Потім раптом до кімнати ввійшов височезний чоловік у сандалях на босу ногу й у туніці. В нього була шия борця, вона була в нього пряма, наче колона, і її вивершувала голова, прикрашена довгим кучерявим волоссям.
Хто б це міг бути? І раптом Сашко здогадався: це був сам Геркулес. Авжеж, звісно, давньогрецький герой Геркулес. Добре б спитати його про це, щоб остаточно переконатися, але незручно.
Чоловік у сандалях підійшов до Сашка й підніс його разом з кріслом догори на випростаних руках, і Сашко дістав руками до стелі, а десь унизу лишився Петро Петрович.
Зрозуміло, що це був Геркулес. Ах, як Сашкові гарно й весело! Тепер Сашко пересвідчився, що Геркулес насправді могутня людина, справжній богатир, просто чемпіон світу Юрій Власов.
"І все це від геркулесової каші?" — запитав Сашко.
"Так,— відповів Геркулес— І ще від наполегливості". Сашко чув, як грюкнули вхідні двері, й одразу Геркулес зник, щез, просто випарувався... Сашко закричав:
— Геркулесе, Геркулесе, не йди, мені треба запитати в тебе про одну дуже важливу річ.
— Ти чого розкричався?— Перед Сашком стояв Петро Петрович. Праве плече, те, що без руки, в нього було піднесене вище підборіддя.
— Тут був Геркулес,— сказав Сашко.— Я щойно з ним розмовляв. Він був у сандалях на босу ногу й у туніці. Я його відразу впізнав. Мені треба було запитати в нього про одну важливу річ, а він щез.
— Не журися,— сказав Петро Петрович.— Він ш
іще неодмінно прийде до тебе. Я особисто знав одного хлопчика, тож тільки варто було йому сісти в оце крісло, до нього одразу ж приходив сам великий Христофор Колумб. І вони разом вирушали в далекі мандри.
— Це ви розповідаєте про Ігоря?— запитав Сашко.
— Про нього,— відповів Петро Петрович.— А тепер ходи зустрічай матір, вона повернулася з роботи, всі матері дуже люблять, коли їх зустрічають сини.
Сашко підвівся й подався до матері, але в голові в нього співало: "Геркулес любий, любий Геркулес".
Мама сиділа за письмовим столом, перед нею лежала груба книга, а очі в неї були заплющені.
— Не посувається робота?— запитав Сашко.
— Не посувається,— відповіла мама.
— Я знаю,— сказав Сашко,— ти хвилюєшся, що від тата нема давно листів.
Мама розкуйовдила Сашкове волосся. Вона любила його так куйовдити.
— О, який у мене спостережливий син!— сказала мама й спробувала усміхнутися, але з цього нічого не вийшло.
Вони замовкли. В кімнаті з'явилися темні кутки. Світилася тільки настільна лампа під зеленим абажуром. Потім вони почули звук кроків.
— Геркулес, любий Геркулес,— прошепотів Сашко.
— Що ти там шепочеш?— запитала мама.
— Нічого,— відповів Сашко.— Ти чула, коридором хтось пройшов?
— Це Петро Петрович,— сказала мама. Сашко знав, що це Петро Петрович. Він його
кроки розпізнавав завжди, бо Петро Петрович трошечки тяг ліву ногу, йому її простріл или в громадянську війну. Це було ще 1918 року.
— А я гадаю, це хтось інший,— сказав Сашко.— Наприклад, Геркулес. (Ах, як це ім'я бриніло в нього в голові й камінчиком перекочувалося в роті!) Знаєш що, ходімо до кімнати Петра Петровича, й ти посидиш у чарівному кріслі. В тебе всі турботи як рукою зніме.
— Ні, Сашко,— сказала мама,— мені треба працювати.
— Навіть коли тобі не хочеться?— запитав Сашко.
— Треба вміти себе примусити,— сказала мама.— І потім, я вже доросла, і мені ні до чого сидіти в чарівному кріслі.
— А Петро Петрович?..— сказав Сашко.— Він зовсім старий, а сидить. Він каже, що це йому допомагає думати. Ходімо, я тебе дуже прошу.
Мама підвелася, взяла Сашка за руку, й вони мовчки, без словечка, намагаючися ступати обережно, так, що чути було тільки рипіння мостин і якийсь незрозумілий шерех, а кроків їх не було чутно, подалися до кімнати Петра Петровича. їхні зеленуваті довгі тіні впали на стіну, пройшлися завісами й вийшли в двері. В коридорі вони розчинилися: в коридорі не було світла, а вони його не ввімкнули.
— Обережно,— сказала мама пошепки,— не наразься на холодильник.
Сашко тільки міцніше стис її руку, і вона міцно-міцно стисла його маленьку теплу долоньку. Вони ввійшли до кімнати Петра Петровича і в темряві підійшли до чарівного крісла. Було тихо-тихо.
— Ну, сідай,— великодушно запропонував він матері.— Сідай, а я постою поруч.
Мама обережно опустилась у крісло. Воно продзвеніло під нею всіма своїми пружинами.
— О, яка я стала важка,— сказала мама.— Колись воно піді мною так не співало.
Сашко промовчав. Він знав: зараз, цієї миті, нічого не можна говорити. Нічого.
— Здрастуй, крісло,— сказала мама. І злегка гойднулася у ньому, як це робив завжди Сашко.
Крісло знову продзвеніло свою пісню.
— Адже я чого хвилююся...— сказала мама.— Він пішов на штурм діючого Авачинського вулкана. А вулкан цей викидає лаву, її температура сімсот градусів: це однаково що розжарена, вируюча сталь, випущена з доменної печі. А йому, бачте, неодмінно треба спускатися в кратер вулкана.
— Це він робить заради науки,— сказав Сашко.— Він говорив мені: вулкани — гармати землі. Вони стріляють лавою, а цю лаву можна зібрати, і потім довідаєшся, що робиться глибоко-глибоко під землею.
— Він і тебе перетягував на свій бік,— сказала мама.
— Але він не вперше спускається в кратер,— відповів Сашко.
— Торік він зламав собі руку,— сказала мама.— А позаторік його вдарило брилою лави по спині, і йому довелося пролежати цілий місяць. Лікар побоювався, що в нього пошкоджено хребет, а коли пошкоджено хребет, треба лежати на дошці. Там ніяких дощок не було, довелося зірвати з будиночка експедиції двері, і він лежав на цих дверях. А ти бачив, які в нього руки? Геть у опіках.
Вони знову помовчали. За вікном у небі палахкотіли відблиски великого міста.
— Можна, я сяду поруч тебе?— запитав Сашко.
Мама посунулася, і він сів і почав розгойдуватися й дзвеніти пружинами. І цей дзвін, немов ніжний звук струн, лунав у них у вухах, і трішки-тріш-ки звеселяв їхні душі, і з'єднував їх з усім світом. Тепер для них не існувало темряви, самотності, далеких відстаней.
— Як добре, що ти привів мене сюди,— сказала мама.— Звісно ж, Сергій має рацію, що поїхав на Камчатку, що видирається на ці вулкани, а потім, ніби цирковий акробат спускається в кратери. Він спускається на тисячу метрів у глибину, а назустріч йому здіймаються випари лави... М'яке, мудре крісло, я буду терпеливо чекати на його листи.
Мама обійняла Сашка за плечі й потихесеньку заколисувала його, наче маленького. Скільки вони так просиділи, невідомо, але тільки Сашко чув, як до нього підійшов Геркулес, торкнув його за плече й мовив:
"Ось я й прийшов. Пробач мені, що я так несподівано зник, але тут пролунали чужі голоси".
"Це був Петро Петрович,— сказав Сашко.— Щоправда, він не такий дужий, як ти, але теж герой. Деякі дорослі дечого не розуміють, а він геть усе розуміє".
"То я слухаю, про що ти хочеш мене запитати?"
"А ти не сміятимешся?"— запитав Сашко.
"Нізащо!— сказав Геркулес.— Присягаюся тобі ім'ям богині Афіни Паллади".
"А-а-а!— сказав Сашко.— Взагалі-то я в бога не вірю, ми тепер знаємо, що бога немає. Але ж ти жив три тисячі років тому, і в тебе не було іншого виходу".
"Афіна Паллада — богиня мудрості,— сказав сердито Геркулес.— Вона не дозволить мені збрехати".
"Прошу тебе, не сердься,—сказав Сашко.-. Якби ти жив у наш час, ти також не вірив би в бога".
"Запитуй",— сказав Геркулес.
"Геркулесе!— Сашкові було незручно, і він зволікав час.— Скажи, тебе не дражнять "дівчиськом" за те, що ти носиш довге волосся?"
"Я не звертаю уваги на дурних людей, а розумні ніколи нікого не дражнять".
"А мене дражнять "дівчиськом". Це Гошка Сапе-гін придумав, хоча він зовсім, гадаю, не дурний".
"Ну, якщо він не дурний, то він незабаром кине тебе дражнити. А ти поки потерпи".
"Ось і мама говорить: "Ти поки потерпи". А знаєш, як важко терпіти?.. Геркулесе, а чому ти носиш довге волосся?"
"Так подобається моїй матусі,— сказав Геркулес.— А це для мене закон..."
Сашкова мати обережно підняла сина на руки й понесла з кімнати.
"Ах, який він став важкий,— подумала вона.— Майже мужчина".
Розділ сьомий
Варто було йому ввійти до класу, як на нього вихором налетів Гошка.
— Приніс марки?— запитав він, побачив по Сашковому обличчю, що той нічого не приніс, і закричав: — Не приніс? Нещасний хвалько, брехун, брехун! А можливо, в тебе їх навіть нема?
— Ні, є,— збрехав —Сашко.-нчг Просто я забув.
— Подивимося,-— сказав Гошка.— Потерпимо до завтра. А то доведеться тебе звати не просто "дівчиськом", а "дівчиськом-брехунцем".
Після школи Сашко вирішив зайти до Маринки й попросити в неї дві марки. Подумаєш, дві якісь нещасні марки, невже вона не дасть йому їх. Він увійшов у двір і побачив, що ворота гаража відчинені. Сашко спершу зазирнув у гараж. Там він побачив свого знайомого шофера.
— Здрастуйте, дядьку,— сказав Сашко.
— А, здрастуй, малий, якщо не жартуєш.
— Хочете, я вам принесу води?
— То принеси.
Сашко схопив відро й побіг углиб гаража по воду. Приніс воду й сказав:
— А тепер мені треба йти.
— Важлива справа?— запитав шофер.
— Так,— відповів Сашко.— Важлива.
Після розмови з шофером у Сашка настрій поліпшився. Й він побіг до Маринки. Вона була вдома сама. Спочатку довелося погратися з нею в ляльки, потім у пароплави, а потім Сашко попросив у Маринки, щоб вона показала йому колекцію татових марок.
Маринка влізла в татів стіл і дістала великий квадратний альбом у синій палітурці. Кожна сторінка була прикрита в ньому цигарковим папером, а під папером, на сірому цупкому картоні, в кишеньках лежали марки.
— Тільки ти не переплутай їх, бо тато лаятиметься. Він ці марки збирає все життя, з дев'ятирічного віку.
— А в нас у класі один хлопчик, Гошка Сапе-гін,— сказав Сашко,— теж збирає марки. І навіть міняється.
— Як це — міняється?— не зрозуміла Маринка.
— Дуже просто,— сказав Сашко.— Він оддає, наприклад, твоєму татові зайві марки, а твій тато йому свої зайві марки.
— А в мого тата немає зайвих марок,— сказала Маринка.
Сашко подумав, що, мабуть, Маринка не дасть йому дві марки для Гошки, й уявив собі, як Гошка завтра кричатиме на нього на весь клас: "Брехунець, хвалько!"
На кожному аркуші була написана назва країни, але Сашкові важко було прочитати ці назви. Він просто ворушив марки: на них були портрети якихось людей, якісь будинки, дерева, звірі, церкви...