Ми забиралися все вище й вище, і перед нами доставали дедалі нові верховини, затоплені в густому тумані.
За мостом через Поджо, над деревами й обривами занедбаних копалень стелився брудний, як дим пожарищ, туман. Іржаві линви покинутої підвісної дороги протинали небо, на маленьких, огороджених канатом майданчиках лежали розбиті брили мармуру.
Повітря було свіже, наповнене знайомими мені пахощами: нудним запахом туману, їдким запахом мармурового куру і надто гостро відчутним ароматом лісу, змішаного з духом землі й прілого листя.
На одному з поворотів нам трапився старий блакитний автобус, він спускався в рівнину. Мені довелося загальмувати, автобус увесь трясся й скажено гудів. Із віконець дивилися пасажири, хтось помахав нам, і Марта відповіла, піднявши руку.
Під'їхали до розтоки. Внизу під нами два гірські бурчаки зливалися водно й линули спільним коритом до моря. Попереду розгорнулися дві стиснуті горами долини; не дивлячись на дороговказ, я звернув на шлях, що брався вгору правим схилом. І зрадів: минуло стільки літ, але я не забув цього так добре знайомого мені маршруту.
Виселки траплялися все рідше. Вони ховалися в лісі й виглядали не зовсім звично, бо тут упереміж із старими почорнілими від вогню хатами, задивленими на дорогу порожніми орбітами вибитих вікон, стояли нові будинки з білими свіжопотинькованими фасадами.
Тепер я впізнавав плаї понад узліссями, геть скрізь знаходив слід нашого перебування: кулеметні гнізда, дзоти, просіки, що ми їх вирубували, щоб легше вести артилерійський вогонь. Згодом поїхав повільніше — мені хотілося все роздивитися, поглянути, чи не валяється де-небудь під деревами ящик з-під патронів, але ніде нічого не було видно, земля була чиста, як паркет у залі, щойно підметеній після танців. Мене це вразило, отже, й справді минуло стільки літ, а мені здалося: всього кілька днів.
Я ще більше сповільнив хід: ми в'їжджали в село.
Форні стоїть на верху гори, дорога тут перестає лізти вгору і йде майже зовсім гладенько високорівнею. Це купка жалюгідних хаток, які можна побачити в кожному висілку, з майданом посередині, оздобленим фонтаном і церквою. Форні панує над схилом, що спускається до моря, в погідну годину звідси видно й рівнину, і простір моря. У туман же село схоже на загублене в хмарах вороняче кубло, каміння його будинків стає чорне, як грифель, і обрій зникає.
Мешканці Форні вбираються в чорне навіть улітку, літні жінки запинають голову хусткою, чоловіки працюють в лісі або на каменярні, увечері, вертаючись додому, вони мовчки спускаються громадками по гірських плаях із перекинутими через плече піджаками.
За весь час перебування нашого батальйону тут, на горі, я ні разу не бачив, щоб ці люди сміялися і, либонь, не чув, щоб вони розмовляли. Навіть діти. Вони запам'яталися мені як тіні, ці тіні мелькали у нас за спиною, перебігали з дому до дому, і то вночі. (Згодом я збагнув, що за їхньою мовчанкою криється ненависть рабів, страх і безсилля. Ці тіні пробували підняти на нас руку, вбивали нас під покривом нічної темряви, завдавали свої удари навмання. Так загинув Карл. Форні було спалено. Воно палало вночі, як величезна ватра, а всередині будинків метушилися тіні, не всі мешканці встигли врятуватися. Цікаво, скільки їх уціліло і чи живий ще хто-небудь із них? )
Я зупинив мотоцикл біля церкви на безлюдному майдані. Коли я вимкнув мотор, розчинилося кілька вікон, рипнули двері, з-за рогу будинку виткнулися троє хлопчиків. Вони поволі й боязко підійшли і зупинилися за кілька кроків від нас.
Марта хвилину вагалася, потім, озирнувшись довкола, підійшла до фонтана, вимила руки, попила води і пристояла біля невисокої огорожі. Вона посміхалася до мене, але якось силувано. Я подивився на неї. Золотокоса й засмагла, з ясними очима, стрункою постаттю, вона різко різнилася від італійських жінок з їхнім убозтвом і покорою. Я був певен, вона зрозуміє мене, і радів, що привіз її сюди.
З лісу повз туман. На майдані збиралися громадками чоловіки, жінки, діти. Вони мовчки стежили за нами.
Я підійшов до Марти, вона стояла біля фонтана, і також випив студеної води Апеннін. Марта взяла мене за руку, Вона говорила пошепки.
— Вернімося до моря, — мовила вона.
Вона шукала поглядом море унизу, в долині, за будинками на майдані, але долина зникла, ніби її поглинуло низьке небо. Внизу суцільним завоєм стелилися хмари, вони відокремили село від усього світу, обернули його на відірваний від земної тверді, знесений у небо острів.
— Холодно, — прошепотіла Марта і пригорнулася до мене.
Я їй нічого не відповів і уважно розглядав брукований майдан. Тут також нові будинки стояли упереміж із старими: чорнява закіптюжених вогнем стін і білота свіжого тиньку. На багатьох фасадах залишилися сліди від куль, їх затинькували, але вони були ще помітні. Люди були все тими самими, що й кілька років тому: жінки у чорних хустках і сукнях, на обличчях чоловіків та сама відстороненість, та сама задума, погляд у них залишивсь той самий. І діти були ті самі діти, затуркані, похмурі.
Зграйка дітей підійшла до мотоцикла, вони оточили його і роздивлялися безмовно. Нараз із юрби у глибині майдану вийшла дівчина з глеком на воду, перейшла майдан і підступила до фонтана. Вона невідривно дивилася на нас, коли наближалася і після — коли набирала в глек води. Але ось глек наповнився, і вода полилася через вінця, дівчина поставила його на голову і, обережно ступаючи, рушила назад.
Марта посміхнулася до неї, але дівчина не відповіла на усмішку.
Я почув, як дівчина мовила до людей:
— Це — німці.
— Їдьмо, — наполягала Марта, хоча й не зрозуміла її слів. — Вертаймося до моря.
Я взяв її за руку і потягнув за собою в глибину майдану, туди, де юрмилися чоловіки й жінки. Вони перед нами розступилися, а потім розійшлися, і ми залишилися посеред вулиці.
— Оглянемо село, — запропонував я Марті.
7
Оглядати, власне кажучи, майже не було чого. Таке село в Апеннінах, як Форні, можна оглянути за п'ять хвилин. Усі його хати витягнулися обабіч дороги, і як тільки закінчується село, одразу ж починається ліс, пастівнички та крихітні виноградники.
Не встигли ми ступити й кількох кроків, як замжичив дрібний, майже невидимий дощик. Ми йшли, тримаючись за руки, радше, Марта міцно вхопилася за мою руку. Довкола панувала мертва тиша, на порогах будинків не було видно живої душі — достоту як під час війни. Що далі ми йшли дорогою, то дужче мене огортало дивне, але вже якось спізнане почуття: за причиненими вікнами низьких хаток я відчував чиюсь присутність, хтось нещадний і ворожий стежив звідти за нами.
Я зауважив також, що хода Марти стає невпевнена, ніби вона ступала мінованим полем, і з того, як вона озиралася довкола й дивилася у вікна, я збагнув: їй лячно.
Моя яснокоса сильна дружина, німкеня, боялася мешканців італійського сільця!
Біля одного будиночка зупинилися. Серце моє калатало, обличчя було мокре від дощу, кожен м'яз і нерв напружений, як колись.
— Що з тобою? — запитала Марта.
Я показав на мармурову меморіальну дошку, вона біліла на темному фасаді; опускаючи руку, я побачив, як віконниці поряд із меморіальною дошкою прочинилися, але нікого у вікні не помітив. Здавалося, віконниці відчинилися самі по собі.
— Напис на цій дошці стосується і мене.
Марта стисла мою руку й відвернулася. Вона дивилася кудись угору, в темне захмарене небо, ніби не хотіла бачити дошки.
— Нічого гарного нема в цьому селі, — промовила Марта. — Воно мені не подобається! І в дошці тій нема також нічого гарного.
Я відчув, як вона вся тремтить, але не зрозумів, чим викликана ця дрож: чи вона боїться, чи обурюється тим, що я її сюди привіз. Ясно мені стало лише одне: невдовзі ми з нею побалакаємо по щирості. Я утримав Марту поряд із собою.
— Бачиш сліди куль? — запитав я.
— Бачу.
— А сліди вогню?
— Так.
— Так ось, у цьому селі, де, по-твоєму, нема нічого гарного, мій батальйон СС стояв аж півроку.
Від майдану до нас долетіло бамкання дзвонів. Воно сповнило всю вулицю і, тремтячи, зависло між стінами будинків. У дверях показалися діти, чоловіки, жінки. Вони були вбрані по-святковому — в чорних костюмах і сукнях, у чорних хустках і капелюхах. Усі рушали на майдан. Не дивлячись на нас, вони квапливо проходили мимо.
— Ідуть на обідню, — сказав я.
— Чому ми не рушаємо вниз, до моря? — запитала Марта. Вона з хвилюванням і переляком стежила за мешканцями Форні. І посміхалася то до якоїсь жінки, то до дитини, але і жінки й діти опускали очі, вдаючи, ніби не помічають усмішки, що завмирала на її збілілих з холоду губах. Люди зникали за рогом, ми ж подалися далі і, пройшовши все село, опинилися в лісі, там, де шлях знов починає підійматися вгору. Марта мовчала, ні про що не запитувала, її мокре від дощу обличчя ніби скам'яніло, на ньому завмер той жорстокий вираз, що я бачив уже в зимові ночі у Франкфурті. В її впертій мовчанці я знов відчув небажання взнати все до кінця.
На узбіччі дороги зірвав кілька квіток і йшов, тримаючи їх у руці.
— Це для Карла, — сказав я.
І я і вона обернулися одночасно. Дорогою за нами повільно йшли, засунувши руки в кишені, двоє молодих хлопців. Вони йшли, дивлячись один на одного, але ні разу не зиркнувши в наш бік. Раз у раз чувся їхній сміх, але в тому, як вони між собою розмовляли, як сміялися, було щось неприродне, ніби вони все це робили, щоб обманути нас.
Марта наддала ходи, ми пройшли поворот шляху, я добре його пам'ятав. Ще трохи пройти, і буде стежка, що вела до нашої батареї. Вночі там було вбито Карла, і там же він спить вічним сном, ще не відомщений. Я звернув на стежку. Марта, скорившись, знехотя брела за мною. Я обвів поглядом маленький моріжок із мокрою від дощу травою, зарослою по краях терником і кущами дикого лавру. Дух землі й зела чувся тут ще міцніше, він п'янив, від нього паморочилося в голові.
— Ось, — промовив я, піднявши руку, в якій тримав букетик лісових квіток.
Марта зупинилася, мов слухняна тварина.
Просто перед нами м'який зелений килим ледь помітно здіймався, творячи неправильної форми горбок завдовжки два метри. Карлова могила була така сама гола, як і земля довкола, — без хреста з шоломом, без дощечки чи могильного каменя з написаним на ньому іменем.