тобто, ні, майські рожі, — озвався історик Фронди, не дуже тямлячи у квітах, але вже твердішим голосом, бо майже забув про капелюхи.
— Це яблуневий цвіт, — сказала дукиня Ґермантська, звертаючись до тітки.
— Зразу видно селючку — ти знаєш квіти не згірш від мене.
— Ага, суще! Але я подумав, що яблуні вже перецвіли, — навмання ляпнув історик Фронди, щоб якось виправдатися.
— Ба ні, навпаки, вони ще й не зацвіли, вони цвістимуть не раніше, як за два, а то й за три тижні, — упав у річ архіваріус, який допомагав правити маєтками маркізи де Вільпарізіс і знав село краще.
— Атож, і то ще тільки під Парижем, тут вони квітнуть куди раніше. У Нормандії, приміром, у його батька, — маркіза показала на дука де Шательро, — чудові яблуневі сади над самим морем, — просто як на японському паравані, — так там вони справді рожевіють після 20 травня.
— От я ніколи не бачив цих садів, — промовив молодий дук, — у мене завжди від яблуневого квіту сінна лихоманка. Чудасія, та й годі!
— Сінна лихоманка? — перепитав історик. — Уперше чую.
— Це модна хвороба, — докинув архіваріус.
— Така залежність є. Та вам той квіт не зашкодить, коли на яблука рясно... Знаєте ж нормандську приказку: "Коли на яблука рясно..."? — спитав граф д'Аржанкур: цей не зовсім щирий француз пнувся в парижани.
— Ти маєш рацію, — сказала маркіза де Вільпарізіс до сест-рениці, — це яблуні з Півдня. Віття мені надіслала в дар квітникарка. Вас, мабуть, дивує, пане Вальмер, — звернулася вона до архіваріуса, — що квітникарка прислала мені яблуневі галузки? Хай я і стара дама, але маю багато знайомих і кілька приятелів, — додала вона без усякої таємної думки, — так принаймні здалося всім, а я подумав, що їй хочеться уходити за велику чудодійку, тож-бо вона, водячися з такими відомими людьми, похваляється знайомством із квітникаркою.
Блок устав і собі, аби помилуватися на квіти маркізи де Вільпарізіс.
— Дарма, дарма, пані маркізо, — сказав історик, знову вмо-щуючися на стільця, — навіть якби знову сталася одна з тих революцій, які так часто кривавили Францію, — але ж, Боже Христе, ми живемо в такий час, що всього можна сподіватися! — додав він, підозріло оглядаючи вітальню, ніби перевіряючи, чи немає в салоні когось "ненасливого", — з вашим талантом та п'ятьма чужими мовами, можете мати певність: ви завжди дасте собі раду.
Історик Фронди, здавалося, спочивав серцем, він забув про свої нічниці. Аж це йому пригадалося, що він не спав шість діб, і нараз утома, виникла на саму думку про неї, обтяжила йому ноги, похилила плечі, і його журне обличчя пристаріло.
Блок, збираючись передати широким жестом свій захват, зачепив ліктем вазу з яблуневими галузками, ваза впала, і вся вода вилилася на килим.
— Пальчики у вас, як у феї, — мовив до маркізи історик, він обернувся до мене тилом і не помітив Блокової незграбносте.
Але Блок подумав, що слова історика стосуються його, і личкуючи зухвалістю сором за свою незграбність, кинув:
— Байдуже, мене не оббризкало.
Маркіза де Вільпарізіс задзвонила, і лакейчук витер килим і позбирав склянки.
Маркіза запросила на свій ранок молодиків і дукиню Германську, якій сказала:
— Не забудь переказати Жізелі й Берті (дукиням д'Обержон і де Портфен), щоб вони прийшли перед другою годиною підсобити мені, — сказала маркіза владно, ніби доручала їй нагадати найнятим метрдотелям прийти раніше, щоб подати вази з фруктами.
З принцами королівського коліна, своїми кревними, а також із маркізом де Норпуа вона панькалася менше, ніж з істориком, з Котаром, із Блоком, зі мною, здавалося, вони цікавили її лише тому, що вона збиралася частувати ними, як лупом, нашу цікавість. Вона знала, що їй нема чого надриватися ради людей, для яких вона була більш чи менш блискучою жінкою, але химерною і вимогливою тіткою. їй не було рації намагатися вразити людей, які не змінили б своєї думки про її становище у світі, які краще, ніж будь-хто, знали її життєпис і шанували в ній її пишний родовід. А передусім вони були для неї лишень вигризки, яким уже не плодоносити: вони-бо не познайомлять її з новими своїми приятелями, не запросять разом погуляти. У кращому разі, вона могла погукати їх до себе, могла говорити про них на своїх чаюваннях, як писала потім у своїх мемуарах, для яких ці чаювання були якоюсь генеральною репетицією, першим читанням уголос у тісному колі. А ось у товаристві, яке маркіза де Вільпарізіс силкувалася з допомогою своїх родовитих близьких зацікавити, засліпити, прикувати, у змішаному товаристві Кот-тарів, Блоків, відомих драматургів, істориків Фронди — за браком великого панства, яке її обминало — вона знаходила все, що було їй потрібне: рух, новину, розривки, життя; ці люди підносили престиж її салону (варті того, щоб зводити їх іноді з дукинею Ґермантською, хоча це все були люди їй незнайомі): завдяки їм у неї обідали чудові люди, які цікавили її своїми роботами, у неї вдома ставилися комічні опери та пантоміми під орудою самих авторів, їй залишали ложі на цікаві вистави.
Блок намірився йти собі. Привселюдно він заявив, що пригода з перекинутою вазою — то пусте, а потихеньку говорив інше і вже зовсім інше думав. "Якщо ти не маєш вимуштруваної служби, яка вміє так поставити вазу, щоб та не обливала і не калічила гостей, то пощо ману пускати всією цією пишнотою", — цідив він крізь зуби. Блок належав до тих дражливих і "нервозних" людей, які важко переживають допущені зі свого боку незграбності, але не вважають себе винними, і ці переживання псують їм цілий день. Він лютився, оскаржував увесь світ, казав, що ноги його більше не буде в салонах. Нині йому була потрібна якась розрада. І тут, на його щастя, маркіза де Віль-парізіс утримала Блока. Чи то вона не знала про настрої своїх приятелів, уже захоплених хвилею антисемітизму, чи то з не-уважности, але вона не рекомендувала його присутнім. А Блок, мало оббутий у світі, гадав, що на прощання йому слід ввічливо, але холодно всім уклонитися; разів з кілька він кивнув, уткнувшись бородою в комірець, й очужіло та невдоволено зиркнув на кожного крізь пенсне. Але маркіза де Вільпарізіс його перейняла; вона хотіла з ним ще перебалакати про п'єску, яку мали в неї грати, до того ж не бажала відпускати його, не преміювавши знайомством із маркізом де Норпуа (до речі, її дивувало, що маркіза й досі ще нема), хоча це преміювання було тепер не потрібне, бо Блок уже поклав собі намовити двох співачок, про яких розповів хазяйці, проспівати в неї дурно, для реклами, бо її раути збирали вершки товариства. Він запропонував запросити ще й трагічну актрису, "яснозору, гарну, як Гера", наділену хистом пластично передавати те, про що йдеться в тій поезії у прозі, яку вона читає. Але маркіза де Вільпарізіс, почувши її прізвище, відмовилась від неї тільки тому, що то була приятелька Робера де Сен-Лу.
— У мене добрі новини, — шепнула вона мені на вухо, — я певна, що все це у них зависло на павутинці, вони от-от розійдуться; попри те, що тут зіграв ганебну ролю один офіцер, — додала вона. — Роберова родина дише лихим духом на князя Боро-динського за те, що той на прохання стрижія відпустив його до Брюґґе, і винуватить його в потуранні безецному зв'язку. Мабуть, це несосвітенний мерзотник, — кинула маркіза де Вільпарізіс із виглядом ображеної цноти, якого вміли прибирати навіть найбільші бахурі з Ґермантів. — Мерз-з-зотник, мерз-з-зотник, — приказувала вона, розтягуючи через потрійне "з" слово "мерзотник". Чулося, що вона не вагається щодо того, що князь Бородинський виступає "третім" у всіх Роберових оргіях. Обличчя її посуворішало, коли вона заговорила про цього страшезного капітана, величаючи його з іронічною емфазою: "князь Бородинський" як жінка, для якої імперія ламаного шага не варта. Та що ґречність стала другою натурою в маркізи, то суворий вираз змінився лагідною усмішкою, адресованою мені, та механічними моргами, наче ми з нею якісь спільники.
— Я люблю Робера де Сен-Лу-ан-Бре, — сказав Блок, — хоча він і диявольська худобина, люблю за те, що він напрочуд добре вихований. Я дуже люблю вихованих людей, це така рідкість, — тягнув він, не здогадуючись (бо сам був напрочуд зле вихований), як разять його слова. — Зараз я наведу вам приклад, як на мене, вельми показовий, приклад того, що він доброго батька дитина. Одного разу я побачив його вкупі з одним молодиком, коли він уже сідав на свій ридван із чудовим обіддям, надівши сам блискучу збрую парі коней, вівсяників і ячмеників, яких не треба було поганяти замашним бичем. Він нас познайомив, але я не дочув, як звати того молодика, бо ми ніколи не чуємо, як величають тих, із ким нас знайомлено! — додав Блок, сміючись: то був жарт його батька. — Де Сен-Лу-ан-Бре тримався просто, не піддобрювався до молодика, не виказував ознак збентеження. А через кілька днів я випадково дізнався, що той молодик — син сера Руфуса Ізраельса!
Кінець цієї історії не так вразив гостей, як її початок, бо ніхто її так і не зрозумів. Справді, сер Руфус Ізраельс — для Блока та його батька особа майже королівського коліна, перед якою Сен-Лу мав би трепетати — Ґермантам бачився парвеню й чужоплемінником, толерованим у світі, та й годі, і приязню з ним нікому не спало б пишатися, ба, навпаки!
— Мене просвітив, — сказав Блок, — вірник сера Руфуса Ізраельса: він друг мого батька, людина просто казкова. Прецікава особа! — додав він із тією безповоротністю і з тією надпо-ривністю, з якою ми доводимо щось не наше, а запозичене.
— Скажи-но, — стиха озвався до мене Блок, — які статки в Сен-Лу? Ти ж розумієш, що мені це потрібно, як торішній сніг, та мене це обходить лише з бальзаківського погляду, розумієш? І чи знаєш ти, як вони розміщені: у французьких паперах, у закордонних, у землях?
Я не міг тут йому прислужитися. Облишивши зі мною шушу-катися, Блок на ввесь голос попросив дозволу відчинити вікна і, не чекаючи на відповідь, рушив на світло. Маркіза де Вільпарізіс зупинила його, мовлячи, що в неї застуда.
— Хіба свіже повітря зашкодить? — спитався Блок, розчарований. — Надворі ж тепло!
Засміявшися, він обвів поглядом гостей, ніби шукаючи підтримки у своїй змажці з маркізою де Вільпарізіс. Серед цих добре вихованих людей він її не знайшов.