Солдати залишили сходи й побігли в залу, жінки поховалися.
— Les ennemis[1], — сказав вусатий чоловік за шинквасом, показуючи вгору. Обличчя його сяяло.
Дехто з солдатів вибіг на вулицю, інші сіли коло столиків і стовбичили там мовчки, дивлячись на пляшки. Раптом заторохтіли зенітки, потім рокіт літаків став такий потворний, що затрусилися стіни і пляшки на поличках.
З першими струсами, відкинуті вихором, розчахнулися двері: вони то зачинялися, то відчинялися і так грюкали кілька хвилин. Крізь віконні грати на перший поверх попалив змішаний з землею дим.
— Les ennemis, — повторив чоловік за шинквасом, посміхаючись у вус.
Нараз здалося, що вся кав'ярня завалилася. Потім нічого. А ще пізніше рокіт на небі почав даленіти, повернулася тиша.
Серед солдатів нагло зчинився галас. Тоніно, який весь час крутив у руках листи нареченої, посміхався поблідлими вустами. Я протверезів. У залі знову показалися жінки, і ще дужче, ніж перше, мені закортіло взяти собі одну з них. Але навіть не встиг сказати про те Тоніно, коли їх уже оточили солдати і повели нагору.
— Чому ж ти не заспіваєш якусь пісеньку? — повторив я.
Але Тоніно хотів зараз же йти до порту, він поспішав якнайшвидше покинути Бізерту. Він був певний, що йому поталанить знайти місце на якомусь кораблі. Я ж намірявся відшукати рештки моєї роти, роти, якої, власне, вже не існувало. Зрештою, тепер важливе було лише одне — вибратися звідси, повернутися додому. Тоніно знав, що він робитиме там, а я навіть цього не знав.
Треба зараз же розшукати моїх людей. Так, розшукати.
Ми рушили вулицями міста. Ще курився дим після останнього нальоту. Араби в білих бурнусах пробиралися попід стінами, скоса поглядаючи на італійських солдатів і німецькі машини.
Всі дороги збігали до моря. Невдовзі ми опинилися в порту. В Тоніно нібито виросли крила біля ніг. .
Тут же коло молу стояв на якорі великий корабель. Морська блакить була свіжа, мов ковток чистого повітря. Віяв легкий вітерець. Під вечірнім сонцем поблискували хвилі. Ті хвилі, що набігали з боку Сицилії, з Італії. Тоніно, з очима повними того блиску, дивився вдаль. Узбережжя кишіло солдатами, офіцери верещали мов несамовиті.
— Пролізь між ними і сідай на корабель, — порадив я Тоніно. — Тобі ж там на залізниці будка світить!
Тоніно засміявся сухим, уривчастим сміхом. Він хотів, щоб ми сіли разом.
— Я приїду до тебе на весілля, — сказав я. — Їдь перший і оповісти моїх, що я скоро повернуся. І скажи голяреві, щоб дістав гітару.
Тоніно кивав головою й задоволено сміявся.
— Скажи всім жінкам, щоб приготували святкові сукенки! — гукав я йому вслід.
Тієї миті сирени за нами завили на сполох. Цій музиці не було кінця-краю. На узбережжя несподівано кинулася ескадрилья винищувачів, сиплячи градом куль. Солдати розвіялися, як листя, гнане вітром. Деякі кинулися в море, інші попадали на землю, вимахуючи руками.
Коло мене Тоніно припав до землі, сховавшись за автомашиною, і лежав там, витягнутий і нерухомий. Все це тривало кілька секунд. Як тільки винищувачі полетіли, я підвівся. Але Тоніно лежав далі, випростаний, ніби чекав ще одного заходу літаків.
— Ну, чого ж ти, — сказав я, — давай зривайся!
Але Тоніно не ворухнувся, лежав ницьма на твердому брукові набережжя.
— Чуєш! Мені треба шукати свою роту, — сказав я.
Коли я підійшов і спробував його підняти, то замазав собі руки кров'ю. Кров була червона, як вогонь, і тепла, як вечірнє сонце над хвилями Середземного моря.
Солдати повернулися на посадку.
Я поволі рушив до бару з жінками, сподіваючись знайти там людей з моєї роти.
5
Але я не шукав їх. Я зачинився з Альберітою в порожній кімнатці на піддашші. Альберіта була італійка з чорним волоссям і зеленими очима, підведеними бронзовою рискою; вона снувала по бару, як звірючка по клітці. Мені пощастило. Скільки народу, а я перший.
— Тебе поранено? — спитав я.
Вона глянула на мене так, як тільки такі жінки можуть глянути — твердий, далекий, відсутній погляд. Дивлячись, як вона рухається, легко похилена набік, на її очі, повні болю, я подумав, чи не поранено її під час одного з нальотів.
— Поранено? — перепитав я.
Уже цілі місяці я не розмовляв з жінкою. Зараз я набрався давньої відваги, і з радості мені хотілося водночас сміятися і плакати.
Альберіта придивлялася до мене, а я стежив за лінією її ніг під напнутою сукнею.
Я дивився на м'який вигин грудей, а потім вище, на білу шкіру шиї і потилицю, блискучу в світлі гасової лампи.
— Поранено, — відповіла вона, — ось куди!
Тицьнула рукою між ноги і зайшлася сміхом, відкидаючи голову назад так, що шия задрижала, а груди, здавалося, розсадять сукню.
Мені стала душно, достоту так, як у пеклі артилерійського вогню під час англійської атаки в пустелі. Я схопив її за плечі й труснув міцно, щоб вона перестала сміятися. Я підвівся, перекинувши крісло, присунувся до неї, притис її до себе. Альберіта вже не сміялася, тільки дивилася на мене зі злістю.
— Ти теж би хотів? — спитала вона.
— Так, — відповів я, — і дам тобі все, що тільки захочеш.
Я дістав гаманця і подав їй, але вона лише похитала головою.
— Дайте мені спокій, — сказала вона. — Хіба ти не знаєш, що я вже стільки днів нічого іншого не роблю?
— То зробиш це зі мною, — відповів я.
Підтягнувши рукав піджака, я показав їй золотого годинника на руці, але Альберіта тільки зітхнула
— Ні, — мовила вона тихо, зціпивши зуби, майже пошепки мені на вухо. — Я пропустила цілу армію. А зараз хочу спати, — так, власне, вона сказала. — Хочу спати три дні підряд. Тобі зрозуміло?
Тоді я рвучко вихопив револьвер, що завжди носив при поясі, і приставив їй до боку.
— Відведи мене нагору, — промимрив я, — або застрелю тебе на місці.
Альберіта подумала, що я жартую.
— При всіх людях? — спитала вона.
— Тепер на людей не зважають, — відповів я. — І на постріли теж не зважають. Чи я тобі не підходжу?
Тоді обличчя їй ніби потемніло, а погляд знову став твердий.
— Але я хвора, — вона аж захлиналася від люті.
— Хвора? — спитав я. — А на яку хворобу?
Тепер я вже відчував, як пашить від неї тепло, воно вдарило мені до голови, як вино в моєму отчому домі. Я поклав руку на її голі плечі.
— На хвороби німецькі, французькі, італійські, — відказала Альберіта, — на всі хвороби світу. Пусти мене.
Я чув, ніби щось прокинулося в мені, щось, чого не міг притамувати; рука ніби сама стисла револьверний держак і міцніше притулила цівку до її тіла. Довкола точився гомін і цигарковий дим. Тут зібралися всі недобитки.
— Веди до себе, — сказав я, — бо вб'ю.
Вона наважилася врешті, але неохоче. Між столиками вона йшла навмисне поволі, щоб мене розлютити, потім вийшла на сходи. На кожному східці я чув, як мене щораз більше бере за горло задуха і страх, достоту як першого разу, коли я входив до такого дому в місті.
У кімнаті Альберіта сіла на ліжкові і дивилася, як я клав револьвер на тумбочці. Потім я роздягнувся, трохи присоромлений тим її невидющим поглядом. Я ніяк не міг стримати дрожі.
Але вона сиділа й досі одягнена. Я наблизився до неї. Погладив її по волоссю все ще тремтячою рукою і з пересохлим горлом запитав, як її звати.
— Альберіта, — відповіла вона зі слізьми на очах.
— Я налякав тебе? — допитувався я.
Я водив рукою по її шиї і грудях; засунув палець під одежу і торкнувся персів. Я довго пестив її, а вона, мабуть, уже за звичкою, розпитувала мене про мій полк, місто, останній бій.
Я цілував її в плечі, у губи, казала вона, не треба, та я і до них дійшов.
Я чув, начебто віднайшов щось забуте, якийсь вогкий і теплий смак віддиху. Стару мелодію, згадану наново.
— Альберіто, — шепотів я, — Альберіто.
Потім я викурив ще нагорі цигарку, трохи для того, щоб забити гіркоту і несмак в устах. І тільки тоді оглянув докладно кімнату, голу, з стільцем під одною стіною. На тумбочці валялися недопалки, майже до половини замазані губною помадою, підлога також засіяна була недопалками.
А потім уже нічого не мало значення, навіть готові до посадки кораблі, що стояли в порту. Так, нібито довкола постала пустка, більша ще, ніж у пустелі. Альберіта дивилася на мене змучено.
— Ти задоволений, свинтюху? — спитала мене, підтираючись рушником.
— Я хочу спати, — сказав я. — Дай мені поспати годину на цьому ліжкові — і дістанеш годинника. Але спершу одягнися.
Вона посміхнулася з погордою. Підійшла до тумбочки і вийняла коротку спідничку, що не сягала навіть колін. Потім одягла зелену трикотажну блузку і сіла скраєчку на ліжку.
— Спи, свинтюху, — сказала вона. — Тепер ти вже всім бридишся?
Я силувано засміявся.
— Драпаєш? — спитала вона.
— Вертаюся до Італії, — відповів я, дивлячись у стелю. — Але спершу треба знайти своїх людей.
Альберіта стулила губи і почала пускати звої диму.
— А цивільним також можна сісти на корабель?
Я відповів — не можна. Хіба що після посадки солдатів, але все залежатиме від наступу англійців.
Якусь мить вона вдивлялася задумано в кінчик цигарки.
Надворі під вікнами чувся різномовний гамір; справжня вавилонська вежа: італійська, німецька, туніська, французька мови. Люди проходили безупинно, облягали машини й автомобілі. Часом долітало скреготіння танків по бруку.
— А ти певен, що цивільним не дозволять сідати на кораблі?
— Певен, — відповів я з приплющеними очима.
Тоді Альберіта почала лаяти полковника, який затяг її аж у пустелю, щоб заспокоїти свою жагу.
Почувши ці слова, я підхопився і сів на ліжку.
— Сам загинув, а ти тут тепер валяйся в цій баюрі, — закінчила Альберіта.
Я посміхнувся невиразно — мене морив сон.
— Фата моргана, — пробурмотів я.
-— Що таке? — спитала дівчина.
Я прокинувся лише вночі. Альберіта стояла коло вікна і дивилася вниз, на порт і море. Звідти все ще долинали шум кроків і гамір, рокіт двигунів і сухі накази, вигукувані німецькою та італійською мовами.
— Ідеш? — спитала Альберіта, побачивши, що я підступив до неї в темноті.
— Мені треба знайти своїх людей, — сказав я. — Потім повернуся попрощатися з тобою. — Я пошукав у темноті її руки, щоб дати годинника, але вона затисла пальці.
— Золотий, — мовив я.
А Альберіта:
— Візьми мене з собою.
Вона вчепилася в піджак.
— Ти з глузду з'їхала?
— Я теж хочу поїхати, — мовила Альберіта. — Я не хотіла сюди приїжджати, полковник затягнув.
"Сучий син", — подумав я.
— То береш? — запитала Альберіта.
— Забіжу попрощатися, — запевнив я, — а тепер пусти.