Вона високо тримала голову і дивилася просто себе.
Нова халепа. Він почав сердитися. Не знав, як поводитися з цією чудовою статуєю.
— Панночка, мабуть, бувала в Парижі? — запитав він у неї по короткій паузі.
— Бувала.
— То, мабуть, гарне місто.
— Гарне.
— Розмовляєте французькою мовою?
— Розмовляю.
— А я вам заздрю — ви можете читати першотвори… Ви, певно, багато читаєте?
— Читаю.
Брвенік не знав, про що йому ще з панночкою розмовляти. Вона відбувалася короткими відповідями, кусала собі губи й усміхалася, ніби тішилася з його замішання.
"Коли б то я міг крізь землю запастися, — думав Брвенік, — стати невидимим або димом вилетіти в комин… Та це ж вони, мабуть, навмисне залишили мене з цією французкою! — сяйнула йому думка. — Де вони? Чому баряться? Стара деркоче, наче млинове колесо… Та вона принаймні хоч говорить, ось мені як заціпило!.."
Його думки увірвав той самий елегантний добродій, якого він зустрів перед обідом. Увійшли й старі. Виявилося, що елегантний добродій — управитель готелів у сусідньому курортному місті. Він ходить розмовляти З Милушкою, аби та не забула французької. Він — віконт, але не любить, коли його так титулують. Зовнішність віконт мав справді аристократичні, розмовляв виключно французькою мовою і тільки з панночкою Милушкою.
О четвертій Брвенік нарешті добувся на волю. Прощаючись, пані Рафікова встигла ще шепнути йому:
— Стережіться Малінової, пане докторе, Вона наставить на вас свої тенета — і ви загинете, Шкода було б такого молодого добродія… Коли ви маєте з нею якісь стосунки, то порвіте. Це я кажу вам як друг.
Та він уже не слухав — чимдуж тікав звідти. Годі з нього цієї парильні! Дорогою йому зринули в пам'яті сині очі Малінової, коли вона сміялася. Білі зуби, ніжна рука… Як вона цитувала його віршика — "legis actio per sacramentum…" Відтоді він її не бачив… А як ображає її оця цокотуха!
Другого дня Брвенік відбув решту візитів, і повсюди панії за розмовою згадували Малінову у зв'язку з ним. Натякали на їхні взаємини. Гудили її за кокетування. Застерігали його відверто або завуальовано, делікатно або у спосіб образливий. Коли ж Брвенік захищав її і себе, то вони казали, що він уже занапастив себе, що врятувати його вже не можна…
"Чим вона перед ними завинила?" — дивувався Брвенік і ще дужче тішився з того, що колись таки зустрінеться з нею і віддасть їй шану… Коли б він не боявся, що скомпрометує її, то пішов би до неї. Адже і її також годилося б відвідати… Спогади захоплювали його. Як вона гарно розповідала про давно минулі чудові хвилини… Кокетка чи ні, вона осяяла поезією його студентське життя, і за це він довіку має бути вдячний їй…
Одного вечора він наважився і прийшов. Постукав У двері.
— Удома? — запитав.
— Удома, — долинув голос Малінової із глибини кімнати.
Вона підійшла до нього й подала руку:
— То це ви? Заходьте, прошу.
У кімнаті ще не засвічували світла, тільки в грубці палахкотіло.
— Про що думу думали, добродійко Еленко? — запитав Брвенік і потис їй руку. "Ніжна ручка, ніжна-ніжна", — подумав він при цьому. — І отак потемки, на самотині. Я не міг далі стримуватися. Жадав вас бачити. Перепрошую за те, що оце прийшов.
Вони сіли віддалік від грубки. Малінова хотіла була засвітити світло. Він не дав.
— Навіщо? Так ліпше. Я й так вас бачу. Знаєте, чому ще я прийшов до вас? Я знову забув того віршика. Ніяк не можу згадати.
Брвенік присунув крісло ближче до неї й звів угору голову.
— Прошу вас, — мовив він, — нагадайте. Нумо уявімо собі, що я — студент, а ви — Еленка, колишня маленька, чудова Еленка…
Він проказав це сміючись, але серце його сповнила ніжність. Якесь дивне почуття охоплювало його — почуття болісне й водночас радісне.
"Ні, не може пані Малінова бути такою, як про неї кажуть. Я розповім їй про це. Я повинен їй про це розповісти. А як вона читає вірша!.. З яким почуттям, як тонко!"
Малінова декламувала. Вогонь, що палахкотів у грубці, кидав своє мигтюче світло на її сукню й на половину обличчя. Брвенік не зводив з неї очей. Вона дочитала вірша й поглянула на вогонь. її очі блищали.
— Еленко, невже ви справді погана? — раптом запитав він і схопив її руку. — Коли я робив візити, всі гудили вас — мовляв, ви кокетка, мовляв, мені треба стерегтися вас… Я не повинен був вам цього казати…
Вона змахнула рукою і всміхнулася:
— Який ви наївний. О господи! Всі вони завжди отак обмовляють одна одну… А що вже про вас мені намололи! Мені про вас навіть листа написали, що вже ті балачки!
— Невже? Покажіть.
Вона вийняла з кишені зібганого листа. Вони обидва нахилилися до вогню й заходилися читати. Голови їхні майже торкалися одна одної. Коси Малінової лоскотали Брвенікові вухо. Щічки її були так близько…
— Це Рафікова писала, — сказала Малінова. — Але я маю ще одного. — вона підійшла до етажерки й узяла листа. — Та ж сама рука. Ось погляньте.
Вони знову нахилилися до грубки. Проте Брвенік навіть не глянув на листа. Серце його завмирало від якоїсь солодкої млості, давно вже забутої. Начебто його стискала рука коханої. Коси лоскотали, щічки біліли… Він не міг стриматися й поцілував її у щічку.
— Як колись, — сказав він. — Адже ми з вами вже цілувалися… Знаєте, що мені спало на думку?
— Знаю.
— Що?
— Не скажу. Може, я помиляюся.
— Ні-ні, ви не помиляєтеся.
— Що ми дійдемо згоди, еге ж?
— Так, і то швидше, що ми з вами такі погані…
0 солодкі хвилини кохання! Як нечасто ви приходите і які ви скупі! Коли ви даєте щось, то хіба що стеблинку, квіточку… 0 солодкі хвилини кохання! Які великі ви однак! У вас — цілий світ. А проте ви можете вміститися в одному-єдиному поцілунку.
Навіщо ви затьмарюєте ті хвилини, навіщо прагнете знишити їх, добродійко Серафіно Рафікова? Може, і ви колись їх зазнали, але вам ніхто їх не каламутив. Тож годі-бо вам!
Проте марно будь у чому переконувати пані Рафікову. Шкода й гадки…
Вона саме вибралася з візитами. Найближче мешкала пані лісничиха. Рафікова зайшла туди. А там — диви! — уже були інші добродійки. Вельми жваво балакали між собою. Рафікова подумала собі, що треба здивувати їх якоюсь новиною. А будь-яку новину вигадати пані Рафікова може заіграшки. Тож вона саме хотіла оголосити, що пан Брвенік вельми вчащає до їхнього дому, бо, видно, залицяється до Милушки, коли це пані ветеринарша приголомшила її:
— А чи ви чули, що той Брвенік одружується з Маліновою?
— Одинадцятого має бути весілля, — додала докторша.
— Ба п'ятнадцятого. — уточнила лісничиха.
Рафікова на мить збентежилась, але тут же оговталась — та то, напевно, плітки!
— Хто вам таке сказав? — засміялася вона. — Це все плітки. Брвенік сьогодні освідчився Милушці, — почала вона брехні точити. — І моєму старому сказав, а старий — мені… Чого тільки ті люди не наплещуть! Сьогодні до обід був він у нас у фраку. Прийшов освідчитися. Милушка грала йому на цимбалах того нового вальса. А проте вона про нього й чути не хоче… її мрії вищі… Навіщо їй з адвокатом поневірятися…
— Віконт, — ушпигнула якась панія.
— Управитель готелів, — доточила інша.
— Атож, віконт кращий, — відрубала пані Рафікова.
Почалися дебати. І тривали вони до пів на дванадцяту. Близько полуночі панії порозходилися. Рафікова відчувала себе переможцем… Як їх можна перемудрувати… Мовляв, Малінова і Брвенік… Я цього не допущу… Вони в мене розцураються… Дочку намовлю, вона Брвеніка звабить… І все не можна буде владнати дуже легко.
Прийшла вона додому. Зазирнула до Милущиної кімнати. Там було темно. Пані Рафікова затамувала подих і прислухалася. Не почула нічого. Підійшла до ліжка. Ліжко було порожнє.
— Де це дівчина? Уже дванадцята, а її тут немає! — пані Рафікова побігла до чоловіка.
— Старий, де це Милка? Ти її не бачив? — штурхала вона пана Рафіку. Її пойняв жах. Пан Рафіка вирячив очі й схопився на рівні.
— Що? Що?.. Де мої капці?
— Мили немає вдома. Де вона? Ти ж був удома.
— Я прийшов десь півгодини тому і нічого не знаю, — відповів пан Рафіка й сів на ліжко.
— Ну-бо одягайся, старий хрін!.. Хіба ти не чув? Мили ніде немає… Чи ти її куди посилав? Чи вона тобі казала, що кудись іде?
Рафікова вже втретє обнишпорила кімнати. Розбудила служниць — чи ті не знають, де панночка. Вона не тямила себе. Бігала, метушилася. Застебнула чоловікові підтяжки на спині, допомагала служницям шукати сукні. Перекинула глечика з водою, зламала свічку.
— Хутко беріть ліхтарі! Будемо шукати її! — репетувала вона. Рафікову поймало страшне передчуття, що її дочка встругнула якусь романтичну штуку. — Боже, боже! — волала Рафікова. — А що, як її спіткало лихо? А що, як вона впала у воду або попала під колеса поїзда?
Подалися вони шукати Милку. Спершу до річки. Рафікова ледве дихала, проте йшла. Пан Рафіка раз у раз спотикався й витирав хустинкою спітніле чоло. Служниці вимахували ліхтарями й гукали. Од річки рушили до залізничної колії, звідти — до "Великого готелю", а тоді — знову до залізничної колії. Так вони дійшли аж до станції. Тут усе з'ясувалося. Панночка Рафікова справді поїхала з якимось елегантним добродієм… Вони: прийшли разом, разом і поїхали. Бозна-куди. А ще вони розмовляли по-французькому.
Рафікова ані словечка не зронила. У голові їй запаморочилося. Вона геть нічого не розуміла, і всі почуття ніби закам'яніли у її серці. Вона мовчки глянула на чоловіка, схопила його за руку й потягла. Вони пішли…
Ніч була ясна й студена. Високо в небі поміж білими хмарами плавав місяць і заливав своїм сяйвом поснуле місто й далекі засніжені шпилі гір. Під ногами рипів сніг. Світло ліхтарів миготіло в руках у служниць. Усі мовчали. Рафікова йшла машинально, спираючись на чоловіка…
Раптом десь зовсім поблизу залунала циганська скрипка:
Добраніч, серденько, солодко спи,
Хай тобі сняться чудовії сни!..
Пісенька лунала тихо, притлумлено, ніби не хотіла порушувати спокій природи. То грали під вікнами Малінової. Трохи віддалік на вулиці стояв Брвенік…
Рафікова зупинилася на мить. Вона пізнала пісню, кращу за всі чардаші та мазурки. Пісню, що зворушує серце і зцілює згорьовану душу… Вона слухала, слухала. У душі її щось ворухнулося. Сльози навернулися їй на очі. Вона обіперлася об мур і заголосила:
— Ой Милко, Милко! Як я тепер людям на очі покажуся? Що тепер люди скажуть! Ой Милко, Милко!..