Вона крадькома позирнула на хижку Ньєвесів: Лаліта й далі підспівувала, пораючись по господарству; над очеретяною покрівлею звивався сивий димок, на обрії ще не було видно лоцманового човна. Боніфація обійшла хижку, наблизилася до прибережних заростей і по кісточки у воді побрела берегом у напрямку селища. Крони дерев зливалися з хмарами, стовбури – з темно-жовтими смугами мілин. Вже почалася повінь, і мутна течія річки несла кущі, вкриті мохом корчі, квіти, грудки землі, нечистоти, дохлих гризунів. Озираючись навсебіч, поволі, обережно, як слідопит, Боніфація пробралася крізь очерет і за поворотом побачила пристань: поміж паль і човнів нерухомо стояли люди, а за кілька метрів від плавучого молу погойдувався заякорений пліт. Присмерк забарвив ітапаки й обличчя агварунок у блакитний колір, були там також чоловіки у штанях, підгорнутих до колін, оголені по пояс. Вона помітила курінь на кормі плоту, якірну линву, що напиналася й провисала в міру того, як погойдувався пліт. Над очеретом пролетіла зграя чапель, і Боніфація зблизька почула тріпотіння крил, підвела голову, побачила тоненькі білі шиї, рожеві тіла, що віддалялися. Потім, пригинаючись, побрела далі, вже не берегом, а через зарості, дряпаючи собі руки, обличчя й ноги гостролистом, колючками, жорсткими ліанами, посеред дзижчання комах, відчуваючи липуче лоскотання у п'ятах. Там, де зарості ось-ось мали закінчитися, неподалік від згромадження людей вона зупинилась і сіла навпочіпки: рослинне склепіння зімкнулося над нею. Зараз вона могла спостерігати крізь зелене сплетіння ромбів, шестигранників, неймовірних кутів. Старий аніскільки не квапився: він спокійно ходив по плоту, старанно розставляючи скрині перед гамірними глядачами, які нетерпляче жестикулювали. Входив до куреня, повертався з якимось крамом, – з сувоями тканини, з черевиками чи зі скляним намистом, – і поважно розкладав усе це на скринях. Він був удягнутий в шорти, і Боніфація бачила його ноги, такі ж худі, як і руки, бачила його обличчя, обпечене сонцем бронзове обличчя, й гриву білого шовковистого волосся, яке хвилею спадало йому на плечі. Старий ще досить довго приносив різне хатнє начиння, кольорові оздоби, набивну тканину. Чим більше речей він діставав з куреня, тим дужче зростав шум, і Боніфація спостерігала, як раділи язичники й християнки, як зачаровано, жадібно дивилися вони на намиста, гребені, дзеркальця і всілякі прикраси, як чоловіки поглинали очима рівно розставлені на краєчку плоту пляшки, консервні бляшанки, пояси і мачете. Старий уважно подивився на свою роботу, повернувся до людей, і вони юрбою кинулися вперед, захлюпали ногами по воді, оточуючи пліт. Але старий стріпнув своєю білою гривою, стримав їх порухом руки. Вимахуючи веслом, як списом, він змусив їх позадкувати і встановити чергу. Першою була дружина Паредеса. Товста, незграбна, вона ніяк не могла видертися на пліт. Старий змушений був їй допомогти. Вона довго все перебирала, нюхала пляшечки, нервово м'яла тканини, мацала мило, і люди почали нарікати, доки вона не повернулася на пристань, ідучи по пояс у воді й тримаючи над головою квітчасту сукню, намисто й білі черевички. Одна за одною жінки залазили на пліт. Дехто вибирав товари повільно й недовірливо, інші безперервно торгувалися, а були й такі, що плакали і погрожували, наполягаючи знизити ціну. Деякі християнки поверталися на пристань з повною торбою припасів, деякі язичниці – лише зі жменькою скляних кульок для намиста, але ніхто не повертався з порожніми руками. Коли пристань спорожніла, було вже темно, і Боніфація підвелась. Ньєва розлилася, білі бурунці хвиль пропливали під навислим над річкою гіллям, танули біля її колін. Боніфація була вимазана землею, стебла трави заплуталися в її волоссі, прилипли до сукні. Старий старанно упорядковував товари, складав на носовій частині плоту скрині. Над Санта-Марія де Ньєвою небо було кольору смоли, і зірки світилися, як совині очі, але на іншому боці Мараньйону над темною цитаделлю обрію блакитна смуга ще опиралася ночі, а місяць сходив з-за будівель місії. Постать старого розпливалася темною плямою на ще темнішому тлі, його волосся блищало, немов риб'яча луска. Боніфація подивилася в бік селища: світилися тільки будинок губернатора й шинок Паредеса, та ще у вікнах головної будівлі місії тремтіли відблиски ламп. Темрява повільно ковтала хижки довкола площі, капірони, стрімку стежку. Боніфація покинула своє сховище і, зігнувшись, швидко побрела до пристані. Мул біля берега був м'який, теплий, вода у заплаві здавалася нерухомою, проте за кілька метрів від берега Боніфація відчула силу течії, – теплої і впертої, яка змусила її підгрібати руками, щоб не знесло надто далеко. Вода вже сягала дівчині до підборіддя, коли вона схопилася за линву й побачила білі штани старого, гриву волосся, почула його голос: надто пізно, приходь завтра. Боніфація трохи підтягнулася над плотом, сперлася на нього долонями, а старий, схилившись над водою, почав запитувати в неї: ти говориш по-іспанському, розумієш мене?
– Дуже добре, – відповіла Боніфація. – Дозвольте мені піднятись на хвилинку.
– Ти, мабуть, витягла крадькома у чоловіка гроші, тому й прийшла в цю пору, – сказав старий. – А якщо він завтра зажадає, щоб ти йому їх повернула?
Старий сплюнув у річку і засміявся. Він сидів навпочіпки, його довге, розвихрене волосся спадало вздовж обличчя. Боніфація бачила його темне чоло без зморщок і очі, що блищали, мов два полум'яні звірятка.
– А зрештою, чого це мене повинно турбувати? – мовив старий. – Я лише роблю свою справу. Ну, залазь.
Він простягнув їй руку, але Боніфація вже спритно видерлася на пліт і витискала сукню, розтирала руки. Намисто? Черевички? Скільки в тебе грошей? Боніфація сором'язливо усміхнулася, – чи не потрібно для вас, доне Акіліно, зробити якусь роботу? – а її очі неспокійно, тривожно дивилися на губи старого, – може, ви хочете, щоб я вам готувала їжу, поки ви перебуватимете в Санта-Марія де Ньєві? Може, хочете, щоб я приносила овочі, почистила пліт? Старий підійшов до неї, – звідки я тебе знаю? – придивився ближче, оглянув з ніг до голови, – десь я вже тебе бачив, так?
– Я хотіла б якоїсь тканини на сукенку, – попросила Боніфація і закусила губу. Потім вказала рукою на курінь, і очі її заблищали. – Тієї жовтої, яку ви сховали останньою. Я вам відпрацюю, ви мені скажіть лише, що робити, і я зроблю.
– Жодних виробітків, – сказав старий. – Значить, не маєш грошей?
– Мені б тканини на сукню, – прошепотіла Боніфація тихо і вперто. – Може, принести овочів? Чи насолити риби? І я буду молитися за вас, щоб з вами нічого не трапилось під час подорожі, доне Акіліно.
– Я не потребую молитов, – сказав старий, придивляючись до неї, і раптом ляснув пальцями. – Ну, от я тебе й упізнав.
– Я виходжу заміж, не будьте злим, – напосідала Боніфація. – З тієї тканини я пошию собі сукню, я вмію шити.
– Чому ти не в чернечому вбранні? – поцікавився дон Акіліно.
– Я вже не живу у матерів, – відповіла Боніфація. – Вони вигнали мене з місії, а тепер я виходжу заміж. Прошу дати мені ту тканину, і я поки що зроблю вам якусь роботу, а наступного разу, коли ви припливете, то заплачу грошима, доне Акіліно.
Старий поклав руку на плече Боніфації, відсторонив її так, щоб відблиск місяця освітлював її обличчя, й спокійно подивився в зелені благальні очі, на маленьке тіло, з якого стікала вода; це була вже жінка. Матері вигнали тебе, бо ти зв'язалася з якимось чоловіком? З тим, за якого виходиш заміж? Ні, доне Акіліно, з ним я зв'язалася потім, і ніхто у селищі не знає, де я живу. А де ти живеш? Мене взяли до себе Ньєвес та його дружина. Ну що, дасте мені якусь роботу?
– Ти живеш у Адріана й Лаліти? – спитав Акіліно.
– Це вони познайомили мене з тим чоловіком, – сказала Боніфація. – Вони були до мене дуже добрі, як родичі.
– Я зараз попливу до Ньєвесів, – вирішив старий. – Попливеш зі мною.
– А тканина? – наполягала Боніфація. – Не змушуйте мене так довго прохати, доне Акіліно.
Старий нечутно стрибнув у воду, і Боніфація побачила, як біла грива волосся попливла до пристані, а потім повернулася назад. Дон Акіліно піднявся на пліт з линвою на плечі, змотав її і веслом відіпхнув пліт уверх по ріці вздовж берега. Боніфація взяла друге весло і, стоячи з іншого боку, наслідувала рухи старого, який орудував веслом легко, без зусиль. Біля очерету течія стала сильнішою, і дон Акіліно почав маневрувати плотом так, щоб надміру не віддалятись від берега.
– Дон Адріан сьогодні вранці поїхав ловити рибу, та, напевне, вже повернувся, – сказала Боніфація. – Я запрошую вас на весілля, доне Акіліно, але ви дасте мені ту тканину, добре? Я виходжу заміж за сержанта, ви знаєте його?
– Що? За поліцейську пику? Тоді не дам, – відрубав старий.
– Не кажіть так, він християнин; має добре серце, – благально мовила Боніфація. – Запитайте, будь ласка, Ньєвесів, вони сержантові друзі.
У хижці лоцмана горіло декілька ламп, можна було розрізнити постаті, що стояли біля поручнів тераси. Пліт підплив до сходів, почулися вітання, і Адріан Ньєвес увійшов у воду, щоб спіймати линву й прив'язати її до палі. Стрибнувши на пліт, він обійнявся з доном Акіліно, а потім старий піднявся на терасу, і Боніфація побачила, як він обійняв Лаліту, підставив їй обличчя для поцілунків, побачила, як вона цілує його багато разів у чоло, – чи вдалою була подорож? – у щоки, а троє хлопчаків з вереском вчепилися за ноги старого, і він гладив їх по головах, – більш-менш вдалою, тільки йшли дощі, щось вони затягнулися в цьому році.
– Так ось де ти була! – вигукнула Лаліта– А ми тебе скрізь шукати, Боніфаціє. Скажу сержантові, що ти ходила до селища і бачилася з чоловіками.
– Ніхто мене не бачив, – заперечила Боніфація. – Лише дон Акіліно.
– Нічого, ми йому скажемо, нехай поревнує, – засміялася Лаліта.
– Вона прийшла подивитися на крам, – промовив старий, потім узяв на руки найменшого хлопчика, і вони почали куйовдити один одному волосся. – Я стомився, бо мусив працювати цілий день.
– Зараз наллю вам скляночку, доки зготується вечеря, – сказав лоцман.
Лаліта принесла на терасу стілець для дона Акіліно, повернулася в хижку, чути було, як потріскує вугілля в жаровні, запахло смажениною.