жодних новин. Тоді вони почали шукати місце для ставка, а Пантача: по інший бік причалу, хазяїне, там урвище стрімкіше, і вода з лупун стікатиме в ставок. Уамбіси закивали головами: правильно, – а Фусія: добре, викопаємо там. Чоловіки зрубали дерева, жінки вирвали траву, і коли утворилася галявинка, уамбіси вистругали і загострили палі, вбили їх по колу. Зверху земля була чорна, глибше – червона. Чоловіки копали котлован, а жінки нагортали землю в ітапаки й скидали до озера. Потім пішов дощ, ставок виповнився за кілька днів, треба було лише пустити туди черепах. Вирушили на світанку, річка розлилася, і їм назустріч пливли ліани та корчі, дряпали їх; на Сантьяго Лаліта затремтіла – в неї почалася лихоманка. Пливли два дні, а Фусія: довго ще? – і уамбіси вказували пальцями поперед себе. Врешті з'явилася піщана мілина, і Фусія: вони кажуть, що це вже тут. Пристали, сховались між деревами, а Фусія: не ворушись, не дихай, бо якщо черепахи почують тебе, то не вийдуть, – і Лаліта: мені млосно, здається, я вагітна, Фусіє, – а він: чорт забирай, заткнись. Уамбіси завмерли, ніби перетворилися на рослини між деревами, очі в них блищали. Нарешті стемніло, зацвіркотали цикади, закумкали жаби, і величезна ропуха-уало вилізла Лаліті на ногу, – так би й цю тварюку прибила, – з липучим поглядом, з білястим черевцем, – а він: не рухайся, вже зійшов місяць, – а вона: не можу стояти, як укопана, Фусіє, мені хочеться плакати і кричати. Ніч була ясною, холодною, віяв легкий вітерець, і Фусія: обманули нас, не вилізуть, жодної не видно, – а Пантача: тихо, хазяїне, вже вилазять, хіба не бачите? Великі, темні, опуклі, вони виринали з води, яка набігала на мілину легкими хвилями, й осідали на піску, потім поволі рухалися вперед, а їхні панцирі зблискували золотими блискітками.