Без огляду на причину такого зледащіння воно легко вгадується, бо швидко матеріялізується і розливається по виду, надто по щоках і під очима, так само наочно, як хвора печінка жовтить їх кольором вохри або хвороба шкіри багрить ці місця огидними червоними плямами. Нині воно розлазилося не лише по щоках чи радше згортках підмальованого обличчя, а й по цицькастих грудях, по округлих клубах цього підтоптаного і залитого салом тіла, виставляючи напоказ ту розлиту, як олію, нецноту, яку барон де Шарлюс колись так старанно заганяв у найпотаємніший внутрішній схрон. Зараз вона переливалася в його сокорінні.
"А, Брішо, як вам гуляється вночі з гарним молодиком? – з цими словами барон підійшов до нас, тоді як розчарований пройдисвіт дав драла. – Певне, чудово? Ось я скажу вашим учням у Сорбонні, який ви хитродум. Зрештою товариство молоді вам на користь, пане професоре, ви свіжий, мов ружа. А ви, мій соколику, як вам ведеться? – звернувся він до мене, перестаючи жартувати. – Ви не частий гість "Набережжі Конті", красо моя. А ми побачимо сьогодні вашу кузину? О, вона така файна! І була б іще файніша, якби старанніше плекала в собі рідкісний та ще й природжений хист, – добре вдягатися". Мушу сказати, що пан де Шарлюс "посідав" якраз те, що робило його цілковитою протилежністю мені, моїм антиподом: хистом примічати й розрізняти деталі не лише туалету, а й "тла". Щодо суконь і капелюшків, то злі язики та куці філософи скажуть, що в чоловіка, чутливого до чоловічих принад, цей нахил урівноважується природженим смаком до жіночого одягу, вивченням і знанням жіночої моди. І справді, так буває: якщо мужва поглинає всю фізичну жагу, всі глибокі почуття отакого де Шарлюса, то друга стать винагороджується зацікавленнями, що належать до сфери "платонічного" смаку (визначення дуже невдале) або просто до смаку та його найвибагливіших і найрафінованіших тонкощів. Під цим оглядом пан де Шарлюс заслужив на прізвисько "Кравчиня", прикладене до нього пізніше. Але його смак, його спостережливість поширювалися на багато речей. Я вже був описував, як я заїхав до нього після вечері в дукині Ґермантської і як зауважив шедеври в його оселі лише коли він почав мені їх показувати. Він бачив одразу те, на що ніхто не звертав уваги, – як у творах мистецтва, так і в стравах (схоплюючи також усі проміжні терени між малярством і гастрономією). Я завжди шкодував, що пан де Шарлюс волів обмежувати свої художні здібності розмальовуванням віяла, подарованого швагерці (ми бачили, як дукиня Ґермантська тримала в руці й розгорнула не так на те, щоб обмахуватися, як на те, щоб похвалитися дружбою з Паламедом), та удосконаленням своєї гри на фортепіано, аби несхибно пригравати скрипковому концертові Мореля, – замість узятися за перо; цього він не робив ніколи, і я, кажу ж, завжди про це шкодував і зараз шкодую. Звичайно, жвавість його усної мови і стиль його листів ще не дають мені права твердити, що з нього вийшов би талановитий письменник. Це вартості зовсім іншого плану. Ми не раз спостерігали, як той, хто написав шедеври, під час виступу жує, як то кажуть, жуйку, а блискучий оратор шкрябає пером, як курка лапою. Хай би там як, а по-моєму, якби пан де Шарлюс випробував свої сили у прозі й черкнув щось про мистецтво, добре йому знане, з іскри розгорілося б полум'я, і світовець став би славним белетристом. Я часто умовляв його, але він так і не зробив жодної спроби, – чи то з простого лінивства, чи то тим, що весь час у нього забирали блискучі раути та плюгаві розривки, а чи то тим, що він, як усі Ґерманти, мав натомість надто довгого, язика. Я тим більше про це шкодую, що під час його найзапальніших промов за його розумом завжди відчувався характер, а влучні вислови були підшиті зухвальством. Якби він писав, то замість будити змішане почуття зненависти й зачудування, як у салоні, де часто-густо постаючи у всьому блискові своєї дотепности, він воднораз топтав безборонних, мстився тим, хто його зневажив, шукав негідних способів, щоб сіяти незгоду між приятелями, – якби він писав, його духовність визрівала б у самоті, далеко від зла, ніщо не заважало б йому захоплюватися, і багато рис його характеру привабило б людей.
У кожному разі, навіть якби я помилявся в оцінці того, що могла б дати бодай одна сторінка з-під його пера, користь від його письменництва була б неабияка, бо він помічав усе і чітко й непохибно все помічене окреслював. Якщо в розмовах із ним я не навчився бачити всього (мій розум і мої почуття витали десь-інде), то принаймні я побачив речі, які без нього так би й не помітив, хоч їхні назви, які допомогли б мені віднаходити їхню форму і барву, я доволі швидко забував. Якби він видавав книги, хай навіть кепські, хоча я в це не вірю, якою гарною мовою вони були б написані, яким тематичним розмаїттям відзначалися! А втім, хто знає? Може, замість утверджувати в книжках свою ерудицію і свій добрий смак, він би мережив, з наусту диявола, який часто заступає нам шлях, низькопробні романи, друковані з продовженням, або нікому не потрібні нариси про мандри та пригоди.
"Авжеж, вона вміє вбиратися, точніше, знає, що саме треба носити, – вів далі пан де Шарлюс. – Маю тільки сумнів, чи вдягається вона у згоді зі своєю незвичайною вродою, і, може, трохи я сам тут винен, бо не завжди давав їй продумані поради. Те, що я часто їй казав дорогою до Ла-Распельєр, було, мабуть, радше навіяне – каюся, грішний, – характером пейзажу, близькістю пляжів, аніж індивідуальністю вашої кузини. Звідки в неї нахил до того, може, аж надто легкого жанру. Щоправда, Альбертина, треба це визнати, носила дуже гарні тарлатани[49], чудові газові шарфи, а якось рожевий точок, до якого незле пасувала рожева пір'їнка. Але, на мою думку, її врода, замашна і масивна, вимагає чогось більшого, ніж легеньких тканин. Чи ж личить точок до величезної шапки волосся, яку гідно увінчав би лише кораблик? Лише небагатьом жінкам підійдуть старосвітські сукні, подібні до театральних костюмів. Але врода цієї молодої дівчини, уже жінки, становить виняток і заслуговує на якусь старомодну сукню з генуезького оксамиту (я одразу подумав про Ельстіра і про сукні Фортюні). Я б не побоявся обтяжити її і додав би ще інкрустовані брошки, а також дармовисики з самоцвітів, яких сьогодні вже не носять (як на мене, це свідчить на їхню користь), таких, наприклад, як оливин[50], марказит[51] або незрівнянний лабрадор[52]. Зрештою в ній самій нібито закладений інстинкт відшуку противаги для своєї трохи важкуватої вроди. Ідучи на вечерю до Ла-Распельєр, вам, пане, годилося б пам'ятати про цілий арсенал гарних пуздерок, важких торбинок, куди вона по одруженні зможе класти не тільки сніжисту пудру і кармінову губну помаду, а ще й – у лазуритовій шкатулі, тільки не дуже яскравій, – перли і рубіни, маю надію, не фальшиві, бо вона може вискочити за багатія".
"Ге-ге, бароне, – урвав Брішо, побоюючись, що останні слова можуть мене зачепити: він сумнівався в чистоті моїх стосунків з Альбертиною, як і в моєму кузинстві з нею, – я й не знав, що вас так цікавлять молоді панянки!"
"Знай дери мовчака, язичку, при цій дитині!" – насмішкувато відповів пан де Шарлюс, просячи про мовчанку рухом долоні, яку одразу поклав мені на плече.
"Я вам перебив, ви розважалися, як дві маленькі жирухи, що вам до такої, як я, бабусі-дринди? Але я не повинен собі дорікати, адже ви вже прибули майже на місці". Барон був у доброму гуморі: ні сном ні духом не відав про пообідню сцену, бо Жюп'єн вважав за краще вберегти сестреницю від нової напасти й ні про що не повідомляти пана де Шарлюса. Отож барон досі вірив у Морелеве женіння і сяяв. Схоже на те, що для великих самітників просто втіха лити на своє трагічне безшлюб'я бальзам фіктивного батьківства. – "Але слово чести, Брішо, – додав він з усмішкою, звертаючись до нас, – я ніяковію, бачучи вас у такому милому товаристві. Ви нагадували пару голубків. Ходять собі попід ручки! Бачу, пане професоре, вас потягло на скоромне!" Чи не тим пояснювалися ці слова, що розум на старощах його вже підводив, менше стримував інстинкти, і знічев'я він міг розляпати язиком секрет, ревно приховуваний цілих сорок років? А може, він, як у глибині душі всі Ґерманти, просто зневажав думку плебсу, та й годі. (Іншу форму зневаги демонстрував брат пана де Шарлюса, дук, коли, не бентежачись тим, що моя мати може його побачити, голився у розхристаній нічній сорочці біля вікна.) Може, пан де Шарлюс під час своїх гарячих поїздок із Донсьєра в Довіль підхопив небезпечну звичку почуватись як удома і подібно до того, як зсував на потилицю солом'яного брилика, аби остудити величезне чоло, розсупонювати, спочатку лише на хвильку, маску, так давно й так щільно примоцьовувану до його справжнього обличчя? Шлюбні стосунки між паном де Шарлюсом і Морелем цілком слушно здивували б когось, хто знав би, що де Шарлюс устиг Мореля розлюбити. А сталося це тому, що одноманітність утіх, пропонованих нецнотою тамтого, знудила пана де Шарлюса. Він інстинктивно шукав нових подвигів і, втомившись від випадкових незнайомців, перекинувся на протилежний полюс, захопившись тим, що, як він гадав, завжди викликатиме в нього відразу, грою в "родинне вогнище" та "батьківство". Часом, не здобрівши навіть цим, він прагнув чогось нового; тоді він волів піти переночувати ніч із жінкою, так само як нормальний чоловік може раз у житті захотіти переспати з хлопцем, із такої самої цікавости, в обох випадках однаково облудної і нездорової. Становище "вірного", яке барон посідав лише заради Мореля у кланчику, звела нанівець його довгорічні зусилля, скеровані на позірне додержання звичаю; точнісінько так само наукова експедиція або життя в колоніях упливали на багатьох європейців, змушуючи їх зраджувати засади, якими вони керувалися у Франції. А проте переворот у душі барона, спершу несвідомого своєї аномалії, потім враженого її відкриттям і, врешті, освоєного з нею аж до втрати чуття, що не можна безкарно признаватися перед іншими в тому, в чому насамкінець він признався без сорому самому собі, ще більше, ніж перебування у Вердюренів, призвів пана де Шарлюса до втрати всіх соціальних гальм.