У серці, яке гордує нами, кінець кінцем появиться бажання, охота побачитися з нами. Тільки на це треба часу. А наші стосунки з часом не менш примхливі, ніж у серця, якому він потрібен, щоб змінитися. Насамперед час — це саме те, що нам найтяжче надавати, бо наші муки люті, і нам хочеться, щоб вони якнайхутчій припинилися. З другого боку, часом, що потрібен іншому серцю, аби змінитися, користається й наше — теж на те, щоб змінитися, отож, коли мета, яку ми собі поставили, стає досяжною, вона перестає бути нашою метою. Утім, сама думка, що мета досяжна, що, зрештою, завжди можна добути щастя, скоро воно перестане бути для нас щастям, ця думка містить у собі лише частину правди і не більше. Щастя для нас приходить тоді, коли нам буде вже до нього байдуже. Але саме ця байдужість робить нас поблажливішими і дозволяє нам тепер повірити, що ми були б раді щастю, раді тоді, коли воно, може, здалося б нам далеко не повним. Ми не надто прискіпливі, не надто вибагливі критики, коли йдеться про те, що нас не обходить. Зичливість особи, яку ми більше не кохаємо, здається нашій байдужості перебільшеною, але вона, мабуть, була б далеко не достатня для нашого кохання. Ми думаємо про те, як би ми зраділи якимось ніжним словам, призначеному побаченню, але не думаємо про всі дальші слова та прохання про зустріч, які ми хотіли б почути після того і які, може, тільки через нашу хтивість так і не були б мовлені. Отже, не можна бути певним, що щастя, явлене надто пізно, коли ти вже не можеш ним тішитися, коли ти вже не кохаєш, це і є те саме щастя, через яке ти раніше був такий нещасний, нещасний тому, що воно тебе обминало. Єдиний суддя, хто міг би тут вирішувати, — це наше колишнє "я"; але його вже нема, а коли б воно й вернулося, цього, певно, було б досить, аби щастя здиміло, байдуже, те саме воно чи ні.
У чеканні, поки всім цим обернеться та мрія, на справдженні якої я вже не наполягатиму, я так невтомно вигадував (як у пору, коли я був майже незнайомий з Жільбертою) слова, листи, якими Жільберта нібито благала в мене пробачення, признавалася, що завше кохала тільки мене самого і хотіла стати моєю дружиною, так ревно фантазував, що ці безперервно відтворювані солодкі видива полонили мої думки більше, ніж постать Жільберти у парі з молодиком, оскільки цю постать уже нічого не підживлювало. І я, певне, знов почав би ходити до пані Сванн, якби не один мій сон, — а приснився мені мій приятель, який був, одначе, з числа осіб мені незнайомих і який поводився зі мною дуже нещиро і не вірив у мою щирість. Я нараз прокинувся з болю, якого мені завдав цей сон, і, побачивши, що біль не минає, почав думати про сон; я намагався пригадати собі, що це за приятель, але в пам'яті лише жевріло, що ім'я в нього іспанське, а яке — забув. Йосиф і фараон в одній іпостасі, я заходився тлумачити свій сон. Я знав, що в багатьох снах не треба брати в рахубу зовнішнього вигляду тих, хто наснився, — вони можуть бути в перевдязі, можуть помінятися одне з одним ликами, як у соборах оті понівечені святі, ті, кому темні археологи поміняли голови, попереплутували атрибути й імена. Імена явлених уві сні осіб можуть нас омилити. Ми впізнаємо коханого лише з сили болю, який ми спізнаємо через нього. Мій біль повчав мене, що приснилася мені в подобі юнака і все ще дошкуляла мені своєю брехнею Жільберта. Аж це я згадав, що під час останньої нашої зустрічі, коли мати не пустила її на танці, Жільберта, чи то щиро, чи то нещиро, з якоюсь дивною усмішкою на виду не хотіла повірити в мої добрі почуття до неї. Асоціативно цей спогад збудив у моїй пам'яті інший. Незадовго перед тим Сванн відмовлявся повірити в мою щирість і в те, що я добре ставлюся до Жільберти. Даремно я писав до нього, Жільберта принесла мені листа назад і повернула з тією самою загадковою усмішкою. Повернула вона його не зразу — я пам'ятав усю ту сцену під купою лаврин. Коли людину спіткає лихо, вона стає кращою. Думаючи про Жільбертину нехіть до мене, я зрозумів, що то мене покарало саме життя за моє плюгавство того дня. Людина гадає, що кари можна уникнути, як уникають небезпеки при переході вулиці, роззираючись, аби не попасти під колеса. Але є кари душевні. Лихо лучається з того боку, звідки ти його не чекаєш, — зсередини, з серця. Жільбертині слова: "Якщо хочете, можемо ще помоцюватися" — вжахнули мене. Я уявляв собі, що так само вона, може, поводиться вдома, у білизняній, з молодиком, якого я бачив з нею на Єлисейських Полях. Якщо (ще зовсім недавно) я був нерозумний, гадаючи, ніби мені нема чого боятися за своє щастя, то нині, коли я зрікся щастя, я виявив не меншу безрозумність, уявляючи, ніби я заспокоївся і заспокоївся надовго. Бо поки серце постійно хранить у собі образ іншої істоти, не лише наше щастя може бути будь-якої миті зруйноване; коли це щастя лопнуло, коли ми намучились донесхочу, а потім здолали приспати наші страждання, настає спокій, але він так само оманливий і непевний, як і наше щастя. Мій спокій до мене, зрештою, вернувся, бо те, що входить у нашу голову завдяки сну, змінюючи наш душевний стан, наші прагнення, — все це поступово розпорошується: адже тривалість і тяглість не прописані на світі нічому, навіть болещам. Зрештою ті, хто страждає з кохання, як мовиться про деяких хворих, самі собі лікарі. Оскільки потішити їх може лише істота, яка завдає їм болю, а той біль — її еманація, то, зрештою, саме цей біль їх і зцілює. Він сам дає їм принагідно це зрозуміти: що більше вони ятрять свої рани, тим виразніше душевний біль показує їм іншу личину особи, без котрої нудять вони світом, іноді таку ненависну, що пропадає всяка охота її бачити, — перш ніж знову пройнятися до неї симпатією, малося б і собі завдати їй муки; іноді ж вона така приваблива, що цю привабливість, яку ти сам їй і приписуєш, ти ставиш у заслугу власне їй і черпаєш у ній надію. Але хоча жаль, що знов почав в'ялити мене, нібито нарешті вщух, я не хотів уже вертати до пані Сванн, хіба що зрідка. Бо в тих, хто кохає і кого покинуто, почуття чекання (хай навіть вони самі не усвідомлюють, що чогось ждуть) змінюється саме собою і, залишаючись нібито тим самим, переходить з первісного стану в інший, геть супротивний.
Перший був добутком і відсвітом жалісних подій, що вразили нас. Очікування того, що може скоїтися, перебивається страхом, тим сильнішим, що тепер ми прагнемо (хіба що перший крок зробить кохана) діяти самі, але не дуже певні успіху нашого пориву, якому, може, судитиметься стати останнім. Проте незабаром непомітно для нас наше чекання наповнюється (як ми бачили) не спомином про минуле, а надією на примрійну прийдешність. І відтепер воно майже любе. Любе ще й тому, бо первісний душевний стан, хай і нетривалий, привчив нас жити упованням. Мука, спізнана нами під час останніх побачень, у нас ще живе, але вже приспана. Будити її ми не квапимося, тим паче що ми не дуже бачимо, чого нам зараз хочеться. Безоглядніше панування над жінкою лише посилить нашу потребу в тому, чого ми не маємо і чого зректися нам годі, бо всяке заспокоєння потреби народжує нову потребу.
Нарешті додалася ще одна причина, чому я зовсім перестав ходити до пані Сванн. Ця причина — уже пізніша — полягала не в тім, що я забув Жільберту, а в тім, що я намагався забути її якнайхутчій. Потому як я вже перетерпів усі муки, візити до пані Сванн, певна річ, приносили мені заспокоєння для мого ще дрімучого смутку, заспокоєння і водночас розраду, що попервах я дуже цінував. Одначе те, що допомагало заспокоюватися, отруювало мені розраду, бо з моїми відвідинами був надто щільно пов'язаний спомин про Жільберту. Розрада пішла б мені на користь, якби вона зчиняла боротьбу з моїм почуттям, уже не роз'ятрюваним Жільбертиною присутністю; якби вона зчиняла цю боротьбу з допомогою моїх думок, інтересів, пристрастей, де для Жільберти не залишалося живого місця. Хай би який скромний був куточок, відведений у душі для переживань, до коханої істоти недотичних, їм усе ж щастить потіснити кохання, раніше таке всевладне в нас. Треба підживлювати, плекати ці думки, поки почуття в'яне й переходить лише в спогад, і тоді нові первні, убиті в тяму, змагаючись, борюкаючись за кожну п'ядь, зрештою захоплюють увесь душевний простір. Я розумів, що кохання можна вбити лише так, і був ще досить молодий, досить сміливий, щоб піти на цей крок, щоб витерпіти найлютіші болещі, спричинювані певністю, що з часом людина будь-що допнеться свого. У листах до Жільберти я тепер зрікався побачень із нею, натякаючи на якесь загадкове, від початку до кінця вигадане непорозуміння між нами і спочатку сподіваючись, що Жільберта захоче його з'ясувати. Але насправді, навіть у дрібних житейських справах, адресат ніколи не вимагає пояснень, бо знає, що якась темна, брехлива, докірлива фраза написана зумисне на те, щоб викликати його заперечення, відчуває, що ініціатива в його руках і випускати її невигідно. Надто ж таке правило слушне в романтичних стосунках, де кохання таке проречисте, а байдужість така недопитлива! Свого сумніву в тому, що непорозуміння таки є, Жільберта не висловила і з'ясувати його й не намагалася, отже, для мене воно стало чимось реальним, і я покликався на нього в кожному листі. У цій фальшивій грі, у вдаваній холодності криються якісь лихі чари, здатні прив'язувати нас до такого свого лукавства. Я так часто писав: "Відтоді як наші серця порізнилися", писав з тим, щоб Жільберта відписала: "Ні, не порізнилися, порозуміймося", аж нарешті й сам повірив, що серця й справді порізнені. Повторюючи раз у раз: "Хай наше життя й одміниться, йому не стерти почуттів, які нас єднали", повторюючи з метою почути нарешті: "Але ж не змінилося нічогісінько, почуття наше сильніше, ніж будь-коли", — я жив думкою, що життя й справді змінилося, що ми зберігатимем лише спогад про вже вигасле почуття, — так неврастеніки, симулюючи хвороби, зрештою занедужують назавжди. Тепер я в кожному листі до Жільберта посилався на цю вигадану зміну, яка буцім справді сталася в наших стосунках, бо у відповідях Жільберта замовчувала цю зміну і тим самим визнавала її. Потім Жільберта вдаватися до недомовок перестала.