Справді-бо, я вас уперше бачу, щойно познайомилися, а ви вже торочите мені якісь небилиці про тіток. Де певність, що ви не затіяли якусь капость?
Томмі ще трохи посміявся, а тоді добродушно, але рішуче сказав:
— Ну, годі, Карлі. Сідайте, Діку. Що у вас чути? Як Ніколь?
Ніхто з цих людей не був йому потрібен, ніхто не викликав особливої симпатії — Томмі просто відпочивав тут, готуючись до нового бою; так досвідчений спортсмен другої лінії захисту майже весь час відпочиває, заощаджуючи силу для наступу, тоді як інші, гірші, тільки вдають, що відпочивають, перебуваючи весь час у стані виснажливої нервової напруги.
Хеннан, який усе ще не вгамувався, пересів за піаніно поряд і почав перебирати клавіші, раз у раз люто зиркаючи на Діка й бурмочучи: "Ваші тітки!",— а потім проспівав спадаючою гамою: "І взагалі ішлося не про тітку, а про політику!"
— То що ж у вас чути? — повторив Томмі.— А знаєте, ви змінилися. Не такий...— він не відразу підшукав слово,— ... бравий, як завжди, не той денді, що раніше.
Дікові в цьому зауваженні почувся неприємний натяк на те, що його життєва енергія підупадає, і він хотів уже був уїдливо пожартувати з приводу вбрання Томмі й князя Челишова — костюмів химерного крою й кольору, які побачиш хіба що на молодиках, що швендяють недільними вечорами по Біл-стріт. Але князь випередив його.
— Я бачу, ви придивляєтеся до нашого одягу,— сказав він.— Розумієте, ми щойно повернулися з Росії.
— А костюми нам шив у Польщі придворний кравець,— додав Томмі.— Так-так, я не жартую — особистий кравець Пілсудського.
— То була туристська подорож? — спитав Дік.
Обидва засміялися, і князь досить безцеремонно ляснув Томмі по спині.
— Атож, подорож! Тривала туристська подорож! По всій Русі — і при повному параді!
Дік чекав пояснення. Його дав містер Маккіббен — двома словами:
— Вони втекли.
— Отже, ви сиділи там у в’язниці?
— Я сидів,— сказав князь Челишов, дивлячись на Діка порожніми й тьмяними жовтими очима.— Цебто, не сидів, а переховувався.
— Певно, видобутися звідти було нелегко?
— Важкенько. Довелося застрелити трьох червоноармійців-прикордонників. Двох застрелив Томмі...— Він показав два пальці, на французький манір.— Одного я.
— Оце вже незрозуміло,— сказав Маккіббен.— Чому, власне, вони не хотіли вас випустити?
Хеннан відвернувся від піаніно й сказав, підморгуючи:
— Мак гадає, що марксисти — це ті, хто закінчив школу святого Марка.
Розказана після цього історія втечі була витримана в класичних традиціях жанру: аристократ дев’ять років переховується у свого колишнього лакея й працює в державній пекарні; його вісімнадцятирічна дочка знайомиться в Парижі з Томмі Барбаном... Слухаючи, Дік думав, що життя трьох юнаків — занадто велика плата за цей муміфікований пережиток минулого.
Потім мова зайшла про те, чи страшно було Томмі й Челишову.
— Коли було холодно — так,— озвався Томмі.— Холод завжди наганяє на мене страху. Мені й на війні було страшно в холодну погоду.
Маккіббен підвівся.
— Мені вже час іти. Завтра вранці я вирушаю машиною до Інсбрука з дружиною, дітьми і... і гувернанткою.
— Я теж завтра їду до Інсбрука,— сказав Дік.
— Та невже? — вигукнув Маккіббен.— То, може, приєднаєтеся до нас? У мене просторий "паккард", а нас небагато — я з дружиною, діти і — гувернантка.
— На жаль, я не...
— Власне, вона не зовсім гувернантка,— закінчив Маккіббен, майже благально дивлячись на Діка.— До речі, моя дружина добре знайома з вашою своячкою, Бебі Уоррен.
Але можливість такої поїздки не приваблювала Діка.
— Я вже домовився їхати з двома знайомими.
— Що ж,— Маккіббен був розчарований.— Тоді — до побачення.— Він одв’язав двох чистокровних жорсткошерстих тер’єрів від ніжки сусіднього столика й зібрався йти. Дік уявив собі переповнений "паккард", що торохкотить по шосе з подружжям Маккіббен, з їхніми дітьми, валізами й гавкучими собаками і — і гувернанткою.
— Газета пише, що редакції відома особа вбивці,— говорив Томмі.— Але родичі просять не називати ніяких імен, бо сталося це в підпільному барі. Як вам це подобається, га?
— Певно, вони дбають про честь сім’ї.
Хеннан гучно вдарив по клавішах.
— Навряд чи й ранні його опуси витримають іспит часом,— сказав він.— Не кажучи вже про Європу, в самій Америці набереться добрий десяток композиторів, що пишуть не гірше за Норта.
Аж тепер Дік зрозумів, що йдеться про Ейба Норта.
— Єдина різниця між ними полягає в тому, що Ейб був першим,— сказав Томмі.
— Не згоден,— наполягав Хеннан.— Репутацією великого композитора він завдячував своїм друзям, що хотіли якось виправдати його непросипне пияцтво.
— Про що це ви? — спитав Дік.— Що з Нортом? Щось сталося?
— Ви хіба не читали сьогодні "Геральд"?
— Ні.
— Ейб помер, його побили в якомусь підпільному нью-йоркському шинку. Він тільки доповз до себе в Рекет-клуб і там помер.
— Ейб Норт?
— Атож, атож. "Геральд" пише...
— Ейб Норт? — Дік підвівся.— Помер? Це правда?
Хеннан обернувся до Маккіббена.
— І зовсім не в Рекет-клуб він приповз помирати, а в Гарвардський клуб. Я знаю напевно, що він не належав до Рекет-клубу.
— Але так написано в газеті,— наполягав Маккіббен.
— Тоді газета помиляється. Я вам достеменно кажу.
... Побили в шинку, і він помер...
— Та я знаю майже всіх членів Рекет-клубу,— говорив Хеннан.— Це безперечно був Гарвардський клуб.
Дік вийшов з-за столу. Томмі теж. Князь Челишов, виведений із своїх туманних марень ні про що — може, про свої шанси на втечу з Росії, які він зважував так довго, що вже навряд чи зможе викинути їх з голови,— підвівся й рушив слідом за ними.
... Ейб Норт помер, побитий у шинку...
Ідучи до готелю, Дік не бачив нічого довкола себе, а Томмі не вгавав:
— Ми виїдемо до Парижа, як тільки будуть готові замовлені костюми. Я тепер подамся в маклери, і в такому вигляді мені, звісно, ніде не можна з’являтися. У нас в Америці всі тепер наживають мільйони. Ви й справді їдете завтра? Шкода, ми навіть не зможемо пообідати разом. У князя тут, у Мюнхені, була колись пасія. Він до неї подзвонив, але виявилося, що вона померла п’ять років тому, зате нас запросили на обід дві її дочки.
Князь кивнув головою.
— Може, я влаштую запрошення й для доктора Дай-вера?
— Ні, ні,— поспішив відмовитися Дік.
Він спав міцно, і розбудили його звуки жалобного маршу за вікном. Вулицею сунула довга процесія: люди в мундирах і знайомих касках зразка 1914 року, огрядні здоровані у кашкетах і циліндрах, бюргери, аристократи, ремісники. Це товариство ветеранів ішло класти вінки на могили полеглих. Крокували повільно й статечно, свідомі того, що вшановують утрачелу велич, нездійснену мрію, забуте горе. Вираз смутку на їхніх обличчях був тільки маскою, але Дікові здушила раптом горло туга за Ейбом і за власною молодістю, що минула десять років тому.
XVIII
Він приїхав до Інсбрука надвечір, відіслав валізи до готелю, а сам пішов подивитися місто. В останніх променях призахідного сонця уклінний імператор Максиміліан молився над бронзовими підданими, що оплакували його; четверо послушників-єзуїтів з книжками в руках походжали по алеї Університетського парку. Потім сонце зайшло, і мармурові свідчення колишніх облог, шлюбів та роковин огорнув сірий серпанок. Дік з’їв гороховий суп з дрібно порізаними ковбасками, випив чотири склянки пільзенського пива й відмовився від розкішного десерту під назвою Kaiser-Schmarren. [50]
Гори височіли над самим містом, і все-таки Швейцарія була далеко. І Ніколь була далеко. Ввечері, гуляючи по темному саду, він думав про неї, відстань сприяла роздумам, і він згадував усе найкраще, що в ній було. Згадалось, як одного разу вона прибігла до нього по зарошеній траві в тоненьких наскрізь промоклих капчиках. Стала на його черевики, пригорнулася й звела до нього обличчя, мов розгорнуту книжку.
— Подумай про те, як ти кохаєш мене,— прошепотіла вона.— Я не прошу, щоб ти завжди кохав мене так, але, будь ласка, запам’ятай цю мить. Запам’ятай, що десь у глибині самої себе я завжди буду така, як тепер.
А Дік утік від неї, рятуючи себе,— і тепер він думав про це, він загубив себе, хтозна коли, якого дня, тижня, місяця чи року. Колись він умів зазирати в сутність речей, розв’язувати найскладніші рівняння життя як найпростіші проблеми своїх найпростіших пацієнтів. Але за роки, що минули, відколи він уперше побачив Ніколь, мов квітку під каменем, на березі Цюріхського озера, і до зустрічі з Розмері, ця здатність притупилася в ньому.
Батькові поневіряння по вбогих парафіях навчили його, хлопця загалом безкорисливого, цінувати гроші. Але він не керувався природними прагненнями до забезпеченого життя — ніколи він не був такий упевнений у своїх силах, такий внутрішньо незалежний, як тоді, коли одружувався з Ніколь. І все-таки його купили, як gigolo, [51] і він якимсь чином дозволив, щоб увесь його арсенал замкнули в уорренівських сейфах.
"Треба було укласти шлюбну угоду за європейським звичаєм; але не все ще втрачено. Вісім років я змарнував, намагаючись навчити багатіїв азів людської порядності, але я ще можу постояти за себе. Я маю в руках ще багато козирів".
Він гуляв між рудих трояндових кущів і запашних вологих острівців папороті. Як на жовтень, погода стояла тепла, але йому не було душно в грубій твідовій куртці, застебнутій під коміром на гумову петельку. Від чорного обрису дерева відокремилась якась постать, і він здогадався, що це та дівчина, яку він бачив у вестибюлі, коли йшов на прогулянку. Він був закоханий тепер у всіх гарненьких жінок, яких зустрічав, у їхні обриси, що темніють удалині, в їхні тіні на стінах.
Дівчина стояла спиною до нього, милуючись розливом міських вогнів. Він черкнув сірником, сподіваючись, що вона озирнеться, але вона й не ворухнулася.
Що це, заохочення? Чи, навпаки, цілковита байдужість? Він давно відійшов від того світу, де люди мають прості бажання і просто їх задовольняють, і це робило його невпевненим і нерішучим. Може, завсідники тихих курортів мають особливий код, за яким швидко знаходять одне одного?
А що, як наступний хід має зробити він сам? Дитина, зустрівши іншу, незнайому дитину, всміхається до неї й каже: "Пограймося разом!"
Він підійшов ближче, тінь хитнулася вбік. Певне, зараз він дістане відкоша, як баламутний комівояжер з почутого колись анекдота.