А як дівоче прізвище пані де Бондюмон?
Маркіз глибоко зітхнув.
— Муліньє, — пробурчав він.
— Ви не знаєте року її народження?
— Залишимо тут пропуск: ми це заповнимо завтра, — шепнув священик, відчуваючи, що ці запитання дратують маркіза і що все може розладнатись.
— Так, але це буде не зовсім законно, — повторив мер.
— Власне, —пробурмотів маркіз, не звертаючись ні до кого персонально і не випускаючи скорченої руки Оділлії, — людина ніколи не належить до того класу, до якого вона мала б належати.
Почувся шум машини — це повернувся Жілон. Двері розчинились, пропускаючи опасистого віконта де Дуе-Душі в старих бальних туфлях — він взував їх увечері перед обідом, хоч і їв сам-один у себе в замку.
— А, це ти, Мельхіоре, даруй, що довелося тебе потурбувати, — сказав маркіз.
— Пусте, — заперечив колишній представник покійного претендента на трон.
Присутність товстуна, з його білим, немов варений яєчний білок, обличчям, цапиною борідкою та вицвілими очима зразу ніби надала більшої виразності всьому, що було в кімнаті, — запорошеному балдахінові над ліжком умираючої, тьмяним лампам, накритим абажурами, запахам ліків і старості, що в'їлися в тканину оббивки, — стару, з рудими плямами, подекуди прогнилу від вогкості, Жілон помітив на скроні у Мельхіоре де Дуе-Душі велику гулю, ледве прикриту волоссям.
Усі формальності було виконано за кілька хвилин.
— Вважаємо, що умови прочитано, — сказав мер. — Оголошую вас чоловіком і дружиною перед законом.
— Нехай в обох книгах розпишуться одночасно, — шепнув йому священик, відчуваючи, що треба поспішати, — умираюча дихала уривчасто і на обличчі в неї залягли тіні.
Священик якомога скоротив молитви. Повернувшись до маркіза, він спитав:
— Чи згодні ви взяти присутню тут Оділлію законною дружиною відповідно до установлень нашої матері святої церкви?
— Так, згоден, — рішуче проголосив маркіз.
— Чи згодні ви взяти присутнього тут Урбена...
Стара дама не розрізняла вже окремих звуків, але добре все розуміла. Свідченням згоди було хрипіння, що вирвалося з її горла, і тріпотіння вій, які прикривали маленькі очиці, ледь видні між двох вертикальних зморшок.
— Ego conjugo vos in matrimonium...[1]
Стара дама тремтячими руками насилу підтягла до своїх тонких висохлих уст руку маркіза і припала до неї довгим гарячковим поцілунком, тішачись здійсненою нарешті мрією, яку вона плекала двадцять років.
Але руки їхні довелося розняти, відокремивши ту, що скидалася на суху гілку, від тієї, що була схожа на замерзлу пташку, і, водячи ними по двох книгах, примусити їх накреслити такі кривулі, які навіть приблизно не нагадували підписів цих людей.
Це останнє зусилля коштувало маркізові такого напруження, аж йому видалося, ніби не тільки очі його, а й усе тіло його осліпло. Він сидів, ледь нахиливши вперед голову в німбі сивого волосся, і так, сидячи, поки священик за допомогою шести заздалегідь наготовлених шматочків вати соборував стару даму, — заснув. Вона — теж.
Жілон, розбудивши старого, не сказав йому, що Оділлія вмерла. Та Урбен ні про що його й не питав — він мовчки дозволив пов'язати собі шарф і відвести в машину.
Наступного ранку він спав довше, ніж звичайно. А ще через день він забув і думати про своє одруження і більше ніколи про нього не говорив.
VI
Взаємини між Мартою Бонфуа та Сімоном Лашомом стали дещо холодніші, але остаточно не припинились. Марта ніколи не поривала зв'язку із своїми коханцями. Просто фотографія Сімона, відколи він став товаришем міністра, перекочувала на камін. І коли Сімон вряди-годи проводив ніч, — або вірніше півночі — на набережній Малаке, він стискав у обіймах те, що вже майже віджило, хоч, правда, ще цілком зберегло пишність форм.
Сімона, який розміняв п'ятий десяток, мучило, з одного боку, бажання щиро покохати, а з другого — прагнення досхочу насититися жіночим тілом, якнайбільшою кількістю жінок. Одне слово, виходила своєрідна квадратура кола, до того ж становище ускладнювалося також необхідністю виконувати обов'язки державного мужа, різними справами і громадською діяльністю.
Кінець кінцем у хвилини так званого "перепочинку" Сімон найчастіше звертався до Сільвени.
Після того, як Сімон так безславно покинув вулицю Напль у супроводі Вільнера, він послав актрисі квіти, а потім, коли в театрі був вихідний день, запросив її пообідати разом.
Поступово в Сімона виробилася звичка дзвонити Сільвені щоразу, коли в нього серед тижня випадала вільна хвилина, і він з острахом думав про самотність. Звичайно Сільвена теж бувала вільна або намагалася звільнитись.
Їхні взаємини були позначені веселим цинізмом. Умови, в яких вони свого часу познайомились, а потім знову зустрілися, не могли викликати в них особливої поваги одне до одного. Але обоє займали в Парижі таке становище, що цей зв'язок тішив їхнє самолюбство. Погляди Сільвени й Сімона, судячи принаймні з їхніх слів, цілком збігалися. Вони довіряли одне одному майже як спільники і не тільки не намагалися ввести компаньйона в оману щодо свого минулого, а навпаки, відверто розповідали про нього. А головне, обоє зналися на коханні: вона була палка, досвідчена й зовсім не соромлива, він — витривалий і теж не ликом шитий.
Обоє все це добре розуміли і не соромлячись говорили одне одному. Вони вважали себе добрими друзями — друзями в усьому. І були одне з одним на "ти".
Словом, це були дві істоти однієї породи й однакової сили, кожна з яких підсвідомо прагнула не дати другій взяти над нею гору.
Якось у середині червня Сімон Лашом зустрів Ізабеллу, одну із своїх перших коханок. Ізабелла розповніла від неробства, але була така чорнява, як і раніше, з темними кругами під очима і блукаючим поглядом.
— Що ж ви тепер поробляєте? — машинально, за звичкою спитав Сімон, як він спитав би художника, журналіста, службовця.
— Нічого, — відповіла вона. — Може, поїду куди-небудь. Якщо, звичайно, в наступному сезоні не майнемо на полювання з Жакліною...
Під час розмови Ізабелла то знімала, то знову надівала окуляри в роговій оправі, немовби через свою хоробливу нерішучість ніяк не могла зрозуміти, чого вона хоче: чи то краще бачити, чи то не здаватися потворною, чи таки справді краще бачити...
— Власне, — знову сказала вона, — найбільше мені хочеться взяти на виховання дитину. Я думаю про це дедалі більше. Адже я досягла вже того віку, коли можу це зробити згідно з законом...
"І навіть трохи перейшла за цей вік", — подумав Сімон.
— Ось тільки не знаю, до кого звернутись. Закладам, які цим займаються, я не довіряю. Підсунуть дитину бозна від кого... Ах, Сімоне, я іноді так шкодую... — додала Ізабелла, знявши окуляри й глянувши на нього сумними очима. — Та не будемо про це говорити. Навіщо? Адже ви, мабуть, ніколи про це не згадуєте!
Сімон замислився.
— Стривайте, люба... — сказав він. —Мені спала на думку одна ідея. Можливо, мені вдасться ощасливити трьох людей...
Він подумав про дитину Сільвени — вірніше, нібито Сільвени, — про дівчинку, одну із "знаменитих близнят", що лишилася в живих. Сільвена платила на дитину, матір'ю якої вона була згідно з законом, але зовсім не дбала про неї. Вона вважала, що виконала свій обов'язок, віддавши дівчинку з чотирьох років на виховання в домініканський монастир.
— Я, наприклад, пишалася б тим, якби могла сказати, що виховувалась у домініканців, — заявляла Сільвена.
Сімон подумав, крім того, про іронію випадку, який приведе в лоно сімейства ла Моннері приписану Мобланові дитину, що стала причиною стількох драм.
— А ви коли-небудь бачили цю крихітку? — спитала Ізабелла.
— Так, бачив один раз, але цілком побіжно. Дівчинка дуже мила. І потім, я певен, ви зробите добру справу. Ви ж розумієте, що актриса не може приділяти досить уваги дитині. Справжня мати, — до речі, вона зовсім не дає про себе знати, — здається, вийшла заміж десь у провінції, і становище її в суспільстві більш ніж скромне. Зате батько, наскільки мені відомо, був з дуже порядної родини... одне слово, людина нашого кола...
Наступного дня Сімон розповів Сільвені про свій план.
— Чудово, просто чудово, — сказала вона.
Протягом цілого тижня не було жодного дня, щоб Ізабелла не дзвонила Сімонові. Вона вимагала додаткових відомостей, хотіла подивитись на фотографію дитини...
— А скажіть, ви певні, що згідно з законом справжні батьки не зможуть, коли їм заманеться, одібрати її в мене? Ви ж розумієте, це така відповідальність...
Сімон уже почав шкодувати, що взявся за цю справу, коли раптом Ізабелла урочисто заявила, що вирішила прийняти дівчинку за дочку, і попросила якнайскоріше привезти до неї дитину.
VII
Наступної неділі Сімон прийшов до Ізабелли. Через свою нерішучість вона все ще не залишила тієї квартири, де жила з покійним чоловіком Олів'є Меньєре. "Я неодмінно переїду, — казала Ізабелла. — ...Ні, мабуть, зостанусь.. Ні, таки переїду, ось тільки підшукаю що-небудь пристойне".
В одній руці Сімон ніс червоний чемоданчик із фібри, а другою тримав за руку дівчинку років семи з напрочуд тонкими рисами матового обличчя, високим опуклим чолом, блискучими чорними очима й кучерявим каштановим волоссям, яке легкою хмаринкою облямовувало личко й буклями спадало до самої талії. Дівчинка трималася з дивовижною, просто-таки надмірною слухняністю.
— Це Люсьєнна, — сказав Сімон.
Дівчинка в білому платтячку не всміхнулася. Погляд її був хворобливий, трохи визивний. Відчувалося, що вона звикла мовчати, спостерігати й знов-таки мовчати.
— Так уже судилося, Сімоне, що саме ви даєте мені дитину, — пристрасно сказала Ізабелла. — Дівчинка справді дуже мила, — додала вона тихо. — По-моєму, трохи дика, але далебі, чарівна.
Коли Сімон пішов, Ізабелла сіла в крісло й пригорнула до себе дитину.
— Отже, тепер я буду твоєю мамою, — мовила вона.
— Добре, мадам, —сказала маленька Люсьєнна.
— І ти зватимеш мене "мама".
— Так, мадам.
Ізабелла не стала наполягати. Вона розгубилась і зовсім не знала, як їй поводитись, наче перед нею була якась незвичайна істота. В очах дитини відбивалось таке саме таємниче хвилювання, яке можна бачити в очах цуценят, котрих забрали від матері й посадили в клітку на псарні.
Ізабелла механічно глянула на долоні дитини, шовковисту шкіру яких вкривали легкі лінії.